Посібник "Фінанси"

 ПРОГРАМА З ПРЕДМЕТА

„ФІНАНСИ”

Тема 1. Фінанси, їх структура і функції

Поняття «фінанси». Фінанси та їх роль в економічному та соціальному розвитку. Функції фінансів. Фінансова система та Ії основні елементи.

Тема 2. Державні фінанси

Державні фінанси, їх структура. Характеристика державних цільових фондів. Джерела фінансування та напрямки використання коштів державних цільових фондів. Державні підприємства та їх організаційні форми.

Тема 3. Державний бюджет і бюджетне регулювання

Державний бюджет його структура. Бюджетна система та принципи її побудови. Видатки державного бюджету та їх класифікація. Організація виконання державного бюджету України. Порядок формування доходів місцевих бюджетів. Регулювання міжбюджетних відносин шляхом використання міжбюджетних трансфертів.

Тема 4. Фінанси підприємства

Джерела фінансування капіталу підприємства. Структура власного і позикового капіталу. Активний капітал підприємства і його склад. Порядок формування статутного капіталу акціонерного товариства. Зміна величини статутного капіталу. 

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН

з предмета «ФІНАНСИ»

Професія:    «Обліковець з реєстрації бухгалтерських даних».

Термін навчання: 1,5 - 3 роки.

Кількість годин: 12 годин.

№

з/п Тема Кількість годин

Всього З них на лабораторно-практичні роботи

1. Фінанси, їх структура і функції 3

2. Державні фінанси 3

3. Державний бюджет і бюджетне регулювання 3

4. Фінанси підприємства 3

Всього годин: 12

 

РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА

З ПРЕДМЕТА:

«Фінанси» 

(12 год.)

Програма складена на основі типової програми Державних стандартів професійно-технічної освіти з професії «Обліковець з реєстрації бухгалтерських даних» 

ПОУРОЧНО-ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН

з предмета 

«Фінанси»

Професія: Обліковець з реєстрації бухгалтерських даних

Термін навчання: 1,5 - 3 роки

Кількість годин:  12

№

п/п № теми Назва теми Кількість годин

1 1 Фінанси їх структура і функції. 3

2 1.1 Фінанси їх структура. 1/1

3 1.2 Функції фінансів. 1/2

4 1.3 Фінансова система та її основні елементи 1/3

5 2 Державні фінанси. 3

6 2.1 Державні фінанси, їх структура. Державні підприємства та їх організаційні форми. 1/4

7 2.2 Характеристика державних цільових фондів. 1/5

8 2.3 Джерела фінансування та напрямки використання коштів державних цільових фондів. 1/6

9 3 Державний бюджет і бюджетне регулювання. 3

10 3.1 Державний бюджет його структура. Бюджетна система та принципи її побудови. 1/7

11 3.2 Видатки державного бюджету та їх класифікація. Організація виконання державного бюджету України. 1/8

12 3.3 Порядок формування доходів місцевого бюджетів. Регулювання місцевих відносин шляхом використання між бюджетних трансфертів. 1/9

13 4 Фінанси підприємства. 3

14 4.1 Джерела фінансування капіталу підприємства. Структура власного і позикового капіталу. Активний капітал підприємства і його склад. 1/10

15 4.2 Порядок формування статутного капіталу акціонерного товариства. Зміна величини статутного капіталу. 1/11

16 4.3 Залік. 1/12

Всього: 12

Викладач: Ковтюх Я.Д.

ПОУРОЧНО-ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН

з предмета 

«Фінанси»

Професія: Обліковець з реєстрації бухгалтерських даних

Термін навчання: 1,5 - 3 роки

Кількість годин:  20

№

п/п № теми Назва теми Кількість годин

1 1 Фінанси їх структура і функції. 4

2 1.1 Фінанси їх суть та значення 1/1

3 1.2 Фінанси їх структура. 1/2

4 1.3 Функції фінансів. 1/3

5 1.4 Фінансова система та її основні елементи 1/4

6 2 Державні фінанси. 5

7 2.1 Державні фінанси, їх структура. 1/5

8 2.2 Державні підприємства. 1/6

9 2.3 Організаційні форми державних підприємств. 1/7

10 2.4 Характеристика державних цільових фондів. 1/8

11 2.5 Джерела фінансування та напрямки використання коштів державних цільових фондів. 1/9

12 3 Державний бюджет і бюджетне регулювання. 5

13 3.1 Державний бюджет його структура. 1/10

14 3.2 Бюджетна система та принципи її побудови. 1/11

15 3.3 Видатки державного бюджету та їх класифікація. Організація виконання державного бюджету України. 1/12

16 3.4 Порядок формування доходів місцевого бюджетів. 1/13

17 3.5 Регулювання місцевих відносин шляхом використання між бюджетних трансфертів. 1/14

18 4 Фінанси підприємства. 6

19 4.1 Джерела фінансування капіталу підприємства. 1/15

20 4.2 Структура власного і позикового капіталу. 1/16

21 4.3 Активний капітал підприємства і його склад. 1/17

22 4.4 Порядок формування статутного капіталу акціонерного товариства. 1/18

23 4.5 Зміна величини статутного капіталу. 1/19

24 4.6 Залік. 1/20

Всього: 20

Викладач: Ковтюх Я.Д.

ТЕМА: Фінанси їх суть та значення. Фінанси їх структура.

План:

1. Суть фінансів.

2. Структура фінансів.

3. Функції фінансів.

1. Суть фінансів.

В умовах ринкової економіки, коли господарства повинні самостійно вирішувати проблеми фінансового забезпечення власної виробничо-господарської та інвестиційної діяльності,3 значно зростає роль фінансів. Вони є суттєвим складовим елементом системи управління економікою господарства.

   

  Специфіка фінансів проявляється в тому, що вони завжди виступають у грошовій формі, носять розподільчий характер і відображають формування і використання різних видів доходів і нагромаджень суб’єктів господарської діяльності:

ФІНАНСИ – це відповідна система розрахунково- грошових відносин, які об»активно виникають при утворенні та витрачанні грошових ресурсів, що використовуються для обслуговування кругообігу засобів у процесі виробництва і реалізації продукції та здійснення контролю за господарською діяльністю.

Фінанси – це певні економічні відносини, що здійснюються за допомогою грошей.

Суб»єктами фінансових відносин є підприємства і організації, які мають статус юридичної особи.

Об»єктом фінансів підприємств є економічні відносини, пов»язані з рухом коштів, формуванням та використанням фондів грошових засобів.

Специфіка фінансів проявляється в тому, що вони завжди виступають у грошовій формі, носять розподільчий характер і відображають формування і використання різних видів доходів і нагромаджень суб’єктів господарської діяльності.

 2. Структура фінансів.

Фінанси суб»єктів господарювання базуються на загальних принципах:

1 – демократичний централіз – передбачає централізоване керівництво з боку держави фінансовим шляхом, проведення єдиної державної економічної і фінансової політики в галузі ціноутворення, фінансування,платежів в бюджет в поєднанні з розвитком господарської самостійності та ініціативи господарських формувань щодо розширення виробництва, підвищення їх прибутковості та рентабельності

2 – Принцип плановості ґрунтується на основі дії об»активного економічного закону планомірного і пропорційного розвитку народного господарства.

3 – Принцип господарського розрахунку базується на господарсько-оперативній самостійності.

4 – Господарсько-оперативна самостійність полягає в тому, що кожне господарське формування створює основні оборотні фонди, має самостійний баланс, відкриває в банку розрахункові та інші рахунки, веде бухгалтерський облік.

В прцесі ведення господарської діяльності підприємство самостійно – стимулює працю працівників, - розподіляє та використовує доходи, - формує відповідні фонди.

5 – Принцип матеріальної зацікавленості проявляється в матеріальному стимулюванні працівників із відповідних фондів за збільшення обсягів виробництва продукції та зниження затрат на її виробництво.

3. Функції фінансів:

 утворення доходів і фондів грошових ресурсів в процесі розширеного відтворення.

 Розподіл і використання доходів і фондів грошових ресурсів для розвитку виробництва, матеріального стимулювання працівників, формування доходів бюджету.

 Контроль за виробництвом, розподілом і використанням створеного продукту.

Є дві основні функції фінансів:

1. Розподільча функція фінансів зв»язана з розподілом суспільного продукту для потреб окремих господарств, гралузі і суспільства в цілому. Основне призначення цієї функції полягає в тому, щоб через процес розподілу новоствореної вартості активно впливати на розвиток виробництва.

2. Контрольна функція фінансів полягає в тому, що з її допомогою здійснюється контроль за господарською і фінансовою діяльністю підприємств, внаслідок чого досягається ефективне і економічне використання їх матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Через цю функцію постійно контролюється виконання планів зниження собівартості продукції, одержання прибутку, формування і використання основних і оборотних фондів.

1.Суть фінансів. 

     Специфіка фінансів проявляється в тому, що вони завжди виступають у грошовій формі, носять розподільчий характер і відображають формування і використання різних видів доходів і нагромаджень суб’єктів господарської діяльності:

  - сфери матеріального виробництва;

  - держави;

  - учасників з невиробничої сфери.

    Необхідними умовами ефективного функціонування фінансів є:

- багатоманітність форм власності;

- наявність ринків товарів, праці, капіталу;

- самофінансування підприємницьких структур;

- свобода підприємництва і самостійність у прийняті рішень;

- ринкове ціноутворення і конкуренція;

- регламентація державного втручання в діяльність підприємств;

- наявність нормативно-правового забезпечення правил економічної поведінки суб’єктів господарювання.

  Фінанси підприємств, будучи частиною загальної системи фінансів, відображають процес утворення, розподілу і використання доходів на підприємствах різних галузей народного господарства і тісно пов’язані з підприємництвом, тому що підприємство є формою підприємницької діяльності.

  З ін.точки зору, фінанси підприємств–це відносини розподілу, безпосередньо пов’язані з формуванням і використанням грошових доходів і фондів.

    Фінанси є кровоносною системою підприємницької діяльності. Рух грошей його швидкість і масштаби визначають працездатність фінансової системи. З руху грошей починається і ним завершується кругообіг коштів підприємства, оборот всього капіталу.

   Капітал буває таких форм:1).готівкові кошти; 2).товарна; 3).виробнича.Операції з 2 та 3 ф-ю в кінцевому результаті зведуться до грошового обміну, але в кожний даний момент це не є очевидним. Тому процес руху капіталу затушовується, аналіз і оцінка фінансів підприємства ускладнюються.  

   В умовах ринку питання стану фінансів підприємств цікавить мільйони українських громадян – акціонерів, а також інших безпосередніх і опосередкованих учасників економічного процесу. Це питання найбільш важливе для працівників самого підприємства і його адміністрації, тому що механізм ринку може призвести і до банкрутства.

  Предметом дисципліни «Фінанси підприємств» є грошові відносини які виникають у процесі господарської діяльності підприємств і пов’язані з формуванням власних і залучених коштів, їх використанням на фінансування витрат і інвестицій підприємства, утворенням і розподілом отриманого прибутку.

1.2.Грошові відносини як складові фінансів підприємств.

     Сукупність грошових відносин у державі можна розділити на декілька груп:

-грошові відносини, пов’язані з купівлею-продажем товарів;

-грошові відносини, пов’язані з купівлею-продажем послуг;  

-грошові відносини, пов’язані з купівлею-продажем робочої сили (з/п);

-грошові відносини,з допомогою яких здійснюється перерозподіл доходів.

    Види грошових відносин, що включають фінанси:

  -грошові відносини підприємств з державою;

  -грошові відносини з приводу використання санкцій і стимулів при

   виконанні договорів;

  -грошові відносини з працівниками;

  -грошові відносини держави з населенням;

  -грошові відносини підприємств зі страховими компаніями, банками

  (значну роль відіграють у виробничій та комерційній діяльності).

     На рівні підприємств фінансові відносини охоплюють:

  -відносини з іншими підприємствами і організаціями з приводу постачання

   сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, реалізації продукції,надан-

   ня послуг;

  -відносини з банківською системою та небанківськими установами з приво-

   ду банківських послуг при отриманні і погашені кредитів, купівлі та прода-

   жу валюти та інших операцій;

  -відносини з страховими компаніями і організаціями з приводу страхування

   активів, комерційних та фінансових ризиків;

  -відносини з товарними, сировинними, фондовими біржами;

  -відносини з інвестиційними інститутами з приводу розміщення інвестицій.

  -відносини з філіалами та дочірніми підприємствами;

  -відносини з працівниками з приводу виплати заробітної плати, премій,

   дивідендів;

  -відносини з акціонерами (зовнішніми інвесторами);

  -відносини з податковою адміністрацією з приводу сплати податків і зборів;

  -відносини з аудиторськими фірмами.

ТЕМА 2                         Державні фінанси.

План:

1. Державні фінанси, їх структура.

2. Характеристика державних цільових фондів.

3. Джерела фінансування та напрямки використання коштів державних цільових фондів.

4. Державні підприємства та їх організаційні форми.

1. Державні фінанси, їх структура.

В умовах товарно-грошових відносин прямий у натурально-речовій формі розподіл створеного суспільного продукту не можливий задоволення потреб відтворення як на загальнодержавному рівні так і на рівні окремих суб»єктів господарювань, окремих громадян відбувається за допомогою грошей шляхом створення цільових грошових фондів у відповідних ланках народного господарського механізму.

Фінанси – являють собою економічні відносини пов»язані з розподілом і перерозподілом з використанням частини вартості валового внутрішнього продукту і національного доходу держави.

Таким чином фінанси – це не гроші, а певні економічні відносини, що здійснюються за допомогою грошей.

Сутність фінансів полягає в тому, що вони виражають собою частину виробничих відносин, які виникають з приводу розподілу суспільного продукту шляхом формування та використання грошових фондів для задоволення суспільних та особистих потреб.

Централізовані фінанси – економічно-грошові відносини, пов»язані з формуванням і використанням фондів грошових фондів держави.

Децентралізованя фінанси – це грошовіф відносини, які опосередковують кругообіг грошових фондів підприємства.

2. 3. Характеристика державних цільових фондів. Джерела фінансування та напрямки використання коштів державних цільових фондів.

До державних цільових фондів належать:

1.      Пенсійний фонд України.

2. Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

3. Фонд загальнообоз”язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

4. Фонд соціального страхування від ненещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

Пенсійний фонд України утворено на основі постанови Каб. Мін. України від 28.01.1992р. 

Мета: державне управління фінансами пенсійного забезпечення.

Кошти фонду формують за рахунок:

 а) Страхових внесків юридичних осіб 31,8%.

б) внески працюючих громадян 1-2%.

в) асигнувань з бюджету.

г) добровільних внесків юридичних осіб.

Пенсійний фонд використовується на виплату:

- державних трудових пенсій

- пенсій інвалідам і військовим

- компенсація пенсіонерам у зв»язку з зростанням цін.

Платниками збору є:

1. Юридичні особи, фізичні особи, суб»єкти підприємницької діяльності.

2. Філії, відділення та інші відокремлені підрозділи.

3. Фізичні особи, суб»єкти підприємницької діяльності, які не використовують працю найманих працівників.

4. Фізичні особи, які працюють на умовах трудового договору та фіз.. особи, які використовують роботи згідно з цивільно-правовими угодами.

Об»єктом оподаткування є:

- Фактичні витрати на оплату праці обумовлені відповідно до нормативно правових актів, згідно Закону України «Про оплату праці»

- Сума оподаткованого доходу.

- Сукупний оподаткований дохід.

Збір на державне обов»язкове пенсійне страхування сплачується одночасно з одержанням коштів в установах банків на оплату праці.

Фонд соціального страхування створений на основі З.У. «Про загальнообов»язкове державне соціальне страхування у зв»язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами зумовленими народженням та похованням».

Фонд є некомерційною організацією, а держава гарантом надання матеріального забезпечення застрахованим особам.

Управління фондом здійснюється правлінням та виконавчою дирекцією.

Джерелами формування коштів фонду є:

1. Страхові внески страхувальників 2,9% і застрахованих осіб 0,5-1%.

2. Асигнувань з бюджету.

3. Благодійних внесків юридичних і фізичних осіб.

Кошти фонду використовуються на:

- виплату застрахованим особам допомоги по тимч. Непрацездатності та пологах, при народженні дитини, та догляду за дитиною до досягнення нею 3-х річного віку, на поховання.

- Фінансування санаторно-курортних виплат та оздоровлення застрахованих осіб і членів їх сімей.

- Утворення резерву страхових коштів у розрахунку на місяць для фінансування матеріального забезпечення застрахованих осіб.

- Забезпечення поточної діяльності та утримання органів фонду.

Фонд загальнообоз”язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття є загальнодержавним позабюджетним цільовим фондом самостійною фінансовою системою і утворюється на державному і місцевому рівнях за рахунок внесків підприємств та організацій незалежно від форм власності та господарювання, які ведуть комерційну або господарсько-виробничу діяльність.

Мета: сприяти забезпеченню ефективності зайнятості запобіганню безробіття, створення нових робочих місць.

Джерелами фонду є: 

1. Кошти державного місцевих бюджетів.

2. Обов»язкові внески підприємств 1,3%, утримання з громадян 0,5%.

3. Добровільні внески юридичних і фізичних осіб.

4. Кошти служби зайнятості за надані послуги підприємствам, організаціям.

Кошти фонду використовуються:

- для професійної орієнтації населення, професійного навчання звільнених працівників та безробітних, сприяння їх працевлаштування, виплати допомоги по безробіттю.

- Відшкодування пенсійному фонду витрат пов»язаних із достроковим виходом на пенсію працівників.

Об»єктом оподаткування у фонд зайнятості є:

1.Для роботодавців – суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, підлягають обладнанню прибутковим податком з громадян.

2. Для найманих робітників – суми оплати праці, які включають основу і додаткову зар. Плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати, які підлягають обкладанню прибутковим податком з громадян.  

5. Державні підприємства та їх організаційні форми.

В ринковій економіці підприємницька діяльність може розвиватись і на засадах державної власності. Державні підприємства виробляють товари, послуги, продають їх за гроші, діють на основі кошторисів (розрахунку доходів і витрат) підтримують зв»язки з продавцями і покупцями.

Їх власником є держава. Державні органи управління розробляють плани-замовлення для своїх підприємств, забезпечують їх необхідними грошовими коштами та засобами виробництва, призначають директора, регулюють заробітну плату та розподіл доходів.

Державні підприємства поділяються за такими ознаками:

1. За формою організації:

- бюджетні підприємства;

- публічні корпорації;

- змішані корпорації;

2. За розміром:

- малі;

- середні;

- великі;

3. За сферою діяльності:

- посередницькі;

- виробничі;

- комерційні;

- страхові;

- фінансові;

Тема 3:    Державний бюджет і бюджетне регулювання.

План:

1. Поняття та значення бюджету для функціонування бюджету.

2. Склад доходів і видатків в бюджеті України.

3. Бюджетний устрій і бюджетна система.

1. Поняття та значення бюджету для функціонування бюджету.

Бюджет – це слово англійського походження, яке означає мішок або валіза з грошима.

Бюджет – це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади України та органами місцевого самоврядування.

Бюджет – це план формування централізованого фонду коштів і його використання.

Державний бюджет – це система грошових відносин, які виникають між державою з одного боку, підприємствами, організаціями і населенням з іншого боку з формування і використання централізованого фонду грошових ресурсів.

Метою бюджету є визначення і обґрунтування коштів, що необхідні на бюджетний рік для виконання державних завдань, які забезпечуються фінансовими ресурсами.

Бюджет як економічна категорія виражає фінансові відносини, які пов»язані з утворенням централізованого фонду грошових коштів.

Бюджет як юридична категорія державний бюджет виражає фінансовий план держави, який має силу закону тому що затверджується вищим органом законодавчої влади.

Бюджет має політичне значення оскільки законодавчий орган за своїм волевиявленням затверджує обсяг видатків і доходів бюджету на плановий рік і цим ставить уряд під свій контроль. Період дії бюджету 1 рік, він називається бюджетним періодом.   

2. Склад доходів і видатків в бюджеті України.

Бюджет складається з 2-х частин:

1. Доходної (ліва);

2. Видаткової (права);

Доходи і видатки класифікуються за різними ознаками.

За соціально-економічною ознакою доходи бюджету поділяється:

- доходи від господарської діяльності;

- доходи від використання природніх ресурсів;

- доходи від зовнішньо-економічної діяльності;

- від банківської діяльності;

- від реалізації дорогоцінних металів;

- державне мито, митні платежі;

- доходи від приватизації;

За порядком та умовами зарахування доходів у бюджет вони поділяються на:

1. Закріплені – це доходи, які законодавчими актами віднесені у доходну частину певного рівня бюджетної системи.

2. Регулюючі доходи – це доходи надходження яких у нище стоячі бюджети визначається щорічно ВР України при затверджені акту про бюджет.

Видатки бюджету поділяються на:

1. Поточні видатки – це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ і органів, які діють на початок бюджетного періоду, а також фінансування заходів, щодо соціального захисту населення.

2. Видатки розвитку – це витрати на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності тобто – це витрати на розширення, відтворення інвестицій.

Інвестиції – це довгострокове внесення капіталу.

3. Бюджетний устрій і бюджетна система.

Бюджетна система України – це заснована на економічних відносинах врегульованими правовими нормами сукупність видів державного бюджету України та місцевих бюджетів.

1. Державний бюджет України;

2. Зведені бюджети міст Києва і Севастополя;

3. Обласні бюджети;

4. Районні бюджети;

5. Міські бюджети;

6. Бюджети сіл та селищ;

Зведений бюджет України включає в себе:

- державний бюджет України;

- зведений бюджет АРК

- зведений бюджет областей, міст Києва та Севастополя.

Зведений бюджет області включає:

- районні бюджети;

- бюджети міст районного значення;

- селищі та сільські бюджети;

До прийняття державного бюджету розробляється прєкт «Про Державний бюджет України» за його складання відповідає Мін.Фін. України. Для його складання Мін.Фін. використовує:

- Звіт про виконання поточного бюджету;

- Звіт про виконання бюджету за попередній рік;

- Інформація статистичного управління4

- Прогнозні показники зростання чи спадання ВВп.

- Прогноз стану національної одиниці.

За видатками проект складається Мін.Фін.Укр. розробляє бюджетний захист (кошторис на наступний рік).

Мін.Фін. Укр. Подає проект на розгляд до Кабінету Міністрів України після перегляду до Верховної Ради України не пізніше 15 вересня. Верховна Рада подає на підпис до Президента.

За виконання Державного бюджету України відповідає державне казначейство України. 

Тема 4: Фінанси підприємства.

План:

1. Суть і функції фінансів підприємств.

2. Фінансові ресурси підприємства.

3. Організація, зміст фінансової роботи на підприємствах.

1. Суть і функції фінансів підприємств.

Фінанси підприємства – це система грошових відносин з приводу формування, розподілу та використання грошових фондів, доходів суб»єктів господарювання в процесі відтворення.

Фінанси підприємств проявляють свою суть через такі функції:

1. Формування фінансових ресурсів в процесі виробничо-господарської діяльності.

2. Розподіл та використання фінансових ресурсів, для забезпечення поточної виробничої та інвестиційної діяльності, для виконання своїх зобов»язань перед фінансово-банківською системою та для соціального розвитку підприємств.

3. контроль за формуванням та використанням фін. Ресурсів в процесі відтворення.

Фінанси є важливим елементом системи управління економікою.

Без фінансів неможливо забезпечити кругообіг виробничих фондів, запроваджувати науково технічні досягнення, стимулювати інвестиційну діяльність.

2. Фінансові ресурси підприємства.

Фінансові ресурси – це централізовані і децентралізовані грошові фонди цільового призначення.

Централізовані грошові ресурси – концентруються у державі і являють собою загальнодержавні фінансові ресурси (державний бюджет, фонд зайнятості, соц.страх.,пенсійний фонд)

Децентралізовані грошові ресурси – це фінансові ресурси, суб»єктів господарювання в галузях народного господарства і населення.

Фінансові ресурси підприємств – це грошові фонди цільового призначення, які використовуються у статутних цілях підприємств.

Загальна сума фінансових ресурсів підприємства складається з таких елементів:

1. Статутний капітал.

2. Пайовий капітал.

3. Резервний капітал.

4. Додатковий капітал.

5. Централізовані кошти для фінансування капітальних вкладень.

6. Спеціальні фонди цільових призначень.

7. Амортизаційні фонди.

8. Відстрочена податкова заборгованість.

9. Нероприділений прибуток.

10. Кредити комерційних банків.

11. Кошти від реалізації цінних паперів.

12. Кредиторська заборгованість.

13. Інші доходи.

3.Організація, зміст фінансової роботи на підприємствах.

В організаційній і управлінській роботі підприємства важливе місце посідає фінансова робота, від якої залежить фінансове забезпечення господарської діяльності розвитку підприємства, виконання зобов»язань перед державою та іншими суб»єктами господарювання.

Фінансова робота – це діяльність підприємства спрямована на забезпечення виробництва фінансовими ресурсами і здійснення контролю за дотриманням фінансової дисципліни.

Фінансова робота на підприємстві спрямована на вирішення таких основних завдань:

1. Фінансове забезпечення постійної господарської діяльності.

2. Пошук резервів збільшення доходу, прибутків та підвищення платоспроможності.

3. Виконання фінансових зобов»язань перед державою, банками та суб»єктами господарювання.

4.Контроль за ефективним, цільовим розподілом та використання фінансових ресурсів.

ПЛАН УРОКУ

   з предмета

 «Фінанси»

Тема уроку:  Фінанси їх суть та значення. Фінанси їх структура.

Мета уроку: Ознайомити учнів із поняттям «фінанси», визначити їх суть та значення в економічному та соціальному розвитку, вивчити структуру фінансів в умовах ринкової економіки; розвивати логічне мислення, пам'ять, спостережливість, вміння правильно узагальнювати дані та робити висновки; виховувати почуття взаємодопомоги, самовдосконалення. 

Тип уроку: засвоєння нових знань.

Матеріально-технічне забезпечення уроку:  персональний комп’ютер, таблиця №1,2,3, презентація№1.

ХІД  УРОКУ

1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.

2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.

3. Вивчення нового матеріалу.

3.1. Фінанси їх суть.

3.2. Об’єкти та суб’єкти фінансів.

3.3. Структура фінансів.

3.4. Значення фінансів в умовах ринкової економіки. 

4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.

4.1. Яка сутність фінансів?

4.2. Хто є об’єктами та суб’єкти фінансів?

4.3. Яка структура фінансів?

4.4. Яке значення фінансів в умовах ринкової економіки?

5. Домашнє завдання.

Підручники: 1.Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. — К.: НІОС, 2000. — С. 71.

Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. –с.3-12

3.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Поддерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003. –с.5-15

6. Використана література.

1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. 

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Поддерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003.

3.Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. — К.: НІОС, 2000. 

                        Викладач: Я.Д. Ковтюх

ПЛАН УРОКУ

   з предмета

 «Фінанси»

Тема уроку:  Функції фінансів. Фінансова система та її основні елементи. 

Мета уроку: Повторити з учнями основне поняття «фінансів», розповісти про роль фінансів в економічному та соціальному розвитку; ознайомити учнів із функціями фінансів; вивчити з учнями фінансову систему та її основні елементи; розвивати логічне мислення, пам'ять, спостережливість, вміння правильно узагальнювати дані та робити висновки; виховувати почуття взаємодопомоги, самовдосконалення. 

Тип уроку: комбінований.

Матеріально-технічне забезпечення уроку: персональний комп’ютер, таблиця №1,2,3, презентація№2.

 

ХІД  УРОКУ

1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.

2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.

2.1. Дати визначення «фінанси».

2.2. Яка сутність фінансів?

2.3. Хто є об’єктами фінансів?

2.4. Хто є суб’єктами фінансів?

2.5. Яка структура фінансів?

2.6. Яке значення фінансів в умовах ринкової економіки?

3. Вивчення нового матеріалу.

3.1. Функції фінансів.

3.2. Фінансова система.

3.3. Основні елементи фінансової системи.

4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.

4.1. Які основні функції фінансів ви знаєте?

4.2. Дати характеристику розподільчі функції фінансів.

4.3. Дати визначення контролюючій функції фінансів.

4.4. Фінансова система – це…

4.5.  Назвати основні елементи фінансової системи.

5. Домашнє завдання.

Підручники:  1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. –с.15-22

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003. –с.17-25

6. Використана література.

1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. 

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003.

                        Викладач: Я.Д. Ковтюх

ПЛАН УРОКУ

   з предмета

 «Фінанси»

Тема уроку:  Державні фінанси, їх структура. Державні підприємства.

Мета уроку: Повторити з учнями функції фінансів та значення фінансової системи та її основні елементи; ознайомити учнів з державними фінансами; вивчити структуру державних фінансів та що таке державні підприємства; розвивати логічне мислення, пам'ять, спостережливість, вміння правильно узагальнювати дані та робити висновки; виховувати почуття взаємодопомоги, самовдосконалення. 

Тип уроку: урок комплексного застосування знань, вивчення і первинне закріплення  нових знань.

Матеріально-технічне забезпечення уроку: персональний комп’ютер, таблиця №1,2,3, презентація№3., таблиця№1,2,3.

 

ХІД  УРОКУ

1. Організаційна частина. Перевірка готовності до уроку  та присутності учнів, їх зовнішнього вигляду . Оголошення теми та мети уроку.

2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.

2.1. Які основні функції фінансів ви знаєте?

2.2. Дати характеристику розподільчі функції фінансів.

2.3. Дати визначення контролюючій функції фінансів.

2.4. Фінансова система – це…

2.5.  Назвати основні елементи фінансової системи.

3. Вивчення нового матеріалу.

3.1.Сутність державних фінансів.

3.2. Структура державних фінансів.

3.3. Державні підприємства.

4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.

4.1. Що таке фінанси?

4.2. Дати визначення «державні фінанси».

4.3. Яка структура державних фінансів?

4.4. Що таке державні підприємства?

5. Домашнє завдання.

Підручники:  1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. –с.23-28

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003. –с.27-35

6. Використана література.

1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. 

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003.

                        Викладач: Я.Д. Ковтюх

ПЛАН УРОКУ

   з предмета

 «Фінанси»

Тема уроку:  Організаційні форми державних підприємств. Характеристика державних цільових фондів.

Мета уроку: Повторити з учнями структуру державних фінансів та що таке державні підприємства; вивчити організаційні форми державних підприємств; ознайомитись з державними цільовими фондами; розвивати логічне мислення, пам'ять, спостережливість, вміння правильно узагальнювати дані та робити висновки; виховувати почуття взаємодопомоги, самовдосконалення. 

Тип уроку: урок комплексного застосування знань, вивчення і первинне закріплення  нових знань.

Матеріально-технічне забезпечення уроку: персональний комп’ютер, таблиця №1,2,3, презентація№4., таблиця№1,2,3.

 

ХІД  УРОКУ

1. Організаційна частина. Перевірка готовності до уроку  та присутності учнів, їх зовнішнього вигляду . Оголошення теми та мети уроку.

2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.

2.1. В чому полягає суть державних фінансів?

2.2. Яка структура державних фінансів?

2.3.Державні підприємства –це?

2.4. Дати визначення фінансів?

3. Вивчення нового матеріалу.

3.1.Основні форми державних підприємств.

3.2. Характеристика державних цільових фондів.

3.3. Пенсійний фонд.

3.4. Фонд соціального страхування.

3.5. Фонд зайнятості.

3.6. Фонд соціального страхування від нещасних випадків.

4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.

4.1. Назвати основні форми державних підприємств.

4.2. Дати визначення «державні підприємства».

4.3. Які ви знаєте державні фонди?

4.4. Дати характеристику пенсійному фонду.

5. Домашнє завдання.

Підручники:  1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. –с.30-38

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003. –с.38-44

6. Використана література.

1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. 

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003.

                        Викладач: Я.Д. Ковтюх

ПЛАН УРОКУ

   з предмета

 «Фінанси»

Тема уроку:  Джерела фінансування та напрямки використання коштів державних цільових фондів. Державний бюджет його структура.       

Мета уроку: Дати з  учнями  характеристику державним цільовим фондам;

ознайомити з джерелами фінансування та напрямки використання коштів  державних цільових фондів; вивчити з учнями державний  бюджет та його структуру; розвивати логічне мислення, пам'ять, спостережливість, вміння правильно узагальнювати дані та робити висновки; виховувати почуття взаємодопомоги, самовдосконалення. 

Тип уроку: комбінований.

Матеріально-технічне забезпечення уроку: персональний комп’ютер, таблиця №1,2,3, презентація№5., таблиця№1,2,3.

ХІД  УРОКУ

1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.

2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.

2.1. Назвати основні форми державних підприємств.

2.2. Дати визначення «державні підприємства».

2.3. Які ви знаєте державні фонди?

2.4. Дати характеристику пенсійному фонду.

2.5. Дати характеристику соціальному фонду.

2.6. Дати характеристику фонду зайнятості.

2.7. Дати характеристику фонду соціального страхування від нещасних випадків.

3. Вивчення нового матеріалу.

3.1.Джерела фінансування пенсійного фонду.

3.2.Джерела фінансування фонду соціального страхування.

3.3.Джерела фінансування фонду зайнятості.

3.4.Джерела фінансування фонду соціального страхування від нещасних випадків.

3.5.Суть та значення державного бюджету.

3.6. Структура державного бюджету.

4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.

4.1.Які джерела фінансування пенсійного фонду?

4.2. Які джерела фінансування фонду соціального страхування?

4.3.Які джерела фінансування фонду зайнятості?

4.4.Які джерела фінансування фонду соціального страхування від нещасних випадків?

4.5. Яка суть та значення державного бюджету?

4.6. Яка структура державного бюджету?

5. Домашнє завдання.

Підручники:  1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. –с.48-53

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003. –с.76-79

6. Використана література.

1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. 

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003.

                        Викладач: Я.Д. Ковтюх

ПЛАН УРОКУ

   з предмета

 «Фінанси»

Тема уроку:  Бюджетна система та принципи її побудови. Видатки державного бюджету та її класифікація. Організація виконання державного бюджету України.

Мета уроку: Ознайомити учнів з бюджетною системою та принципами її побудови, розглянути класифікацію та видатки державного бюджету, вивчити організацію виконання державного бюджету України; розвивати логічне мислення, пам'ять, спостережливість, вміння правильно узагальнювати дані та робити висновки; виховувати почуття взаємодопомоги, самовдосконалення. 

Тип уроку: комбінований.

Матеріально-технічне забезпечення уроку: персональний комп’ютер, таблиця №1,2,3, презентація№5., таблиця№1,2,3.

ХІД  УРОКУ

1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.

2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.

3.1.Які джерела фінансування пенсійного фонду?

3.2. Які джерела фінансування фонду соціального страхування?

3.3. Які джерела фінансування фонду зайнятості?

3.4. Які джерела фінансування фонду соціального страхування від нещасних випадків?

3.5. Яка суть та значення державного бюджету?

3.6.  Яка структура державного бюджету?

3. Вивчення нового матеріалу.

3.1. Бюджетна система.

3.2. Принципи бюджетної системи.

3.3. Побудова бюджетної системи.

3.4. Видатки державного бюджету.

3.5. Класифікація державного бюджету.

3.6. Організація виконання державного бюджету України.

4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.

4.1. Яка суть бюджетної системи?

4.2. Які принципи бюджетної системи?

4.3. Яка побудова бюджетної системи?

4.4. Назвати видатки державного бюджету?

4.5. Як класифікують видатки державного бюджету?

4.6. Яка організація виконання державного бюджету України?

5. Домашнє завдання.

Підручники:  1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. –с.63-68

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003. –с.80-84

6. Використана література.

1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. 

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003.

                        Викладач: Я.Д. Ковтюх

ПЛАН УРОКУ

   з предмета

 «Фінанси»

Тема уроку:  Порядок формування доходів місцевого бюджетів. Регулювання місцевих відносин шляхом використання між бюджетних

трансфертів.

 Мета уроку: Перевірити теоретичні знання  із бюджетної системи   та принципами її побудови; вивчити порядок формування доходів місцевого бюджетів; ознайомити учнів із регулюванням   місцевих відносин шляхом використання міжбюджетних трансфертів; розвивати логічне мислення, пам'ять, спостережливість, вміння правильно узагальнювати дані та робити висновки; виховувати почуття взаємодопомоги, самовдосконалення. 

Тип уроку: комбінований.

Матеріально-технічне забезпечення уроку: персональний комп’ютер, таблиця №1,2,3, презентація№5., таблиця№1,2,3.,інтерактивна дошка.

 

ХІД  УРОКУ

1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та  готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.

2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.

2.1. Яка суть бюджетної системи?

2.2. Які принципи бюджетної системи?

2.3. Яка побудова бюджетної системи?

2.4. Назвати видатки державного бюджету?

2.5. Як класифікують видатки державного бюджету?

2.6. Яка організація виконання державного бюджету України?

3. Вивчення нового матеріалу.

3.1. Суть та значення місцевих бюджетів.

3.2. Порядок формування доходів місцевого бюджетів.

3.3. Значення місцевих бюджетів.

3.4.  Регулювання місцевих відносин шляхом використання міжбюджетних                      

   трансфертів.

4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.

4.1. Яке має значення місцевий бюджет?

4.2. Який порядок формування доходів місцевого бюджетів?

4.3.  Яке значення місцевих бюджетів?

4.4.  Як регулюються місцеві відносини шляхом використання міжбюджетних  трансфертів?

5. Домашнє завдання.

Підручники:  1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. –с.73-78

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003. –с.87-98

6. Використана література.

1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. 

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003.

Викладач:                           Я.Д. Ковтюх

ПЛАН УРОКУ

   з предмета

 «Фінанси»

Тема уроку:  Джерела фінансування капіталу підприємства. Структура власного і позикового капіталу.

 Мета уроку: Ознайомити учнів із джерелами фінансування капіталу підприємства; вивчити з учнями структуру власного і позичкового капіталу; розвивати логічне мислення, пам'ять, спостережливість, вміння правильно узагальнювати дані та робити висновки; виховувати почуття взаємодопомоги, самовдосконалення. 

Тип уроку: комбінований.

Матеріально-технічне забезпечення уроку: персональний комп’ютер, таблиця №1,2,3, презентація№5., таблиця№1,2,3.,інтерактивна дошка.

 

ХІД  УРОКУ

1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та  готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.

2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.

2.1. Яке має значення місцевий бюджет?

2.2. Який порядок формування доходів місцевого бюджетів?

2.3.  Яке значення місцевих бюджетів?

2.4.  Як регулюються місцеві відносини шляхом використання міжбюджетних  трансфертів?

3. Вивчення нового матеріалу.

3.1. Джерела фінансування капіталу підприємства.

3.2. Структура власного капіталу.

3.3. Структура позичкового капіталу.

4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.

4.1. Назвати джерела фінансування капіталу підприємства.

4.2. Яка структура власного капіталу?

4.3.  Яка структура позичкового капіталу?

5. Домашнє завдання.

Підручники:  1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. –с.79-85

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003. –с.99-104

6. Використана література.

1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. 

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003.

Викладач: Я.Д. Ковтюх

ПЛАН УРОКУ

   з предмета

 «Фінанси»

Тема уроку:  Активний капітал підприємства і його склад. Порядок формування статутного капіталу акціонерного товариства.

 Мета уроку: Ознайомити учнів із складом активного капіталу підприємства; вивчити з учнями порядок формування статутного капіталу акціонерного товариства; розвивати логічне мислення, пам'ять, спостережливість, вміння правильно узагальнювати дані та робити висновки; виховувати почуття взаємодопомоги, самовдосконалення. 

Тип уроку: комбінований.

Матеріально-технічне забезпечення уроку: персональний комп’ютер, таблиця №1,2,3, презентація№5., таблиця№1,2,3.,інтерактивна дошка.

 

ХІД  УРОКУ

1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.

2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.

2.1. Назвати джерела фінансування капіталу підприємства.

2.2. Яка структура власного капіталу?

2.3.  Яка структура позичкового капіталу?

3. Вивчення нового матеріалу.

3.1. Активний капітал підприємства.

3.2. Склад активного капіталу.

3.3. Статутний капітал.

3.4. Порядок формування статутного капіталу акціонерного товариства.

4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.

4.1. Що таке активний капітал підприємства?

4.2. З чого складається активний капітал?

4.3. Що таке статутний капітал?

4.4. Який порядок формування статутного капіталу акціонерного товариства?

5. Домашнє завдання.

Підручники:  1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. –с.89-98

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003. –с.106-109

6. Використана література.

1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. 

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003.

                        Викладач: Я.Д. Ковтюх

ПЛАН УРОКУ

   з предмета

 «Фінанси»

Тема уроку:  Зміна величини статутного капіталу. Залік.

 Мета уроку: Ознайомити учнів із можливими змінами статутного капіталу підприємства; розвивати логічне мислення, пам'ять, спостережливість, вміння правильно узагальнювати дані та робити висновки; виховувати почуття взаємодопомоги, самовдосконалення. 

Тип уроку: урок контролю знань учнів.

Матеріально-технічне забезпечення уроку: персональний комп’ютер, таблиця №1,2,3, презентація№5., таблиця№1,2,3.,інтерактивна дошка.

 

ХІД  УРОКУ

1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.

2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.

2.1. Що таке активний капітал підприємства?

2.2. З чого складається активний капітал?

2.3. Що таке статутний капітал?

2.4. Який порядок формування статутного капіталу акціонерного товариства?

3. Вивчення нового матеріалу.

3.1. Зміна величини статутного капіталу.

4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.

4.1. Які шляхи зміни статутного капіталу?

4.2. Тести.

5. Домашнє завдання.

Підручники:  1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. –с.99-103

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003. –с.110-119

6. Використана література.

1.Гринькова В.М., Корда В.О. Фінанси підприємств.: Навч. Посібник. – К:, 2004. 

2.Фінанси підприємств: Підручник / За ред. Професора А.М.Подерьогіна. – К.: КНЕУ. 2003.

                        Викладач: Я.Д. Ковтюх

Тема: ФІНАНСИ ЇХ СУТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ. ФІНАНСИ ЇХ СТРУКТУРА

Ключові терміни: фінанси; фінансові категорії; фінансові ресурси; фінансові фонди; функції фінансів; фінансове забезпечення; фінансове регулювання; фінансове стимулювання.

Курс «Фінанси» — теоретична дисципліна, яка вивчає загальнотеоретичні засади фінансових відносин.

Предметом науки про фінанси є сукупність фінансових відносин на різних рівнях економічної системи: загальнодержавному (макрорівень), регіональному (рівень адміністративно-територіаль¬них одиниць) і на рівні окремих суб’єктів господарювання (мікрорівень). Окремо виділяються міжнародні фінанси.

Понятійний апарат фінансової науки охоплює загальноекономічні та фінансові категорії, які в абстрактно-теоретичній формі характеризують різні сторони реальної фінансової дійсності. Через використання фінансових категорій як інструмента наукового пізнання досягається більш глибоке розкриття сутності фінансів, їх специфіки і особливостей функціонування.

Фінансові категорії мають історичний характер і виступають формою теоретичного мислення, наукової абстракції, яка є зрізом реального економічного життя. З появою держави з’явились такі фінансові категорії, як податки і державний кредит. Податок — це найпростіша «фінансова клітинка» державних фінансів, в якій сфокусовані основні сутнісні ознаки і властивості фінансів. Це методологічно важливе положення вперше було висунуто й обґрунтовано проф. В. М. Суторміною.

З розвитком держави і товарно-грошового господарства формувались групи складніших категорій — державні доходи і державні видатки, які, у свою чергу, утворюють категорію державного бюджету, а всі разом вони складають найбільш загальну абстракцію фінансової науки — категорію фінансів. Система фінансових категорій характеризується чіткою ієрархічністю і супідрядністю елементів, що забезпечує її цілісність. При цьому поява нових фінансових категорій, зокрема, таких як фінанси підприємств, фінансовий ринок, страхування тощо, їх функціонування і еволюція обумовлені розвитком усієї системи фінансових категорій.

Фінанси — продукт наявності держави і товарно-грошових відносин.

Фінанси[1] виникли в умовах регулярного товарно-грошового обігу у зв’язку з розвитком держави і потреби у фінансових ресурсах.

У докапіталістичних формаціях більша частина потреб держави задовольнялась через установлення різного роду натуральних зборів, податей, повинностей, а грошове господарство було лише в армії.

Основними витратами рабовласницьких і феодальних держав були витрати на ведення війн, утримання монаршого двору, державного апарату, будівництво суспільних споруд (храмів, каналів, зрошувальних систем, доріг, водопроводів). Основними доходами були надходження від державного майна (доменів) і регалій (монопольного права монарха на окремі промисли і торгівлю певними товарами), військова здобич, данина з покорених народів, натуральні і грошові збори, мито, позики.

З розпадом феодалізму і поступовим розвитком у його надрах капіталістичного способу виробництва все більшого значення стали набувати грошові доходи і витрати держави, а частка натуральних зборів скорочувалась.

На ранніх стадіях розвитку держави не існувало розподілу між ресурсами держави і ресурсами її глави: монархи розпоряджались коштами держави як своєю власністю. Тільки з відділенням державної казни від власності монарха (ХVI—XVII ст.) виникають поняття:

державні фінанси;

державний бюджет;

державний кредит.

Фінанси, як і ціна, кредит, заробітна плата, існують об’єктивно як продукт економічного розвитку суспільства.

До початку ХVІІІ ст. під фінансами розуміли державне публічне господарство або господарство будь-якого державного утворення нижчого рівня, наприклад: земство, міська община тощо. Отже, фінанси пов’язували з переданням частини доходу громадянина в розпорядження монарха, короля або іншого правителя на його утримання та інші витрати державного значення.

У ХVІІІ ст. трактування поняття фінансів як державного господарства набуло подальшого розвитку. Державні утворення різного рівня стали називатися союзами публічного змісту, а фінанси — формами та методами добування коштів і їх витрачання цими союзами під час виконання покладених на них функцій. Найбільш вагомими для теорії фінансів були дослідження таких авторів кінця ХІХ ст., як В. Лєбєдєв, І. Янжул, С. Вітте, І. Озеров. Саме І. Озеров визначив фінанси як сукупність відносин, що виникають під час добування союзами публічного змісту матеріальних засобів.

З часом, крім державного господарства, до складу фінансів почали включати фінанси сфери виробництва, виконання робіт і надання послуг. Виникають фінансові ринки, набуває розвитку державний кредит та інші фінансові інститути.

Найвищого розквіту фінанси досягли у ХХ ст., коли функції держави набагато розширилися і вдосконалилися, а товарно-грошові відносини посіли головне місце в економічних системах. Значний розвиток отримали місцеві (регіональні) фінанси, позабюджетні спеціальні фінансові фонди, фінанси підприємницьких структур.

Оскільки виникнення фінансів пов’язано, по-перше, з розвитком товарно-грошових відносин і, по-друге, з посиленням ролі держави, розширенням її функцій, то причиною появи фінансів можна вважати потреби суб’єктів господарювання і держави у фінансових ресурсах, які забезпечують їх діяльність.

Висхідним положенням для розкриття сутності фінансів є розуміння того, що фінанси — це одна з конкретних історичних форм економічних відносин, функціонування яких пов’язане з об’єктивною необхідністю розподілу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту. У процесі розподілу формуються та використовуються грошові фонди, призначені для задоволення суспільних інтересів та потреб.

Однак система суспільних інтересів і потреб досить різноманітна й охоплює загальнодержавні, галузеві, відомчі, корпоративні, колективні, групові, регіональні, місцеві та особисті інтереси. До цього переліку слід додати ще й міжнародні та міждержавні. Зважаючи на обмеженість фінансових ресурсів і на протистояння інтересів один одному, доволі складно досягти оптимального співвідношення в їх задоволенні у процесі вартісного розподілу. Задоволення інтересів одних за рахунок ущемлення інших загрожує суспільству негативними наслідками, пов’язаними з суто етичними міркуваннями, соціальним невдоволенням, економічними негараздами, і навіть політичними потрясіннями. Тому як на макро-, так і на мікрорівнях слід якнайбільше уваги приділяти мотивації нарощування обсягів виробництва і реалізації продукції, робіт та послуг, обсягів фінансових ресурсів, а в ширшому розумінні — валового внутрішнього продукту та національного доходу держави, що може бути забезпечено через розвиток національного підприємництва, створення нових підприємств, розв’я¬зання платіжної кризи, збільшення кількості робочих місць та збільшення доходів і купівельної спроможності населення.

У сучасній економічній і фінансовій літературі фінанси визначають як систему економічних відносин, що виникають з приводу розподілу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту, а в певних умовах і національного багатства, з метою формування фінансових ресурсів у суб’єктів господарювання і держави і використання їх на розширене відтворення та задоволення інших суспільних інтересів і потреб.

Оскільки використання фінансових ресурсів відбувається в основному через фонди цільового призначення, існує також визначення фінансів як економічної категорії, що відображає створення, розподіл і використання фондів фінансових ресурсів для задоволення потреб господарської діяльності, надання різноманітних послуг населенню з боку держави, забезпечення виконання державою її функцій  Або фінанси трактуються як економічні відносини, пов’язані з формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання функцій і завдань держави і забезпечення умов розширеного відтворення  Під централізованими фінансами розуміють економічні відносини, пов’язані з формуванням і використанням фондів грошових коштів держави, що акумулюються в державній бюджетній системі і урядових позабюджетних фондах, під децентралізованими фінансами — грошові відносини, що опосередковують кругообіг грошових фондів підприємств. Отже, як випливає з наведених визначень, фінансовими будуть ті грошові відносини, які опосередковують відносини розподілу і перерозподілу вартості ВВП.

Разом з тим існує думка, що «фінанси — сукупність грошових відносин, пов’язаних з формуванням, мобілізацією і розміщенням фінансових ресурсів та з обміном, розподілом і перерозподілом вартості створеного на основі їх використання валового внутрішнього продукту, а за певних умов і національного багатства» Тут до фінансових відносин включаються не тільки відносини розподілу, а й відносини обміну, маючи на увазі, що фінанси завжди пов’язані з реальним рухом вартості, який відбувається на таких стадіях відтворювального процесу, як розподіл і обмін.

Зарубіжна фінансова наука трактує фінанси досить розширено, не обмежуючись здебільшого будь-якими рамками. Де існують товар і гроші — там мають місце фінанси.

Зауважимо, що наведені визначення економічної сутності фінансів не вичерпують усього розмаїття концептуальних підходів та міркувань із цього питання. Про розбіжність позицій можна судити хоча б із такого короткого їх переліку.

1. Фінанси — це застосування різноманітних прийомів та методів для досягнення максимального достатку фірми або загальної вартості капіталу, вкладеного в справу.

2. Фінанси — система грошових відносин з приводу руху фондів коштів.

3. Фінанси є системою імперативних грошових відносин.

4. Фінанси — це планомірний рух фінансових фондів, що виражають відносини з приводу необхідного, обов’язкового вилучення вартості та їхнього використання в суспільних інтересах.

Перше визначення у наведеному переліку акцентує увагу на фінансах фірми, ігноруючи інші структурні підрозділи економічної системи. Крім того, наведене визначення стосується не стільки фінансів підприємства, скільки управління їхніми фінансами (фінансового менеджменту).

У другому визначенні дещо звужується сфера дослідження — поза увагою залишається безфондова форма руху фінансових ресурсів.

Третій та четвертий підходи перетворюють фінанси з економічної категорії на явище, яке організовується державою, тобто фактично викреслюють фінанси мікрорівня. Отже, фінанси є складним багатоплановим суспільним явищем, яке характеризується різними сутнісними ознаками та формами прояву.

Важливою ознакою фінансів є їх грошовий характер. У повсякденному житті ми часто вживаємо слово «фінанси», маючи на увазі гроші. Справді, фінанси завжди мають грошову форму вираження. Гроші є обов’язковою умовою існування фінансів. У цьо¬му зв’язку неправомірно відносити до фінансів натуральні відносини, які мали місце в епоху рабовласництва і феодалізму. Наявність фінансових відносин завжди супроводжується реальним рухом грошових коштів. Немає грошей — не може бути і фінансів. Тому часто вживається таке визначення, як фінансово-грошові відносини. Але це не дає підстав для ототожнення категорій «фінанси» і «гроші». За своїм місцем у товарному виробництві й обігу гроші — це специфічний товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом. Гроші мають своє призначення в економічному житті суспільства, що виражено в їхніх функціях.

Гроші — це поняття більш загальне. Можна мати гроші і водночас не мати жодного стосунку до фінансів, і навпаки, при відсутності грошей, лише володіючи майном, майновими правами, правами інтелектуальної власності, оцінивши їхню вартість, можна здійснювати інвестування, бути співзасновником фірми, тобто мати стосунок до фінансово-господарської діяльності фірми.

Функціонування фінансів базується на таких функціях грошей як засіб платежу, засіб нагромадження, світові гроші.

Розподіл і перерозподіл вартості за допомогою фінансів обо¬в’язково супроводжується рухом грошових коштів, які набувають специфічної форми фінансових ресурсів. Вони формуються у суб’єктів господарювання і держави за рахунок різних грошових доходів, відрахувань і надходжень, а використовуються на розширене відтворення виробництва, матеріальне стимулювання пра¬цюючих, задоволення соціальних та інших потреб суспільства.

Матеріальними носіями фінансових відносин виступають фінансові ресурси. 

Фінансові ресурси самі по собі не визначають сутності фінансів, не розкривають їх внутрішнього змісту і суспільного призначення. Фінансова наука вивчає не фінансові ресурси як такі, а економічні відносини, що виникають у процесі їх формування, розподілу і використання.

Однією з важливих ознак фінансів як економічної категорії є розподільний характер фінансових відносин. Учасниками таких відносин у межах національної держави є держава, підприємства, установи, організації, громадяни. Фінансові операції також можуть відбуватися між державами, національною державою та міжнародними фінансовими інституціями, між вітчизняними підприємствами та інофірмами.

Сферою виникнення фінансових відносин є процеси первинного розподілу вартості суспільного продукту, тобто коли ця вартість розподіляється на зарплату, прибуток тощо і формуються грошові доходи. Виокремлення у складі виручки від реалізації продукції прибутку, відрахувань на соціальне страхування, амортизаційних відрахувань відбувається за допомогою фінансів і відображає процес розподілу вартості відповідно до цільових призначень кожної її частини.

Подальший перерозподіл вартості між суб’єктами господарювання (вилучення частини прибутку на користь держави, сплата податків громадянами тощо) і конкретизація цільового її використання (направлення прибутку на фінансування капітальних вкладень, економічне стимулювання, виплату дивідендів та ін.) теж відбувається на основі фінансів.

З огляду на те, що економіка передбачає існування різноманітних форм власності, а фонди коштів перебувають у власності або розпорядженні суб’єктів господарської діяльності, зазначимо, що фінансові відносини можуть супроводжуватися зміною влас¬ника чи розпорядника коштів, зміною форм власності, а можуть і не зазнавати подібних змін. Так, сплата податків державі означає передання коштів у розпорядження держави (супроводжується зміною власника, розпорядника), форма власності при цьому може залишатися незмінною (сплата податків державними підприємствами) або змінюватися (сплата тих самих податків державі, але недержавними підприємствами). А, наприклад, розподіл чистого прибутку підприємства на внутрішні його потреби не супроводжується зміною ні власника, ні форми власності.

Як уже зазначалося, фінансові відносини супроводжуються реальним рухом грошових коштів, що має місце в процесі розподілу й обміну. Але характер руху вартості (в її грошовій формі) на цих стадіях відтворювального процесу різний. У процесі розподілу рух вартості в грошовій формі відбувається відособлено від руху товарів і характеризується її відчуженням (переходом від одних власників до інших) або цільовим відособленням кожної частини вартості (в межах одного власника).

Під час обміну вартість у грошовій формі обмінюється на товарну форму, тобто відбуваються акти купівлі-продажу. Вартість не відчужується, а лише змінює свою форму — з грошової на товарну. Отже, на стадії розподілу має місце односторонній (без зустрічного еквівалента) рух грошової форми вартості, а під час обміну — двосторонній (зустрічний) рух вартостей, одна з яких перебуває у грошовій формі, а інша — в товарній. На наш погляд, обмінні операції обслуговуються такими категоріями, як гроші і ціна.

Фінанси мають більш широкий діапазон розподілу, ніж ціна. Вони забезпечують не лише первинний розподіл вартості валового внутрішнього продукту на рівні виробничої структури, а й подальший перерозподіл через бюджетну систему. На цьому етапі ціни можуть регулюватися за допомогою дотацій і виплат із бюджету різниці в цінах (дотації вугільній промисловості, дотації на комунальні послуги, потреби електротранспорту, на окремі види ліків).

У розподільних процесах поряд з фінансами та ціною беруть участь також заробітна плата і кредит. У практиці господарювання доцільне комплексне використання усіх цих економічних категорій з урахуванням відмінностей кожної з них.

Прояв сутності фінансів у реальній практичній діяльності розглядається через характеристику функцій, які притаманні даній категорії.

Вивчаючи функції фінансів, необхідно усвідомити, що функції завжди похідні від сутності, яку вони виражають, і показують як, у який спосіб реалізується суспільне призначення даної економічної категорії. Оскільки специфічне суспільне призначення фінансів — забезпечити розподіл і перерозподіл вартості валового внутрішнього продукту, вираженої в грошовій формі, між різними суб’єктами господарювання і напрямами цільового використання, сутність фінансів проявляється насамперед через розподільну функцію. Фінанси за допомогою розподільної функції обслуговують різні етапи розподілу (первинний розподіл і перерозподіл вартості суспільного продукту), різні сфери суспільного життя — сферу матеріального виробництва, сферу обміну і споживання. Фінансовому розподілу притаманні різні види розподілу: внутрішньогосподарський, внутрішньогалузевий, міжгалузевий, міжтериторіальний.

Об’єктами дії розподільної функції фінансів є вартість валового внутрішнього продукту, а також частина національного багатства, яка набуває грошової форми (у разі перерозподілу раніше накопиченого виробничого потенціалу, покриття збитків від стихійного лиха тощо).

Суб’єктами за фінансового методу розподілу ВВП є юридичні і фізичні особи, в розпорядженні яких формуються фінансові ресурси, а також держава.

Розподільна функція фінансів реалізується в процесі первинного розподілу і перерозподілу вартості ВВП.

Первинний розподіл — це розподіл доданої вартості й формування первинних доходів суб’єктів, які беруть участь у створенні ВВП. Первинними доходами на цій стадії є: у фізичних осіб — заробітна плата, у юридичних осіб — прибуток, у держави — прибуток державного сектору, що централізується в бюджеті, надходження від державних послуг, ресурсів, угідь, а також непрямі податки.

Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів. За рівнем централізації вони поділяються на загальнодержавні, регіональні, відомчі й корпоративні. Загальнодержавні включають державний бюджет і фонди цільового призначення, регіональні — місцеві бюджети і позабюджетні фонди органів місцевого самоврядування. Відомчі — це фонди, що створюють міністерства і відомства. Корпоративні фонди передбачають централізацію частини доходів структурних підрозділів у корпоративних об’єднань.

Провідну роль у перерозподільному процесі відіграє держава. У процесі перерозподілу на загальнодержавному рівні можна виділити окремі стадії перерозподілу. Спочатку відбувається мобілізація і формування загальнодержавних фондів (державного бюджету і цільових загальнодержавних позабюджетних фондів), потім стадія використання цих фондів — направлення коштів на розвиток пріоритетних галузей народного господарства, соціально-культурні заходи, управління, оборону, виплату пенсій тощо. Звідси виникають відносини вторинного перерозподілу.

Кінцевим результатом перерозподільного циклу є те, що одна частина перерозподілених грошових ресурсів через механізм бюджетного фінансування знову переходить у сферу матеріального виробництва, щоб почати новий цикл первинного розподілу з наступним перерозподілом, інша частина перерозподілених грошових ресурсів переходить у сферу споживання (освіта, охорона здоров’я, культура, оборона, держуправління тощо).

Таким чином, беручи активну участь у розподілі і перерозподілі створеної вартості фінанси сприяють трансформації пропорцій, що виникли під час її первинного розподілу, в пропорції кінцевого використання.

Поряд з розподільною фінанси виконують контрольну функцію, сутність якої проявляється в контролі за розподілом ВВП між відповідними грошовими фондами і каналами розподілу та їх цільовим використанням.

Основу контрольної функції фінансів становить рух фінансових ресурсів, який відбувається у фондовій і нефондовій формах. Через кількісний вираз фінансових ресурсів фінанси здатні кількісно відображати вартісні пропорції, що формуються в суспільстві, і контролювати їх. Саме завдяки контрольній функції фінансів суспільство контролює повноту і своєчасність забезпечення фінансовими ресурсами різних суб’єктів господарювання, включаючи державу, еко-

номне й ефективне використання коштів. Головною контрольною пропорцією є пропорції між фондами нагромадження і споживання.

Контрольна функція діє не ізольовано, вона тісно пов’язана з розподільною. У практичній діяльності контрольна функція проявляється у фінансовому контролі.

Деякі економісти стверджують, що фінансам притаманні й інші функції: оперативна, регулювальна, стимулювальна, перерозподільна, відтворювальна, формування грошових фондів, використання грошових фондів, стабілізаційна функція, а також виробнича.

Не применшуючи значення таких підходів, можна стверджувати, що фінанси держави відіграють важливу роль у розширеному відтворенні саме завдяки розподільній функції.

Фінанси, породжені розподільним процесом, тобто економічними відносинами, пов’язані з розподілом і перерозподілом вартості суспільного продукту, використовуються на всіх стадіях його руху: виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Фінанси об’єктивно необхідні, оскільки зумовлені потребами суспільного розвитку, їх функціонування дає змогу сформувати у розпорядженні суб’єктів господарювання і держави необхідні фінансові ресурси.

Фінанси, як ніяка інша економічна категорія (ціна, кредит, заробітна плата тощо) дають змогу пристосувати (трансформувати) потреби виробництва до потреб споживання. Без фінансів неможливо забезпечувати індивідуальний і суспільний кругообіг виробничих фондів на розширеній основі, регулювати галузеву і територіальну структуру економіки, стимулювати підвищення ефективності виробництва і задовольняти інші суспільні потреби.

Виникнення фінансових відносин, як і їх відмирання, є об’єк¬тивними процесами, що не пов’язані з діяльністю держави. Дер¬жава може лише впливати на .розвиток фінансових відносин: вводити чи відміняти конкретні види платежів, змінювати фор¬ми використання фінансових ресурсів і т. п.

У повсякденній господарській діяльності важлива не сама по собі категорія фінансів, а конкретні форми прояву фінансових відносин, види яких установлюються державою. Визначаючи організаційні форми прояву категорії фінансів, держава використовує останні як активний інструмент управління економікою. Без фінансів неможливо забезпечити індивідуальний кругообіг виробничих фондів на розширеній основі, запроваджувати науково-технічні досягнення, стимулювати інвестиційну діяльність, регулювати структурну перебудову економіки.

Як економічний інструмент господарювання фінанси здатні кількісно і якісно впливати на суспільне виробництво. Кількісний вплив характеризується обсягом і пропонуванням мобілізованих, розподілених і використаних фінансових ресурсів.

Якісний вплив виявляється в інтересах учасників відтворювального процесу через форми організації фінансових відносин (у який спосіб формуються фінансові ресурси, в яких формах і на яких умовах відбувається їх рух і використання). Саме через якісний вплив відбувається перетворення фінансів в економічний стимул розвитку суспільного виробництва.

Можна виділити три головні напрями фінансового впливу на процеси суспільного розвитку:

1) фінансове забезпечення потреб розширеного відтворення;

2) фінансове регулювання економічних і соціальних процесів;

3) фінансове стимулювання.

Фінансове забезпечення відтворювального процесу — це покриття затрат за рахунок фінансових ресурсів, акумульованих суб’єктами господарювання і державою.

В умовах економічної і фінансової самостійності суб’єкти господарювання формують джерела розширеного відтворення за рахунок власних фінансових ресурсів, залучених на акціонерній основі або на пайових засадах грошових коштів інших підприємств, використання банківських кредитів, бюджетних асигнувань та ін. Додатковими джерелами фінансового забезпечення можуть бути кошти, мобілізовані на ринку цінних паперів, іноземні інвестиції.

Фінансове забезпечення розширеного відтворення може здійснюватись у таких формах:

бюджетне фінансування як надання коштів з бюджету на безповоротних засадах;

кредитування — це надання коштів на принципах повернення, платності, строковості і забезпеченості;

самофінансування передбачає відшкодування видатків суб’єк¬тів господарювання з основної діяльності та її розвитку за рахунок власних джерел. Принцип самофінансування допускає залучення кредитних ресурсів;

оренда (лізинг) — це передання майна у користування за пев¬ну плату і на певний строк;

інвестування — процес вкладення грошей у ті чи інші об’єкти з розрахунком на збільшення їх вартості, а також отримання додаткового доходу.

Фінансове регулювання економічних і соціальних процесів відбувається насамперед через перерозподіл частини доходів підприємств і організацій, а також населення і спрямування цих коштів у бюджети та державні цільові фонди для задоволення державних потреб.

Є багато цікавих прикладів державного регулювання економіки через систему оподаткування. Так, у Швеції в роки піднесення стягувався особливий податок на інвестиції з метою стримування їх зростання, в періоди економічних спадів він знижувався або скасовувався для заохочення надходжень капіталів. У цій країні застосовувалася також система інвестиційних резервів: монополіям дозволялося до 40 % комерційних доходів відкладати в інвес¬тиційні резерви, які не підлягали оподаткуванню. У періоди спадів ці резерви залучалися для розширення капіталовкладень. Щоб прискорити концентрацію капіталу в США у процесі злиття компаній, новостворена компанія звільнялася від податків протягом року, якщо хоч би одна з об’єднаних компаній була збитковою. У Франції для компаній, які злилися чи реорганізувалися, надавалося відстрочення на сплату податків, деякі види акцій звільнялися від оподаткування. Свого часу в багатьох країнах широкого розвитку набула система протекціонізму — через установлення високих митних податків на імпорт держави підтримувалися високі ціни на внутрішньому ринку, розвивався демпінг як один із засобів економічної боротьби за переділ ринків.

Конкретними формами здійснення розподілу і перерозподілу створеної вартості є фінансові важелі, до яких відносять податки, обов’язкові збори, норми амортизаційних відрахувань, норми витрачання коштів у бюджетних установах, орендна плата, процент за кредит, дотації, субсидії, субвенції, штрафи, пеня, премії та ін. Особливістю фінансових важелів є те, що вони ґрунтуються на врахуванні економічних інтересів держави, підприємств, організацій, населення.

У складі фінансових стимулів розвитку виробництва і підвищення його ефективності можна виділити:

бюджетні стимули;

ефективне інвестування фінансових ресурсів;

фінансові пільги і санкції.

За образним виразом нобелівського лауреата В. Леонтьєва, щоб народногосподарський корабель набрав швидкості й не збився з курсу, потрібні вітрила приватного підприємництва і кормило загальнонаціональної економічної стратегії. Не випадково в країнах з розвиненою ринковою економікою державне фінансове регулювання широко використовується у господарській практиці.

Структурно-логічні схеми

до теми 1 «Суть фінансів, їх функції і роль»

 

Схема 1.1. Склад фінансових ресурсів 

 

 Схема 1.2. Взаємозв’язок фінансових ресурсів із вартісною структурою внутрішнього валового продукту

 

Тема: ФУНКЦІЇ ФІНАНСІВ. ФІНАНСОВА СИСТЕМА ТА ЇЇ ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ

Ключові терміни: фінансова система, фінансовий апарат, сфери фінансових відносин, ланки фінансових відносин, фінанси суб’єктів господарювання, державні фінанси, страхові фонди, фінансовий ринок, міжнародні фінанси.

Функції фінансів:

 утворення доходів і фондів грошових ресурсів в процесі розширеного відтворення.

 Розподіл і використання доходів і фондів грошових ресурсів для розвитку виробництва, матеріального стимулювання працівників, формування доходів бюджету.

 Контроль за виробництвом, розподілом і використанням створеного продукту.

Є дві основні функції фінансів:

Розподільча функція фінансів зв»язана з розподілом суспільного продукту для потреб окремих господарств, гралузі і суспільства в цілому. Основне призначення цієї функції полягає в тому, щоб через процес розподілу новоствореної вартості активно впливати на розвиток виробництва.

Контрольна функція фінансів полягає в тому, що з її допомогою здійснюється контроль за господарською і фінансовою діяльністю підприємств, внаслідок чого досягається ефективне і економічне використання їх матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Через цю функцію постійно контролюється виконання планів зниження собівартості продукції, одержання прибутку, формування і використання основних і оборотних фондів.

У періодичній літературі фінансова система іноді ототожнюється з фінансовим апаратом. Необхідно розрізняти ці поняття, оскільки правильне визначення фінансової системи сприяє розбудові ефективної фінансової політики, націленої на економічне зростання та фінансову стабілізацію.

За єдиної сутності фінансових відносин існують певні особливості в створенні та використанні фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, підприємницьких структур, певних фінансових інституцій для фінансового забезпечення їхньої діяльності. Оскільки концентрація фінансових ресурсів проводиться у відповідних грошових фондах, фінансова система визначається як сукупність окремих її ланок, що мають особливості в створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, нефінансового сектору економіки, певних фінансових інституцій, домогосподарств для фінансового забезпечення економічних і соціальних потреб суспільства в цілому, окремих верств населення, господарських структур, окремих громадян (див.: Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. — К.: НІОС, 2000. — С. 22).

За внутрішньою будовою фінансова система являє собою сукупність відносно відособлених взаємозв’язаних сфер і ланок фінансових відносин, які відображають специфічні форми й методи розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту (див.: Опарін В. М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 27—28). Сфера характеризує узагальнену за певною ознакою сукупність фінансових відносин. В основу виділення сфер покладено рівень економічної системи:

рівень мікроекономіки — фінанси суб’єктів господарювання;

рівень макроекономіки — державні фінанси;

рівень світового господарства — міжнародні фінанси;

забезпечуюча сфера — фінансовий ринок.

Ланка фінансової системи є відособленою частиною фінансових відносин. Її виокремлення проводиться за ознакою наявності або відособленого фонду фінансових ресурсів, або специфічних форм і методів фінансових відносин.

Західна фінансова наука трактує поняття фінансової системи більш звужено. Зокрема, Зві Боді та Роберт К. Мертон (Нобелівський лауреат з економіки 1997 р.) у підручнику з курсу фінансів, що вивчається при підготовці спеціалістів за програмою МВА, зазначають, що «фінансова система включає ринки, посередників, фірми, що надають фінансові послуги, та інші інституції, з допомогою яких домогосподарства, приватні компанії та урядові організації реалізують фінансові рішення, які вони приймають» (цит. за: Финансы: Учеб. пособие / Пер. с англ. — М.: Вильямс, 2000. — С. 62).

Фінансові системи держав можуть відрізнятися за своєю структурою, оскільки вони є відображенням існуючої моделі економіки, але у всіх у них є загальна ознака — це різноманітні фонди фінансових ресурсів, які різняться методами мобілізації і напрямами використання. Нині у світі налічується понад 20 різних моделей фінансових систем окремих держав.

Структура фінансової системи динамічна. У державах із перехідною економікою фінансові системи характеризуються тим, що окремі їхні ланки перебувають на стадії формування. Це насамперед фінансовий ринок, страхові фонди і страховий ринок, державний кредит, місцеві фінанси.

Базовою ланкою фінансової системи є фінанси підприємницьких структур, до якої належать фінанси як виробничої, так і невиробничої сфер. Вони обслуговують створення валового внутрішнього продукту — основного джерела фінансових ресурсів. Нині підприємницькі структури володіють 25—30 % всіх фінансових ресурсів держави.

Фінанси виробничої сфери залежно від форми власності поділяються на державні, акціонерні, колективні, індивідуальні, орендні, спільні тощо, а залежно від виду діяльності суб’єкта господарювання — на фінанси машинобудування, будівництва, сільського господарства, транспорту тощо.

Фінанси соціальної сфери, яка поділяється на фінанси освіти, охорони здоров’я, культури, оборони й інших підрозділів, характеризуються особливостями створення й використання фондів та фінансових ресурсів, зокрема наявністю поряд із власними джерелами бюджетного фінансування.

Провідне місце належить підприємствам державної форми власності, хоча із розвитком ринкових відносин питома вага підприємств недержавної форми власності зростатиме. 

У процесі своєї діяльності підприємства вступають у взаємовідносини з іншими суб’єктами господарювання, з фізичними особами, з різними ланками фінансової системи. Фінанси підприємницьких структур пов’язані з розподільними і перерозподільними відносинами, які можна об’єднати у три групи: внутрішні, внутрішньокорпоративні й зовнішні.

Державні фінанси охоплюють: державний та місцеві бюджети; державні фонди цільового призначення; державний кредит; фінанси підприємств і організацій державної форми власності. У сфері державних фінансів грошові потоки відображають відносини перерозподілу ВВП. Переважно це зовнішні відносини. Провідне місце у державних фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об’єднуються в Україні у зведеному бюджеті держави.

Мобілізуючи доходи до бюджету, держава впливає на фінансові можливості господарських структур і громадян, використовуючи насамперед податковий механізм (за допомогою об’єктів оподаткування, ставок податків і пільг в оподаткуванні), а також створюючи сприятливий інвестиційний клімат для залучення зовнішніх джерел фінансування, зокрема, через надання привілеїв в імпорті, створення спеціальних економічних зон, технополісів тощо.

Із бюджету фінансуються операційні та інші витрати на розвиток агропромислового комплексу, надаються дотації вугільній промисловості, спрямовуються капіталовкладення в об’єкти загальнодержавного значення, фінансуються науково-технічні програми.

Державні фонди цільового призначення концентрують у своєму розпорядженні майже чверть усіх фінансових ресурсів держави. До них належать: Пенсійний фонд та інші соціальні фонди.

Така ланка фінансової системи, як державний кредит, покликана мобілізувати фінансові ресурси для фінансування витрат із бюджету, котрі не відшкодовуються його доходами. Кошти державного кредиту, як правило, спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту. Через державний кредит держава має змогу впливати на інфляційні процеси в бік їх зменшення.

Фінансовий ринок як сфера фінансової системи включає ринок грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів і фінансових послуг.

Ринок грошей, або валютний ринок, — це створення фондів фінансових ресурсів для здійснення зовнішньоторговельних операцій.

Ринок кредитних ресурсів є формою залучення тимчасово вільних коштів на інвестиційні та інші потреби. Регулюється ринок кредитних ресурсів за допомогою облікової ставки Національного банку України.

Ринок цінних паперів — це мобілізація коштів на потреби господарської діяльності через випуск і реалізацію цінних паперів, які є гарантом повернення вкладених коштів і одержання доходу. Операції з реалізації цінних паперів здійснюються на фондовому ринку. Ринок фінансових послуг в Україні лише формується.

Важливу роль у фінансовій системі має відігравати така її сфера, як страхування. У ній формуються фонди фінансових ресурсів, основне призначення яких — покрити втрати економіки та окремих громадян, що виникли з непередбачених причин. Страхові фонди перебувають у розпорядженні страхових компаній і можуть бути використані також як інвестиційний та кредитний ресурси в економіці до настання страхового випадку.

Деякі економісти до складу фінансової системи включають також фінанси домогосподарств (див.: Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. — К.: НІОС, 2000). До доходів домогосподарств належать доходи від продажу власного капіталу, землі, продукції підсобних господарств, доходи, одержані від здавання в оренду майна, відсотки на капітал, вкладений у цінні папери, тощо.

До видатків домогосподарств належать витрати на придбання споживчих товарів, оплату наданих послуг і виконаних робіт, формування заощаджень, купівлю цінних паперів та інші витрати.

Домогосподарства тісно пов’язані з іншими ланками фінансової системи. Так, домогосподарства отримують кошти з бюджету та від господарських структур у вигляді оплати праці та одержання безоплатних послуг від держави. Зі свого боку, домогосподарства вносять платежі до бюджету та централізованих фондів, беруть участь у формуванні і використанні страхових фондів, є суб’єктами фінансового ринку.

Сфера міжнародних фінансів відображає перерозподільні відносини на світовому рівні. Міжнародні фінансові відносини характеризують грошові потоки між суб’єктами різних країн: між урядами, між підприємствами, громадянами й урядами. Міжнародні фінансові організації вступають у взаємовідносини з урядами окремих країн з метою формування бюджету чи інших фондів цих організацій. Отримані кошти використовуються на фінансування централізованих заходів, проектів і програм, на фінансову допомогу окремим країнам, на утримання апарату цих організацій. Оскільки окремі складові фінансової системи мають конкретне функціональне призначення в обслуговуванні відтворювальних процесів в економіці, можна стверджувати, що кожна ланка фінансової системи є самостійним елементом, проте ця самостійність відносна в середині єдиного цілого. Так, наприклад, недоліки в організації фінансової діяльності підприємницьких структур, їх збитковість зменшують надходження до бюджетної системи, централізованих цільових фондів, страхових фондів. Це звужує фінансові можливості держави, зумовлюючи дефіцит бюджету. Наявність дефіциту бюджету може призвести до зростання інфляції або державного боргу, що негативно позначиться на діяльності всіх учасників фінансового ринку. 

Розлад фінансової системи може спричинити фінансову кризу в державі.

На поверхні явищ фінансова криза проявляється у зростанні бюджетного дефіциту, державного боргу, інфляції. Як наслідок — значне зниження платоспроможності підприємницьких структур, життєвого рівня населення, соціальне розшарування в суспільстві.

Основними напрямками подолання фінансової кризи може бути зокрема: запровадження жорсткого режиму економії щодо витрачання бюджетних коштів, передусім на управління, оборону, фінансування збиткових і низькорентабельних виробництв, різні види дотацій; визначення доцільності фінансування деяких соціальних витрат; зменшення обсягів фінансових запозичень, насамперед зовнішніх; удосконалення інструментів залучення до інвестиційної сфери особистих накопичень населення; забезпечен¬ня фінансової підтримки малого бізнесу; оптимізація рівня подат¬кових вилучень до бюджету.

Ефективне функціонування кожної із складових фінансової системи можливе за умов чіткого законодавчого урегулювання їх взаємодії. Загальне керівництво фінансовою діяльністю в Україні, як і в будь-якій іншій державі, здійснюють органи державної влади й управління. Разом з тим рух грошових коштів повинен бути скоординованим через управління фінансовими потоками, що забезпечується фінансовим апаратом.

Фінансовий апарат — це сукупність фінансових установ, на які покладено управління фінансовою системою держави. До організаційного складу фінансової системи України входять: Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація, Державна контрольно-ревізійна служба, Державне казначейство, Рахункова палата, Державна комісія з цінних паперів і Фондового ринку та ін.

Розподіл функцій в управлінні фінансами між органами державної влади й управління:

Верховна Рада України, як єдиний орган законодавчої влади, ухвалює закони, у тому числі з фінансових питань, затверджує Державний бюджет України та вносить зміни до нього; здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України; приймає рішення щодо звіту про його виконання; визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики.

Президент України, як глава держави, створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби; підписує закони, ухвалені Верховною Радою України; має право вето щодо цих законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

Кабінет Міністрів України, як вищий орган у системі органів виконавчої влади, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; організовує розроблення проекту закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, надає Верховній Раді України звіт про його виконання.

Провідну роль в управлінні фінансами виконує Міністерство фінансів. Саме на нього покладені завдання загального керівництва всією фінансовою системою. Міністерство фінансів України має розгалужену регіональну структуру, яка включає: Міністерство фінансів Республіки Крим, обласні та міські (м. Києва і Севастополя) фінансові управління, районні та міські (міст республіканського та обласного підпорядкування) фінансові відділи.

Регіональні фінансові органи мають систему подвійного підпорядкування. Вертикально вони підпорядковані відповідному фінансовому органу вищого рівня (наприклад, районні фінансові відділи — обласному фінансовому управлінню). Горизонтально фінансові органи підпорядковані місцевим органам державного управління, тобто входять до складу відповідних державних адміністрацій.

Основні функції Міністерства фінансів:

вироблення основ і напрямів фінансової політики держави та розроблення заходів щодо їх реалізації;

організація бюджетного процесу, складання проекту Державного бюджету та його виконання після затвердження Верховною Радою України;

організаційне регулювання фінансової діяльності суб’єктів господарювання через установлення правил здійснення фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і стандартів ведення бухгалтерського обліку і фінансової звітності;

організація функціонування ринку цінних паперів;

здійснення заходів з мобілізації коштів через систему державного кредиту та управління державним боргом;

забезпечення фінансових відносин держави з іншими країнами, міжнародними організаціями і фінансовими інституціями;

організація і здійснення фінансового контролю в країні.

Удосконалення діяльності Міністерства фінансів України і перетворення його в координатора економічних реформ у країні передбачає значне розширення його функцій, зокрема таких як:

розроблення макроекономічної стратегії та макроекономічного прогнозування;

розроблення податкової та фіскальної політики;

забезпечення стабільності державних фінансів;

розроблення митної політики й організація митної справи;

організація і контроль за страховою діяльністю;

сприяння розвитку місцевого самоврядування і реформування міжбюджетних відносин та ін.

До складу Міністерства фінансів України входять два обособлені підрозділи: контрольно-ревізійна служба і державне казначейство.

Державна контрольно-ревізійна служба складається з Голов¬ного контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних управлінь у Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) у районах, містах і районах у містах. Спеціалізується на здійсненні фінансового контролю.

Органи Державної контрольно-ревізійної служби виконують такі функції:

організовують роботу контрольно-ревізійних підрозділів на місцях щодо проведення ревізій і перевірок, узагальнюють наслідки ревізій і перевірок, у випадках, передбачених законодавством, повідомляють про них органам законодавчої та виконавчої влади;

проводять ревізії та перевірки фінансової діяльності, стану та збереження коштів та матеріальних цінностей, достовірності обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах та інших органах державної виконавчої влади, в державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджету та з державних валют¬них фондів;

проводять ревізії та перевірки правильності витрачання державних коштів на утримання місцевих органів державної виконавчої влади, установ і організацій та діють за кордоном і фінансуються за рахунок державного бюджету;

контролюють повноту оприбуткування, правильність витрачання і збереження валютних коштів;

здійснюють контроль за усуненням недоліків і порушень, виявлених попередніми ревізіями та перевірками;

розробляють інструктивні та інші нормативні акти про проведення ревізій та перевірок;

здійснюють методичне керівництво і контроль за діяльністю підпорядкованих контрольно-ревізійних підрозділів; узагальнюють досвід проведення ревізій та перевірок і поширюють його серед контрольно-ревізійних служб, розробляють пропозиції щодо удосконалення контролю.

З ініціативи державної контрольно-ревізійної служби ревізія або перевірка підприємства, установи, організації може проводитись не частіше ніж один раз на рік. Але за дорученням правоохоронних органів ревізія чи перевірка може бути проведена в будь-який час.

Державне казначейство створене з метою ефективного управління коштами Державного бюджету України, підвищення оперативності у фінансуванні видатків у межах наявних обсягів фінансових ресурсів у Державному бюджеті. Основними завдан¬нями Казначейства є:

організація виконання Державного бюджету України і здійснення контролю за ним;

управління наявними коштами Державного бюджету України, у тому числі в іноземній валюті, та коштами державних позабюджетних фондів у межах видатків, установлених на відповідний період;

фінансування видатків Державного бюджету України;

ведення обліку касового виконання Державного бюджету України, складання звітності про стан виконання Державного бюджету України;

управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом відповідно до чинного законодавства;

розподіл між Державним бюджетом України та бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і обов’язкових платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою України;

здійснення контролю за надходженням, використанням коштів державних позабюджетних фондів;

розроблення нормативно-методичних документів з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є обов’язковими для всіх підприємств, установ та організацій, що використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів.

Основне завдання Державної податкової адміністрації України полягає у реалізації податкової політики держави. На податкову адміністрацію покладені такі основні функції:

розроблення проектів податкового законодавства;

контроль за правильністю обчислення податків та інших обов’язкових платежів і своєчасністю їх сплати;

облік платників податків та надходжень платежів до бюджету;

накладення штрафних санкцій і адміністративних стягнень на порушників податкового законодавства;

проведення масово-роз’яснювальної роботи серед платників податків;

міжнародне співробітництво у сфері оподаткування.

Державна податкова адміністрація України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені регіональні державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а також державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва і Севастополя), районах у містах, міжрайонні, об’єднані державні податкові інспекції, а також спеціалізовані державні податкові інспекції. Вищою ланкою ДПА є Головна державна податкова адміністрація. Вона розробляє проекти податкового законодавства і організовує податкову роботу та діяльність податкових органів у країні. Безпосередню податкову роботу ведуть податкові інспекції в районах і містах (без районного поділу). Вони здійснюють облік усіх платників, що перебувають на даній території і контролюють їх розрахунки з бюджетом.

Рахункова палата Верховної Ради створена з метою здійснення позавідомчого контролю за складанням і виконанням державного бюджету, вироблення й аналізу бюджетної політики держави, контролю у сфері державного кредиту і грошово-кредитної політики. Вона виступає в ролі експертного органу Верховної Ради України, готуючи відповідні висновки і рекомендації з питань фінансової діяльності органів управління. Рахункова палата може проводити також ревізійну роботу в різних ланках фінансової системи.

Національний банк України є основною фінансовою інституцією у сфері грошового ринку. Основне завдання Національного банку — регулювання грошового обігу й організація ефективного функціонування кредитної системи. Національний банк проводить також значну роботу щодо обслуговування уряду. Він виконує агентські послуги з розміщення державних цінних паперів і обслуговування державного боргу, організовує касове виконання бюджету, проводить міжнародні розрахунки держави, здійснює валютне регулювання.

Міжбанківська валютна біржа проводить торги з купівлі-продажу іноземних валют. Ціни, які формуються на цій біржі, характеризують ринковий курс валют, тобто той, який складається під впливом попиту і пропонування, як на національну, так і на іноземні валюти. Вплив Національного банку на ринковий курс національної валюти здійснюється завдяки участі його у торгах через скупку тієї чи іншої валюти або валютні інтервенції.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку організовує функціонування ринку цінних паперів. Вона проводить реєстрацію випуску цінних паперів та регулює їх кругообіг. Забезпечує формування інфраструктури ринку, видає ліцензії фінансовим посередникам, які здійснюють операції з цінними паперами. Комісія здійснює контроль за діяльністю суб’єктів ринку цінних паперів — емітентів, інвесторів, фінансових посередників, фондових бірж — відповідно до чинного у цій сфері законодавства.

Фондова біржа проводить операції з цінними паперами. Основне її призначення — організація функціонування вторинного ринку. Однак, з одного боку, через неї може здійснюватись і первинне розміщення цінних паперів, а з іншого — і вторинний ринок може функціонувати поза біржею. У зв’язку з цим розрізняють біржовий і позабіржовий обіг цінних паперів.

Як центр торгівлі цінними паперами, фондова біржа є індикатором ділової активності й проводить котирування акцій підприємств. Цим створюється система незалежної і досить об’єктивної оцінки діяльності акціонерних товариств. Тому бюлетені фондових бірж відіграють велике значення у функціонуванні фінансової системи та економіки країни.

Фінансові посередники на ринку цінних паперів виконують роль сполучної ланки між емітентами цінних паперів та інвесторами. З одного боку, за дорученням емітентів вони проводять випуск та розміщення цінних паперів на фінансовому ринку. З іншого боку, вони проводять операції з купівлі цінних паперів на підставі угод з інвесторами. Діяльність фінансових посередників засновується на їх інформованості та глибоких знаннях ринку цінних паперів.

Пенсійний фонд створений з метою акумуляції раціонального розміщення коштів, призначених для пенсійного забезпечення. Він виконує функції нарахування пенсій і проведення їх виплат. Пенсійний фонд, як орган управління, має відповідні повноваження з контролю за повнотою і своєчасністю сплати внесків підприємств до фонду.

Фонд соціального страхування виконує аналогічні функції стосовно відповідного цільового фонду.

Структурно-логічні схеми

до теми 2 «Фінансова система»

 

Схема 2.1. Схема поняття «фінансова система»

 

Схема 2.2. Сфери та ланки фінансової системи

 

 

  

  Схема 2.3. Склад органів та інституцій фінансової системи України

 

 

Схема 2.4. Регіональна структура Міністерства фінансів України

 

Схема 2.5. Структура центрального апарату 

Міністерства фінансів України

Тема: ДЕРЖАВНІ ФІНАНСИ,ЇХ СТРУКТУРА. ДЕРЖАВНІ ПІДПРИЄМСТВА.

Ключові терміни: державні фінанси, фінансові ресурси держави, державні доходи, державні видатки, кошторисне фінансування, державні дотації, державні субсидії, менеджмент державних фінансів.

Державні фінанси — це складова фінансової системи держави, її центральна сфера, через яку здійснюється вплив держави на економічний і соціальний розвиток.

За своєю економічною сутністю державні фінанси — це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування і використання фінансових ресурсів держави, призначених для забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

З допомогою державних фінансів держава розподіляє і перерозподіляє значну частину валового внутрішнього продукту, який є головним об’єктом фінансових відносин. Суб’єктами державних фінансів, з одного боку, є держава, з іншого — населення і підприємницькі структури. Державні фінанси як провідна сфера фінансової системи держави опосередковують майже 80 % усіх фінансових ресурсів і охоплюють різноманітні фінансові інституції, за допомогою яких держава здійснює свою фінансову діяльність. До складу державних фінансів включають: сукупність усіх бюджетів держави; централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний кредит; державне особисте і майнове страхування.

Функціонування державних фінансів невіддільне від держави. Їх необхідність зумовлена тим, що за будь-якого типу економічної системи основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можуть бути задоволені через ринковий механізм, тобто через попит і пропонування, а також особисто кожним громадянином з огляду на відповідні об’єктивні причини. До цих потреб належать, зокрема, структурна перебудова економіки, захист навколишнього середовища, оборона, правопорядок, проведення фундаментальних наукових досліджень, загальна освіта, підготовка кадрів, соціальне забезпечення й страхування, охорона здоров’я тощо. Виходячи з цього держава будує свою фінансову політику, визначаючи рівень втручання у господарську діяльність виробничих структур і соціального забезпечення своїх громадян. Від цих факторів залежить, яка частка валового внутрішнього продукту має зосереджуватися у фінансових інституціях, створюваних державою.

Держава може впливати на розподіл обмежених народногосподарських ресурсів за допомогою таких засобів:

обґрунтування і здійснення права власності;

прямі адміністративні розпорядження з відповідними штрафними санкціями за їх порушення (наприклад, будівельні норми, визначення максимально допустимого рівня забруднення природного середовища, військовий обов’язок, адміністративні заходи у сфері ринку праці та зовнішньої торгівлі);

пряме надання державою певних благ, які фінансуються з бюджету за рахунок загальних податків або спеціальних зборів (наприклад, будівництво і експлуатація шляхів та інших об’єктів інфраструктури, державні замовлення на проведення наукових досліджень, розвиток державних підприємств з урахуванням структурних і економічних проблем);

використання податків і зборів як інструменту управління виробництвом або споживанням (збори за очищення води, податкові пільги для інвестицій з охорони навколишнього середовища);

формування податкової системи з урахуванням економічної та структурної політики, пільги для певних форм одержання і використання доходу (податкові пільги для заощаджень);

державні субсидії підприємствам (замість податкових пільг), здешевлення кредитів за рахунок бюджетних коштів, надання суспільних благ за ціною, нижчою від витрат;

часткове перебирання на себе державою підприємницького ризику через надання гарантій щодо тих видів діяльності, які становлять інтерес з погляду економічного зростання і структурної політики (ризик експортних операцій, інноваційного розвитку).

Держава впливає на розподіл і перерозподіл доходів і майна громадян під час проведення заходів щодо надання державної допомоги незахищеним верствам населення, під час формування податкової політики. При цьому можуть бути використані такі інструменти:

податки як інструмент перерозподілу (у формі прогресивного податку на дохід, податку на майно);

пряме надання суспільних благ без участі користувача у витратах («безплатна» освіта, державна система охорони здоров’я);

надання різних видів грошової допомоги, стипендій студентам, субсидій на оплату житла і комунальних послуг;

непрямі трансферти (дотації держави) системі соціального страхування;

субсидії виробникам певних благ для підтримання низького рівня цін (субсидії виробникам продуктів харчування, субсидування цін за проїзд, зниження ставок податку на додану вартість на деякі товари);

адміністративне регулювання мінімальної заробітної плати, введення обов’язкового соціального страхування.

Держава також проводить заходи, спрямовані на краще використання виробничих ресурсів, забезпечення рівня зайнятості та стабільності цін. Інструментами забезпечення стабілізаційної політики є:

зміна обсягу та структури державних витрат;

зміна видів і ставок податків і зборів, тарифів;

заходи у сфері державної заборгованості, зміни структури державного боргу і джерел його фінансування;

проведення певної політики заробітної плати і зайнятості. Розв’язання проблем державного сектору як роботодавця;

пряме і непряме субсидування підприємств (фінансування збитків приватних і державних підприємств, витрат підприємства на освіту, проведення державної тарифної політики).

Аналіз теоретичних концепцій і практики промислово розвинутих країн показує, що в умовах ринкової економіки держава бере на себе вирішення тих завдань, які не можуть розв’язуватися приватним сектором, або розв’язуються ним неефективно, тобто державний сектор є необхідним, щоб суспільство залишалось життєздатним. Сучасна економічна теорія розглядає державний сектор у взаємодії з приватним, включаючи до аналізу обидва ці сектори, а економіка промислово розвинутих країн являє собою змішані системи, в яких можливості держави і приватного сектору взаємодіють. 

Держава коригує неспроможність ринку, надаючи суспільні блага і вживаючи заходів проти негативних зовнішніх ефектів. В умовах недосконалої конкуренції держава проводить політику захисту споживача, організовуючи надання відповідної інформації або втручаючись у процеси ціноутворення приватними виробниками монополістами. І звичайно ж вона визначає правові та інституційні рамки всього економічного життя країни і договірних відносин. Звідси сам факт існування держави можна розглядати як «суспільне благо».

Розвиток загальної теорії держави пов’язаний з еволюцією поглядів на сутність державного фінансового господарства. Використовуючи ідеї неокласиків і вчення про правову державу, фінансова наука обґрунтувала й дала чітке визначення основних елементів фінансового господарства держави:

фінансові ресурси;

державні доходи і державні видатки;

доходи і видатки бюджетів.

На перший погляд, ці фінансово-економічні категорії сприймаються як синоніми. Але, з’ясувавши їх внутрішню природу, можна чітко розмежувати ці поняття.

Фінансові ресурси — це першооснова фінансового господарства держави. Фінансові ресурси держави включають:

1. Фінансові ресурси, що перебувають у розпорядженні органів державного управління:

ресурси державного бюджету;

ресурси місцевих бюджетів;

цільові державні фонди;

фінансові ресурси державних фінансових інституцій (національного банку, державних страхових органів. Державних кредитних установ).

2. Фінансові ресурси, що перебувають у розпорядженні господарських підприємств, установ і організацій різних форм власності та видів діяльності.

3. Фінансові ресурси, що перебувають у розпорядженні населення (вклади, заощадження, депозити).

Майже 50 % фінансових ресурсів держави — це фінансові ресурси підприємницьких структур державної і недержавної форм власності. На відміну від фінансових ресурсів держави державні доходи є власністю держави, без будь-яких умов і зобов’язань щодо суб’єктів держави.

Державні доходи являють собою ту частину грошових відносин з приводу розподілу і перерозподілу ВВП, котра пов’язана з формуванням доходів одного з головних суб’єктів розподільних відносин держави.

За матеріальним змістом державні доходи — це сума коштів, що мобілізується державою на забезпечення своєї діяльності.

Залежно від рівня розміщення виділяють централізовані і децентралізовані державні доходи. До централізованих доходів належать кошти, призначені на формування централізованих грошових фондів — державного та місцевих бюджетів, державних цільових фондів. Децентралізовані доходи — це, доходи державних підприємств, установ, організацій, що формуються переважно за рахунок їхнього прибутку і використовуються за місцем їх створення. Слід урахувати, що необґрунтовано висока частка централізації фінансових ресурсів спричинює негативні наслідки, оскільки централізовано важко вести раціональний розподіл і забезпечувати його ефективне виконання. Однак зниження централізації за умови збереження на високому рівні державної власності може породити безгосподарність і різні порушення в розподілі і використання фінансових ресурсів, а врешті-решт — фінансовий розлад у державі.

Перерозподільні процеси, що здійснюються за допомогою державних фінансів, — це явище макрорівня, проте роль державних фінансів виявляється не меншою мірою у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів.

Залежно від методів акумулювання фінансових ресурсів можна виокремити такі групи державних доходів:

обов’язкові платежі і збори;

добровільні надходження;

емісія (включаючи як емісію грошей, так і кредитну емісію);

надходження від роздержавлення та приватизації державного майна;

державний кредит;

надходження від зовнішньоекономічної діяльності.

Джерелами формування державних доходів можуть бути: доходи отримувані від розподілу заново створеної вартості. Тобто національного доходу; доходи, що включаються до складу фонду відшкодування (наприклад, амортизаційні відрахування); доходи від реалізації національного багатства.

Державні доходи включають не тільки доходи від державної власності, а й доходи, отримувані державою в порядку перерозподілу від інших форм власності та населення. Власні доходи держави формуються на основі реалізації її прав власника: доходи державних підприємств, установ та організацій і доходи, отримувані від державного майна: землі, природних багатств і угідь. Перерозподіл доходів підприємницьких структур колективної і приватної власності, а також доходів населення здійснюється на основі наданих державі законодавчими актами прав у сфері регулювання і розподілу доходів.

Державні доходи можуть формуватись на поворотній і безповоротній основі. Поворотні доходи — це державні позики. До безповоротних доходів відносять доходи власне держави і доходи, які надходять від інших суб’єктів розподільних відносин на законодавчій основі.

Центральне місце у системі доходів держави посідають доходи державного і місцевих бюджетів, завдяки яким мобілізується основна частка фінансових ресурсів, необхідних для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій. Наприклад, у США через бюджет перерозподіляється 28 % ВВП, 

у Німеччині — 40 %, Швеції — 50 %. В Україні бюджетні ресурси становлять 34 % фінансових ресурсів держави і майже 45 % ВВП.

Державні видатки — це грошові відносини, що складаються при розподілі і використанні централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів держави з метою фінансування витрат розширеного відтворення і задоволення інших суспільних потреб.

За матеріальним змістом державні видатки — це сума коштів, що витрачається державою в процесі здійснення її фінансової діяльності.

Система державних видатків призначена забезпечити раціональне розміщення та ефективне використання державних коштів.

До Першої світової війни (1914 р.) економічна наука, дотримуючись принципу свободи підприємництва, виступала проти втручання держави та її фінансів в економіку. Держава ХVІІІ — початку ХХ ст. — це «нічний сторож», що охороняє мир, власність і правопорядок, але ні в якому разі не суб’єкт господарювання. Уся система централізованих грошових фондів акумулювала тоді порівняно невелику частку національного доходу, що не перевищувала на початок 20-х років ХХ ст. 15 % ВВП. Хоча ще з 1830-х років відносні й абсолютні показники величин державних видатків починають зростати. Першим, хто це помітив і зробив відповідний прогноз, був економічний радник О. фон Бісмарка А. Вагнер. Він поділив економіку на два сектори — державний і приватний і сформулював «закон зростаючої державної активності». Відповідно до цього закону в усіх країнах, де швидко розвивається промисловість, державні видатки повинні збільшуватись більш високими темпами, ніж обсяги виробництва і національні доходи. У наші дні геніальні прогнози А. Вагнера порівнюють з пророцтвами М. Нострадамуса.

Процес державного регулювання виробництва і розподілу посилився в період світової економічної кризи 1929—1933 рр.

Економічна теорія Дж. Кейнса (1883—1946) обґрунтовує необхідність втручання держави в економіку в умовах нестабільного розвитку. Основним інструментом такого втручання повинні були стати державні видатки. З метою активізації підприємницької діяльності і зростання національного доходу та ліквідації безробіття держава, на думку Дж. Кейнса, повинна не тільки нарощувати обсяг своїх видатків, а й впливати на особисте та інвес-тиційне споживання. Представники неоконсервативного напряму, який сформувався із неокласичної школи, розробили теорію «економіки пропозиції», згідно з якою на державу та її фінансову систему покладалось стимулювання науково-технічного прогресу і забезпечення довгострокового економічного зростання.

Наприкінці ХХ ст. держава перетворилась на великого підприємця, споживача й інвестора, банкіра, позичальника й експортера капіталу. Економічна наука все більше надає перевагу ринковій системі, законам бізнесу, практичній діяльності у будь-якій сфері економіки, оскільки матеріальні потреби безмежні, а ресурси обмежені, регулювання економічних процесів здійснюється постійно через фіскальну політику і трансфертні платежі з бюджету.

Механізм функціонування державних видатків все активніше сприяє розвиткові внутрішнього та розширенню зовнішніх ринків збуту. Зросло втручання держави у сферу міжнародних валютних, фінансових кредитних відносин та товарного обміну. Збільшився експорт державного капіталу, ще вагомішим стало його місце в загальному обсязі капіталу, що експортується. Отже, державні видатки стали одним із основних інструментів концентрації та централізації капіталу, збільшення нагромаджень у національній економіці.

Відповідно до рівня розміщення державних доходів державні видатки також поділяються на централізовані (з бюджету і фондів цільового призначення) і децентралізовані (витрати підприємств державного сектору).

За роллю у суспільному виробництві розрізняють поточні видатки і видатки на розвиток. В окремих випадках це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві частини: поточний і капітальний бюджети.

Відповідно до цільового призначення видатки класифікуються за статтями витрат, наприклад, капітальні вкладення, капітальний ремонт, оплата праці, послуг, матеріалів та ін.

За формами фінансування розрізняють такі державні видатки: кошторисне фінансування, державне фінансування інвестицій, бюджетні кредити, державні дотації, субсидії і виплати.

Кошторисне фінансування — забезпечення державними гро¬шовими коштами установ і організацій соціально-культурної сфери, оборони, органів державного управління, органів правоохоронних і органів безпеки, органів судової влади і прокуратури. Вони отримують кошти на своє утримання із бюджету на підставі фінансових документів — кошторисів.

Державне фінансування інвестицій вміщує в собі державні інвестиції на основні об’єкти економічного і соціального розвитку. Фінансування капітальних вкладень із бюджету за умов ринку має свої особливості. Держава втручається в процес фінансово-кредитного забезпечення капітальних вкладень державних підприємств. Поряд з бюджетними коштами, залучаються також іноземні джерела інвестиційного фінансування як з боку іноземних держав, так і з боку міжнародних і приватних вітчизняних комерційних банків і кредитних установ. Досвід провідних Європейських країн показує, що на період трансформації економіки державі належить вирішальна роль у фінансуванні конкретних загальнодержавних, структуроутворюючих інвестиційних програм. Надзвичайно актуальним стає питання якісної оцінки та контролю державних інвестицій у державний сектор.

Бюджетні кредити — це фінансова підтримка державних та інших підприємств, у яких понад 50 % майна є державною власністю. Здійснюється вона з бюджетних асигнувань на поворотній і, як правило, платній основі під затверджені проекти використання коштів, що надаються як державна підтримка. Фінансову підтримку як бюджетну позику в Україні надає Міністерство фінансів на договірних засадах. Державні позики надаються різним галузям на значно м’якших умовах, ніж це робиться комерційними установами. Крім того, державному кредитуванню притаманна більша гнучкість порівняно зі звичайними видатками. Кредитування можна розглядати і як важливий інструмент антициклічної політики, що активно використовується в період спаду ділової активності. Коли ж економічна діяльність повертається до свого нормального ритму, обсяги стимулюючих її позик скорочуються. Операції з кредитування є складовою загального бюджетного курсу уряду з регулювання економіки і впливу на стан фінансового ринку держави.

Державні дотації — це форма бюджетного фінансування планово-збиткових підприємств, організацій і установ, які надають послуги або виробляють необхідні товари, витрати на виробництво яких перевищують ціну продажу.

До субсидій у вузькому значенні належать трансферти підприємствам з боку держави (у грошовій формі або у вигляді послуг, що мають грошову оцінку) на фінансування поточних витрат. До субсидій у широкому значенні відносять всі форми втручання держави в економічну діяльність, унаслідок яких змінюються ціни на товари або фактори виробництва, а отже — і умови конкуренції на користь окремих підприємств або сфер економічної діяльності. Тобто субсидією вважається будь-яка виплата держави на користь суб’єкта підприємницької діяльності, якщо ця виплата обмежується певною галуззю, певною метою економічної політики, певним регіоном, певним виробничим фактором. В умовах ринкової економіки до субсидій у широкому значенні також належать трансферти, що мають характер субсидій. Це платежі домогосподарствам і приватним організаціям, які суттєво впливають на структуру економіки.

У дослідженнях Світового банку використовуються поняття «приховані субсидії державним підприємствам», до яких відносять:

пільгові кредити;

багаторазове відстрочення виплати основної суми кредиту і відсотків з нього, повне списання боргів за кредитами (це перетворює кредит у пряму субсидію);

заборгованість зі сплати податків, списання податкової заборгованості;

привілеї в отриманні державних замовлень;

привілеї щодо купівлі товарів і послуг у держави або в інших підприємств за цінами, що є нижчими від ринкових;

користування державними землями і будівлями без сплати оренди;

вигоди від обов’язкової закупівлі держструктурами продукції підприємства.

Вимоги Європейського Союзу і міжнародні торговельні угоди, як правило, виходять з широкого трактування поняття субсидій.

В останні роки в країнах з перехідною економікою як важливий інструмент стимулювання економіки часто розглядається надання державних гарантій за іноземними кредитами. За умовами погашення зовнішніх зобов’язань кредити під гарантію уряду можна розділити на чотири групи:

1. Так звані бюджетні кредити. Їх одержують підприємства, але при наданні гарантій щодо цих кредитів відразу передбачається, що їх обслуговування і погашення відбуватимуться за рахунок бюдже¬ту без будь-якої участі підприємств, тобто фактично вони є прямими бюджетними витратами, але відкладеними у часі. Надання таких гарантій веде до обмеження можливостей бюджетів у наступні роки.

2. Кредити, надані підприємствам на умовах валютної самоокупності. Усі витрати щодо їх погашення й обслуговування (в іно¬земній валюті) повинні нести самі підприємства.

3. Кредити на умовах погашення зовнішніх зобов’язань за рахунок бюджету з подальшим відшкодуванням його витрат по¬ставками продукції в державний резерв. Ці кредити з розрахунками у натуральній формі абсолютно «непрозорі». Як правило, при таких розрахунках використовуються досить умовні коефіцієнти обміну одних товарів на інші, що веде до спотворення механізмів ціноутворення, отже, створює умови як для одержання вигоди «третіми» особами, так і для прихованого додаткового суб¬сидування підприємств.

4. Кредити на умовах погашення зовнішніх зобов’язань за рахунок бюджету з подальшим відшкодуванням його витрат у національній валюті. У даному випадку підприємства не тільки не несуть повної юридичної відповідальності за своєчасне погашення кредиту, а й звільняються від витрат щодо конвертації валюти. Такі кредити також містять у собі елементи додаткового субсидування підприємств. Практично за всіма кредитами, за винятком кредитів другої групи, весь валютний ризик покладається на державу. Збільшення обсягів гарантій за такими кредитами означає додаткову можливість збільшити у наступні роки субсидії підприємствам у прихованій формі.

Очевидно, що всі ці форми державного втручання в економіку визначаються економічними умовами, зі змінами яких змінюються як форми бюджетного фінансування, так і їх застосування.

Склад і напрямки використання державних видатків визначаються характером функцій держави.

До складу видатків, пов’язаних з політичними функціями держави, належать: утримання армії; державного апарату управління і влади; посольств; консульств; сплата внесків до міжнародних організацій тощо. Вони становлять від 3 до 10 % валового внутрішнього продукту і від 10 до 25 % загальної суми державних видатків розвинутих країн.

До складу видатків, пов’язаних з економічними функціями держави, входять державні інвестиції в галузі економічної інфраструктури, субсидії приватному капіталу й державним корпораціям, видатки на зовнішньоекономічну діяльність тощо. Загалом у країнах з розвинутою ринковою економікою видатки, зумовлені економічними функціями держави, становлять від 10 до 15 % валового внутрішнього продукту і від 20 до 35 % загальної суми державних видатків. Щодо видатків на науково-дослідні роботи та дослідно-конструкторські розробки, то сучасна держава з ринковою економікою перетворилася на головного організатора й інвестора наукових досліджень. За державний попит у країнах Заходу фінансується від 15 до 65 % витрат на ці потреби. У провідних країнах світу на наукові дослідження спрямовується від 

2,5 до майже 4 % валового внутрішнього продукту.

Соціальні функції держави втілюються через забезпечення мінімального прожиткового рівня найуразливішим категоріям населення, сприяння розвитку освіти, культури, охорони здоров’я і довкілля. Загалом видатки на соціальні потреби становлять від 20 до 35 % загального обсягу державних витрат у більшості країн світу.

У сучасних умовах посилюється роль і значення управління фінансовими ресурсами, що перебувають у розпорядженні держави. Управління державними фінансами — це сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на формування й використання централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні державних органів управління.

Понад 70 % фінансових ресурсів держави становлять кошти бюджету, тому бюджетний менеджмент є центральною ланкою управління державними фінансами. Бюджетний менеджмент спрямований на управління бюджетними ресурсами в процесі їх руху на всіх етапах бюджетного процесу.

Менеджмент державних фінансів має об’єкт і суб’єкт управління. Об’єктом управління є процес створення й використання державних фондів і фондів підприємницьких структур державної форми власності, суб’єктом управління — фінансові органи держави. Організаційну й методичну роботу з управління державними фінансами в Україні здійснює Міністерство фінансів України. Його повноваження й основні функції визначаються положенням «Про Міністерство фінансів України», яке затверджує Кабінет Міністрів.

Структурно-логічні схеми до теми 5 

«Державні фінанси»

 

Схема 5.1. Склад та організація 

державних фінансів України

 

Схема 5.2. Система державних доходів

 

Схема 5.3. Система державних видатків

Тема: ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ДЕРЖАВНИХ ПІДПРИЄМСТВ.

Державний класифікатор "Класифікація організаційно-правових форм господарювання" (КОПФГ) розроблено на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 4 травня 1993 р. N 326 "Про Концепцію побудови національної статистики України та Державну програму переходу на міжнародну систему обліку і статистики".

Об'єктом класифікації є визначені чинним законодавством організаційно-правові форми юридичних осіб та їх відокремлені підрозділи: філії, представництва, а також підприємці - фізичні особи, які не мають статусу юридичної особи.

Класифікатор призначено для використовування органами державного управління та іншими користувачами для обліку, збирання й обробляння статистичної та адміністративної інформації щодо державної реєстрації, аналізування та узагальнювання результатів економічної діяльності суб'єктів господарської (зокрема підприємницької) діяльності, ведення державних реєстрів: Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ), Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, Реєстру корпоративних прав держави та інших.

Вилучені станом на 31.03.2004 з чинного законодавства організаційно-правові форми підприємств виділено курсивом.

Законодавчі акти, згідно з якими визначають організаційно-правові форми суб'єктів господарської діяльності, наведено у додатку А.

Кожна позиція класифікатора структурно складається з тризначного ідентифікаційного коду та назви організаційно-правової форми господарювання. Ідентифікаційний код будується, використовуючи серійно-порядковий метод кодування. Початкові коди серій (100, 200, 300, 400, 500, 600, 800 та 900) та їхні назви, використовують для узагальнювання об'єктів класифікації і не призначені для безпосереднього кодування суб'єктів господарської та іншої діяльності.

Наявність у назві класифікаційної позиції, наведеної у дужках альтернативної частини назви, визначає можливі варіанти застосовування даної організаційно-правової форми. Так, назва організаційно-правової форми позиції класифікації "Підприємство об'єднання громадян (релігійної організації, профспілки)" під час формування назви підприємства, створеного, наприклад, профспілкою, буде визначено у Свідоцтві про державну реєстрацію та Єдиному державному реєстрі юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців як "Підприємство профспілки".

Щоб забезпечити змогу порівнювати коди організаційно-правових форм господарювання за ДК 002-94 наведено колонку "Попередній код" (код за ДК 002-94).

Ведення КОПФГ здійснює Державний комітет статистики України. Підставою для внесення змін до класифікатора є відповідні зміни законодавчих актів України. Повідомлення про зміни до класифікатора публікують в щомісячному інформаційному покажчику "Стандарти" Держспоживстандарту України.

2 ЗАГАЛЬНІ ВИЗНАЧЕННЯ

2.1 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВА ФОРМА ГОСПОДАРЮВАННЯ - форма здійснювання господарської (зокрема підприємницької) діяльності з відповідною правовою основою, яка визначає характер відносин між засновниками (учасниками), режим майнової відповідальності по зобов'язаннях підприємства (організації), порядок створення, реорганізації, ліквідації, управління, розподілу одержаних прибутків, можливі джерела фінансування діяльності тощо.

2.2 ЮРИДИЧНА ОСОБА - організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.

Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках, встановлених законом [2, ст. 80, 81].

2.3 УЧАСНИКИ ВІДНОСИН У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ - суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності [3, ст. 2].

2.4 ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ - діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконування робіт чи надавання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність [3, ст. 3].

2.4.1 Некомерційна господарська діяльність - самостійна систематична господарська діяльність, здійснювана суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку [3, ст. 3].

2.4.2 Підприємницька діяльність - самостійна ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, здійснювана суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку [3, ст. 42].

2.5 СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРЮВАННЯ - учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за свої зобов'язання в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єктами господарювання є:

- господарські організації - юридичні особи, державні, комунальні та інші підприємства, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

- громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання (3, ст. 8, 55).

(пункт 2.5 розділу 2 в редакції наказу Державного комітету України з питань

 технічного регулювання та споживчої політики від 30.05.2005 р. N 133)

2.5.1 СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРЮВАННЯ ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ - суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики [3, ст. 22].

2.5.2 СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРЮВАННЯ КОМУНАЛЬНОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ - суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності, а також суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує органам місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів [3, ст. 24].

2.6 КОРПОРАТИВНЕ ПІДПРИЄМСТВО - корпоративне підприємство утворене, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та (або) підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб [3, ст. 63].

2.7 УНІТАРНЕ ПІДПРИЄМСТВО - створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника [3, ст. 63].

2.8 ОБ'ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ (ЮРИДИЧНИХ ОСІБ) - господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств (юридичних осіб) з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до Господарського кодексу та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав [3, ст. 118].

2.9 АСОЦІЙОВАНІ ПІДПРИЄМСТВА (ГОСПОДАРСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ) - це група суб'єктів господарювання - юридичних осіб, пов'язаних між собою відносинами економічної та (або) організаційної залежності у формі участі в статутному фонді та (або) управлінні. Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною [3, ст. 126].

2.10 УСТАНОВА - організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом [2, ст. 83 - 85].

3 ОБ'ЄКТИ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ФОРМ ГОСПОДАРЮВАННЯ

3.1 ПІДПРИЄМСТВА

ПІДПРИЄМСТВО - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб [3, ст. 62].

3.1.1 ФЕРМЕРСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО - форма підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства [22, ст. 1].

3.1.2 ПРИВАТНЕ ПІДПРИЄМСТВО - підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи [3, ст. 63].

3.1.3 КОЛЕКТИВНЕ ПІДПРИЄМСТВО* - підприємство, що діє на основі колективної власності [3, ст. 63].

____________

* Чинним законодавством не передбачається створення та державна реєстрація нових підприємств з цією організаційно-правовою формою.

3.1.4 ДЕРЖАВНЕ ПІДПРИЄМСТВО - підприємство, що діє на основі державної власності.

3.1.4.1 Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова "державне підприємство". Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні або казенні.

3.1.4.2 Державне комерційне підприємство - суб'єкт підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном [3, ст. 63, 73, 74].

3.1.5 КАЗЕННЕ ПІДПРИЄМСТВО - підприємство, створене за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства [3, ст. 76].

3.1.6 КОМУНАЛЬНЕ ПІДПРИЄМСТВО - підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади [3, ст. 63].

Комунальне унітарне підприємство - підприємство, утворене компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова "комунальне підприємство" та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство [3, ст. 78].

3.1.7 ДОЧІРНЄ ПІДПРИЄМСТВО - підприємство, єдиним засновником якого є інше підприємство (підприємство, залежне від іншого) [3, ст. 63, 126].

3.1.8 ІНОЗЕМНЕ ПІДПРИЄМСТВО - унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб. Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави [3, ст. 117].

3.1.9 ПІДПРИЄМСТВО ОБ'ЄДНАННЯ ГРОМАДЯН (релігійної організації, профспілки) - унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання громадян, релігійної організації або профспілки для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань. Засновником такого підприємства є відповідне об'єднання громадян, релігійна організація, профспілка, що має статус юридичної особи, а також їх об'єднання (спілки) у разі, якщо їх статутом передбачено право заснування підприємств [ГКУ, ст. 112].

3.1.10 ПІДПРИЄМСТВО СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ - унітарне або корпоративне підприємство, утворене споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих товариств з метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок (об'єднань) [3, ст. 111]. 

3.1.11 ОРЕНДНЕ ПІДПРИЄМСТВО* - підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

3.13 ІНДИВІДУАЛЬНЕ ПІДПРИЄМСТВО* - підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи та виключно її праці.

3.14 СІМЕЙНЕ ПІДПРИЄМСТВО* - підприємство, засноване на власності та праці громадян України - членів однієї сім'ї, які проживають разом.

3.15 СПІЛЬНЕ ПІДПРИЄМСТВО* - підприємство, засноване на базі об'єднання майна різних власників. У числі засновників спільного підприємства відповідно до законодавства України можуть бути юридичні особи та громадяни України, союзних республік, інших держав.

____________

* Чинним законодавством не передбачається створення та державна реєстрація нових підприємств з такими організаційно-правовими формами.

Примітка. За таким визначенням, що відповідає першій редакції Закону України "Про підприємства в Україні" здійснювалась державна реєстрація спільних підприємств. Наявність спільного капіталу згідно з цим визначенням не є необхідною ознакою.

3.2 ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА

ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА - підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та (або) громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства [2, ст. 113]; [3, ст. 79, 80].

3.2.1 АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО - господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями [2, ст. 152]; [26, ст. 3].

Акціонерні товариства за типом поділяються на публічні акціонерні товариства та приватні акціонерні товариства [26, ст. 5].

(пункт 3.2.1 розділу 3 у редакції наказу Державного комітету України з

 питань технічного регулювання та споживчої політики від 27.04.2009 р. N 167)

3.2.1.1 ВІДКРИТЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО*) - вид акціонерного товариства, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах [4, ст. 25].

(підпункт 3.2.1.1 пункту 3.2 розділу 3 у редакції наказу

 Державного комітету України з питань технічного регулювання

 та споживчої політики від 27.04.2009 р. N 167)

3.2.1.2 ЗАКРИТЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО*) - вид акціонерного товариства, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржах [4, ст. 25].

(підпункт 3.2.1.2 пункту 3.2 розділу 3 у редакції наказу

 Державного комітету України з питань технічного регулювання

 та споживчої політики від 27.04.2009 р. N 167)

3.2.1.3 ДЕРЖАВНА АКЦІОНЕРНА КОМПАНІЯ (ТОВАРИСТВО) - акціонерне товариство, державна частка у статутному фонді якого перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цієї компанії [3, ст. 22].

3.2.2 ТОВАРИСТВО 3 ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ - господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів [2, ст. 140]; [4, ст. 50].

3.2.3 ТОВАРИСТВО З ДОДАТКОВОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ - товариство, статутний фонд якого поділено на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а за недостатністю цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах [2, ст. 151]; [4, ст. 65].

3.2.4 ПОВНЕ ТОВАРИСТВО - товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном [2, ст. 119]; [4, ст. 66].

3.2.5 КОМАНДИТНЕ ТОВАРИСТВО - товариство, в якому разом з одним або більше учасників, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників) [2, ст. 133]; [4, ст. 75].

3.3 КООПЕРАТИВИ

3.3.1 КООПЕРАТИВ - юридична особа, утворена фізичними та (або) юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.

Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо [3, ст. 95]; [5, ст. 2].

3.3.2 ВИРОБНИЧИЙ КООПЕРАТИВ - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності з метою одержання прибутку на засадах їх обов'язкової трудової участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність [2, ст. 163]; [3, ст. 95].

3.3.3 ОБСЛУГОВУЮЧИЙ КООПЕРАТИВ - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та (або) юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу [5, ст. 2].

3.3.4 СПОЖИВЧИЙ КООПЕРАТИВ - споживчий кооператив (споживче товариство) - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та (або) юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів [5, ст. 2].

3.3.5 СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИЙ КООПЕРАТИВ - юридична особа, утворена фізичними та (або) юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності у сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу [6, ст. 1].

3.3.5.1 СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИЙ ВИРОБНИЧИЙ КООПЕРАТИВ - юридична особа, утворена шляхом об'єднання фізичних осіб, які є сільськогосподарськими товаровиробниками, для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства на засадах обов'язкової трудової участі у процесі виробництва [6, ст. 1].

3.3.5.2 СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИЙ ОБСЛУГОВУЮЧИЙ КООПЕРАТИВ - кооператив, створений для надання послуг переважно членам кооперативу та іншим особам з метою провадження їх сільськогосподарської діяльності [6, ст. 1].

3.3.6 КООПЕРАТИВНИЙ БАНК - банк, створений суб'єктами господарювання, а також іншими особами за принципом територіальності на засадах добровільного членства та об'єднання пайових внесків для спільної грошово-кредитної діяльності. Відповідно до закону можуть створюватися місцеві та центральний кооперативні банки.

Статутний фонд кооперативного банку поділяється на паї. Кожний учасник кооперативного банку незалежно від його участі (паю) у статутному фонді банку має право одного голосу [3, ст. 338]; [7, ст. 6, 8].

3.4 ОРГАНІЗАЦІЇ (УСТАНОВИ, ЗАКЛАДИ)

3.4.1 ОРГАНІЗАЦІЯ (УСТАНОВА, ЗАКЛАД) - організаційна структура, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Особливості правового статусу окремих видів організацій, закладів, установ встановлюються законом [2, ст. 83].

3.4.2 ОРГАН ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову [1, ст. 6].

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України [1, ст. 75].

Вищим органом в системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

До системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідуються в порядку, встановленому законодавством.

До системи місцевих органів виконавчої влади входять місцеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі.

Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою [1, ст. 113, 116]; [9]; [8, ст. 1].

Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі [1, ст. 124]; [24, ст. 1].

(підпункт 3.4.2 пункту 3.4 розділу 3 в редакції наказу Державного комітету України

 з питань технічного регулювання та споживчої політики від 30.05.2005 р. N 133)

3.4.3 ОРГАН МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ - місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання [1, ст. 140]; [3, ст. 8]; [10, ст. 2].

3.4.4 ДЕРЖАВНА ОРГАНІЗАЦІЯ (УСТАНОВА, ЗАКЛАД) - утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

3.4.5 КОМУНАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ (УСТАНОВА, ЗАКЛАД) - утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

3.4.6 ПРИВАТНА ОРГАНІЗАЦІЯ (УСТАНОВА, ЗАКЛАД) - утворюється на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства або на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.

3.4.7 ОРГАНІЗАЦІЯ (УСТАНОВА, ЗАКЛАД) ОБ'ЄДНАННЯ ГРОМАДЯН (РЕЛІГІЙНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ, ПРОФСПІЛКИ, СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ ТОЩО) утворюється на власності об'єднання громадян, релігійної організації, профспілки, споживчих товариств, їх спілок чи об'єднань для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань у разі, якщо їх статутом передбачено право заснування організацій.

(підпункт 3.4.7 пункту 3.4 розділу 3 у редакції наказу

Державного комітету України з питань технічного

 регулювання та споживчої політики від 05.11.2007 р. N 297)

3.4.8 ОРГАНІЗАЦІЯ ОРЕНДАРІВ* - організація, створена трудовим колективом державного підприємства, яка має переважне перед іншими фізичними та юридичними особами право на укладання договору оренди майна того державного підприємства, організації, де вона створена.

3.4.9 ОРГАНІЗАЦІЯ ПОКУПЦІВ* - добровільне об'єднання громадян, які уклали угоду про спільну діяльність з метою придбання об'єктів приватизації.

____________

* Чинним законодавством не передбачається створення та державна реєстрація нових організацій з такими організаційно-правовими формами.

3.5 ОБ'ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ (ЮРИДИЧНИХ ОСІБ)

3.5.1 ОБ'ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ (ЮРИДИЧНИХ ОСІБ) - господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств (юридичних осіб) з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, мають право утворювати об'єднання підприємств.

В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав [3, ст. 118].

3.5.2 АСОЦІАЦІЯ - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями [3, ст. 120].

3.5.3 КОРПОРАЦІЯ - договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації [3, ст. 120].

3.5.4 КОНСОРЦІУМ - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність [3, ст. 120].

3.5.5 КОНЦЕРН - статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну [3, ст. 120].

3.5.6 ХОЛДИНГОВА КОМПАНІЯ - господарюючий суб'єкт, який володіє контрольними пакетами акцій дочірнього підприємства (підприємств). Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування [3, ст. 126].

3.5.7 ІНШІ ОБ'ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ (ЮРИДИЧНИХ ОСІБ) - союзи, спілки, асоціації підприємців тощо [3, ст. 127].

3.6 ВІДОКРЕМЛЕНІ ПІДРОЗДІЛИ БЕЗ СТАТУСУ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

3.6.1 ФІЛІЯ - відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Філії не є юридичною особою.

Філії наділяються майном юридичної особи, що її створила і діє на підставі затвердженого нею положення.

Керівник філії призначається юридичною особою і діє на підставі виданої нею довіреності.

Крім філії, як назву організаційно-правової форми можна зазначати інші види відокремлених підрозділів: структурний підрозділ, відділення тощо [2, ст. 95].

3.6.2 ПРЕДСТАВНИЦТВО - відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Представництва наділяються майном юридичної особи, що її створила і діє на підставі затвердженого нею положення.

Керівник представництва призначається юридичною особою і діє на підставі виданої нею довіреності [2, ст. 95].

3.7 ОБ'ЄДНАННЯ ГРОМАДЯН, ПРОФСПІЛКИ, БЛАГОДІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ІНШІ ПОДІБНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

3.7.1 ОБ'ЄДНАННЯ ГРОМАДЯН - добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Об'єднання громадян незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно до законодавства визнається політичною партією або громадською організацією.

Об'єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо), утворювати блоки та коаліції, укладати між собою угоди про співробітництво і взаємодопомогу [11, ст. 1, 10].

3.7.2 ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ - зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах [12, ст. 2].

3.7.3 ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ - об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів [11, ст. 3].

3.7.4 СПІЛКА ОБ'ЄДНАНЬ ГРОМАДЯН - об'єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо), утворювати блоки та коаліції, укладати між собою угоди про співробітництво та взаємодопомогу. Засновниками спілок об'єднань громадян є об'єднання громадян [11, ст. 10].

3.7.5 РЕЛІГІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ - організація, яка утворюється з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирає, призначає та замінює персонал згідно зі своїми статутами (положеннями).

Релігійними організаціями є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями) [13, ст. 7].

3.7.6 ПРОФСПІЛКА - добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Для представництва і здійснення захисту прав та інтересів членів профспілок на відповідному рівні договірного регулювання трудових і соціально-економічних відносин профспілки, організації профспілок можуть мати статус первинних, місцевих, обласних, регіональних, республіканських, всеукраїнських.

Організації профспілки - організаційні ланки профспілки, визначені статутом профспілки, що діють у межах повноважень, наданих статутом та законом [14, ст. 1, 11].

3.7.7 ОБ'ЄДНАННЯ ПРОФСПІЛОК. З метою виконання своїх статутних завдань профспілки, їх організації (якщо це передбачено статутом) мають право на добровільних засадах створювати об'єднання (ради, федерації, конфедерації тощо) за галузевою, територіальною або іншою ознакою, а також входити до складу об'єднань та вільно виходити з них [14, ст. 8].

3.7.8 ТВОРЧА СПІЛКА - добровільне об'єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напрямку в галузі культури та мистецтва, яке має фіксоване членство, діє на підставі статуту.

3.7.8.1 Професійний творчий працівник - фізична особа, творча діяльність якої становить її основне зайняття, що завершується створенням і оприлюдненням творів або їх інтерпретацією в галузі культури та мистецтва і є головним джерелом її доходів, незалежно від того, має вона чи не має будь-які юридично оформлені трудові відносини.

3.7.8.2 Творча діяльність - індивідуальна чи колективна творчість професійних творчих працівників, результатом якої є твір чи його інтерпретація, що мають культурно-мистецьку цінність [15, ст. 1].

3.7.9 БЛАГОДІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ - недержавна організація, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб. Благодійні організації можуть утворюватись у формах членських благодійних організацій, благодійних фондів, благодійних установ, інших благодійних організацій (фундацій, місій, ліг тощо) [16, ст. 1, 6]. 

3.7.10 ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТОДАВЦІВ - самоврядна статутна організація, що утворюється на засадах добровільності та рівноправності з метою представництва і захисту законних інтересів роботодавців. Організації роботодавців можуть об'єднуватися у спілки та інші статутні об'єднання роботодавців [3, ст. 21].

3.7.11 ОБ'ЄДНАННЯ СПІВВЛАСНИКІВ БАГАТОКВАРТИРНОГО БУДИНКУ - юридична особа, створена власниками для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання неподільного та загального майна [17, ст. 1).

3.7.12 ОРГАН САМООРГАНІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ - представницький орган, що створюється жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин, для вирішення завдань.

Орган самоорганізації населення є однією з форм участі членів територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах у вирішенні окремих питань місцевого значення.

Органами самоорганізації населення є будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети [18, ст. 1].

3.8 ІНШІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ

3.8.1 ПІДПРИЄМЕЦЬ - ФІЗИЧНА ОСОБА, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність. Громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення [3, ст. 128].

3.8.2 ТОВАРНА БІРЖА - особливий суб'єкт господарювання, який надає послуги в укладанні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, товарних цін, вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє пов'язаним з ним торговельним операціям. Товарна біржа є юридичною особою, діє на засадах самоврядування і господарської самостійності, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку зі своїм найменуванням. Товарна біржа створюється на основі добровільного об'єднання заінтересованих суб'єктів господарювання. Засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні і комунальні підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримуються за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів [3, ст. 279]; [19, ст. 1].

3.8.3 ФОНДОВА БІРЖА - організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами.

Фондова біржа - акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до цього Закону, інших актів законодавства України, статуту і правил фондової біржі.

Фондова біржа набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Фондова біржа - організація, яка створюється без мети отримання прибутку та займається виключно організацією укладання угод купівлі та продажу цінних паперів та їх похідних. Вона не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарія [20, ст. 32, 33].

3.8.4 КРЕДИТНА СПІЛКА - це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні, наданні фінансових послуг шляхом об'єднання грошових внесків членів кредитної спілки.

Кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг [21, ст. 1].

3.8.5 СПОЖИВЧЕ ТОВАРИСТВО (СПІЛКА) - самоврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективного організованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні.

Споживчі товариства можуть на добровільних засадах об'єднуватися в спілки, інші форми об'єднання, передбачені законом, єдину спілку споживчих товариств України та мають право вільного виходу з них [3, ст. 111].

3.8.6 ІНШІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ - ця позиція класифікації застосовується як виняток, тільки у разі неможливості віднесення суб'єкта до будь-якої з визначених у класифікації організаційних форм.

3.8.7 НЕДЕРЖАВНИЙ ПЕНСІЙНИЙ ФОНД - це юридична особа, яка має статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства), функціонує та провадить діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює виплати учасникам зазначеного фонду у визначеному законодавством порядку. Недержавні пенсійні фонди створюються на підставі рішення засновників та не мають на меті одержання прибутку для його подальшого розподілу між засновниками. Недержавне пенсійне забезпечення є для пенсійних фондів виключним видом діяльності. Провадження пенсійними фондами іншої діяльності, не передбаченої законодавством, забороняється [23, ст. 1, 6].

Тема: ХАРАКТЕРИСТИКА  ДЕРЖАВНИХ ЦІЛЬОВИХ ФОНДІВ. ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ ТА НАПРЯМКИ ВИКОРИСТАННЯ КОШТІВ ДЕРЖАВНИХ ЦІЛЬОВИХ ФОНДІВ.

Ключові терміни: Пенсійний фонд України, бюджет Пенсійного фонду України, Фонд соціального страхуван¬ня з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального страхування на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків, Фонд захисту інвалідів.

Фонди фінансових ресурсів цільового призначення є самостійною ланкою фінансової системи і входять до складу державних фінансів. Основним централізованим фондом грошових коштів держави є бюджет. Кошти бюджету знеособлені і забезпечують реалізацію функцій держави. Разом з тим у держави можуть бути певні потреби, які мають особливе значення і потребують гарантованого фінансового забезпечення. До таких потреб належать: надання певних соціальних гарантій населенню у разі досягнення непрацездатного віку, втрати працездатності, годувальника, роботи, настання інших непередба¬чуваних подій. Це і є причиною формування фондів цільового призначення.

Державні цільові фонди — це форма перерозподілу і використання фінансових ресурсів, що залучаються державою для фінансування деяких суспільних потреб.

За допомогою цільових державних фондів можливо:

впливати на процес виробництва через фінансування, субсидування і кредитування підприємств;

забезпечувати природоохоронні заходи, фінансуючи їх за рахунок спеціально визначених джерел і штрафів за забруднення навколишнього середовища;

надавати соціальні послуги населенню через виплату пенсій, соціальну допомогу, субсидування соціальної інфраструктури в цілому.

Залежно від цільового призначення державні фонди поділяються на економічні і соціальні, а відповідно до рівня управління — на державні і регіональні.

Цільові фонди можуть бути постійними і тимчасовими. Створення постійних фондів пов’язане з виділенням окремих функцій держави. Зокрема, в реалізації соціальної функції особлива увага приділяється соціальному страхуванню. У процесі створення системи самостійних соціальних фондів ставилося завдання «розвантажити» бюджет від значної частки соціальних видатків і забезпечити їх автономне гарантоване фінансування. Тимчасові фонди формуються з метою прискореного вирішення актуальних проблем і припиняють своє функціонування після виконання покладених на них завдань. Для втілення певних економічних програм можуть створюватися позабюджетні фонди як у межах держави, так і на міжнародному рівні. Так, країни Євросоюзу створюють фонди надання допомоги країнам Східної Європи.

Джерела формування цільових державних фондів визначаються характером і масштабністю завдань, для реалізації яких вони створені. На їх величину впливає економічний і фінансовий стан держави на тому чи іншому етапі розвитку. Отже, джерела формування коштів державних цільових фондів можуть мати як відносно стабільний, так і тимчасовий характер.

Напрями використання коштів залежать від призначення фондів, конкретних економічних умов і змісту розроблених програм, що реалізуються. Деякі державні цільові фонди можуть бути інвесторами і учасниками фінансового ринку у зв’язку з тим, що, по-перше, нерідко використання грошових коштів не збігається у часі з їх надходженням, а по-друге, доходи від інвестицій є додатковим джерелом фінансування витрат відповідного фонду.

Правом створення цільових фондів наділені як органи центральної, так і місцевої влади. На регіональному рівні формуються свої цільові фонди за рахунок місцевих джерел. Загальнодержавні цільові фонди мають свої територіальні відділення і передають частину коштів у розпорядження територіальних владних структур.

Цільові державні фонди, як правило, перебувають у розпорядженні державних органів влади, але оперативне управління здійснюється спеціально створеним адміністративним апаратом. Управлінські структури мають відповідні права й обов’язки щодо використання фондів, визначені законом.

Загалом принципи організації централізованих фондів фінансових ресурсів можна сформулювати так:

відрахування до фондів централізовано визначаються державою відповідними законами і є власністю держави;

відрахування до фондів є обов’язковими платежами й можуть стягуватися примусово;

витрати з фондів здійснюються лише на певні потреби, які передбачені законом.

У західних країнах число таких фондів становить від 30 до 80. В Україні на даний час створюються такі основні державні цільові фонди:

Пенсійний фонд;

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

Фонд соціального страхування на випадок безробіття;

Фонд соціального страхування від нещасних випадків;

Фонд захисту інвалідів.

У різні роки до складу фондів цільового призначення належали фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, фонд розвитку паливно-енергетично¬го комплексу, фонд конверсії, фонд охорони праці, державний інноваційний фонд та ін. Основну групу серед цільових фондів становлять фонди державного соціального страхування.

Соціальне страхування — це самостійна галузь страхування, що охоплює сукупність відносин з приводу формування і використання колективних страхових фондів, призначених для виплати відшкодування за постійної чи тимчасової втрати працездатності або місця роботи.

У системі державного соціального страхування роль страховика виконує держава, яка бере на себе зобов’язання щодо створення колективних страхових фондів і виплати страхового відшкодування. На ринку страхових послуг можуть функціонувати також недержавні компанії соціального страхування, які доповнюють і розширюють спектр страхових послуг. Страхувальниками є підприємства й організації, громадяни, держава, а застрахованими — працівники підприємств і організацій, а з деяких ви¬плат і непрацюючі громадяни.

Функції між цільовими фондами державного соціального стра¬хування чітко розмежовані. Пенсійний фонд відображає страхування на випадок постійної втрати працездатності. Формою страхового відшкодування є пенсії. Пенсійний фонд функціонує як самостійна фінансова структура, його кошти не входять до державного бюджету і не можуть бути використані на інші цілі, крім виплати пенсій і допомоги.

Бюджет цього фонду формується передусім за рахунок коштів, що вносять роботодавці. Підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, особи, які наймають для роботи громадян за угодами, а також ті, що ведуть підприємницьку діяльність, засновану на особистій власності фізичної особи та виключно її праці, релігійні громади сплачують страхові внески до Пенсійного фонду у розмірах, установлених чинним законодавством. Відрахування до Пенсійного фонду відносять на собівартість продукції, а в бюджетних установах це передбачено окремою статтею кошторису — на утримання установи. Крім того, до надходжень фонду належать обов’язкові страхові внески громадян, які працюють, у розмірі 1—5 % від нарахованої заробітної плати, а також кошти державного бюджету на виплату окремих видів пенсій та допомоги, добровільні внески та пожертвування підприємств, організацій, населення, інші надходження.

Пенсійний фонд України має право вести комерційну діяльність і отримувати доходи від розміщення тимчасово вільних коштів фонду. Зокрема, Пенсійний фонд має право:

вкладати кошти у коротко- та довгострокові кредити, цінні папери державних органів, акціонерних товариств, фондових і товарних бірж, до комерційних банків;

створювати підприємства, брати участь у комерційних структурах (банки, страхові компанії, торгові дома, спільні підприємства, акціонерні товариства тощо);

проводити грошово-речові лотереї, благодійні вечори, рекламно-інформаційні заходи (благодійні теле- та радіопрограми, спеціальні випуски у періодичній пресі).

Кошти Пенсійного фонду України використовуються на фінансування таких заходів:

виплата пенсій за віком (у тому числі працюючим пенсіонерам), за інвалідністю, у разі втрати годувальника, за вислугу років, соціальних та інших пенсій, установлених законодавством України;

виплата допомоги з догляду за дитиною і щомісячної допомоги на кожну дитину до досягнення нею віку, встановленого чинним законодавством;

підвищення пенсій у зв’язку зі зміною індексу споживчих цін і зростанням заробітної плати;

реалізація державних, регіональних і обласних програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів, дітей та інших категорій населення;

забезпечення поточної діяльності та утримання органів уп¬равління фонду;

відтворення коштів фонду, зміцнення його матеріально-тех¬нічної бази, проведення масово-роз’яснювальної роботи.

Управління коштами фонду здійснює спеціальний орган — Пенсійний фонд України. Касове виконання забезпечує поштово-пенсійний банк «Аваль».

Реформування пенсійного забезпечення в Україні проводиться у двох напрямках:

удосконалення державного пенсійного забезпечення через наближення середньої пенсії до рівня середньої заробітної плати та її прямої залежності від рівня заробітної плати;

розвиток недержавного добровільного пенсійного забезпечення.

Створюється трирівнева пенсійна система, на першому рівні якої за принципом солідарності поколінь та загальнообов’яз¬кового соціального страхування встановлюється пряма залежність майбутнього розміру пенсій від страхового стажу та розміру сплачених внесків, на другому — накопичення пенсійних внесків на особистих рахунках громадян, на третьому — добровільне недержавне пенсійне страхування. Отже, система пенсійного забезпечення має стати системою соціального страхування, самодостатньою і фінансово-стабільною.

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є некомерційною самоврядною організацією, що здійснює захист прав громадян на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг у разі тимчасової непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною, дитиною-інвалідом, хворим членом сім’ї), вагітності та пологів, народження дитини, необхідності догляду за малолітньою дитиною, смерті громадянина або члена його сім’ї. Гарантом його діяльності є держава.

Джерелами доходів бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є:

страхові внески роботодавців;

страхові платежі найманих працівників;

страхові платежі осіб, які забезпечують себе роботою самостійно (особи, які займаються підприємницькою, адвокатською, нотаріальною, творчою та іншою діяльністю, пов’язаною з одержанням доходу безпосередньо від цієї діяльності);

страхові платежі громадян України, які працюють за межами України;

донараховані страхові внески, пеня і штрафи;

благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;

асигнування з Державного бюджету України;

інші надходження.

Платниками страхових внесків є страхувальники та застраховані особи. Розмір страхових внесків щорічно встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів. У 2002 р. страхові внески для роботодавців становили 2,9 % суми фактичних витрат на оплату праці; для найманих працівників, які мають заробітну плату нижче 150 грн на місяць, — 0,25 %, а для тих, чия заробітна плата більше 150 грн, — 0,5 % від суми оплати праці; для осіб, які беруть участь у загальнообов’язковому державному соціальному страхуванні на добровільних засадах (забезпечують себе роботою самостійно), — 3 % суми оподатковуваного доходу (прибутку).

Кошти загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, спрямовуються на:

1) виплату застрахованим особам допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, вагітністю та пологами, у разі народження дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на поховання;

2) фінансування санаторно-курортного лікування та оздоровлення застрахованих осіб і членів їх сімей;

3) утворення резерву страхових коштів у розрахунку на місяць для фінансування матеріального забезпечення застрахованих осіб;

4) забезпечення поточної діяльності та утримання органів Фонду, розвиток його матеріально-технічної бази.

Управління Фондом здійснюється на паритетних засадах державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців.

Фонд соціального страхування на випадок безробіття є самостійною фінансовою системою, яка має створювати відповідні умови для фінансування витрат, пов’язаних із забезпеченням зайнятості населення.

Джерелами формування коштів Фонду є:

страхові внески страхувальників — роботодавців;

страхові внески застрахованих осіб;

асигнування з Державного бюджету;

суми фінансових санкцій і адміністративних штрафів;

благодійні внески підприємств, організацій, установ та фізич¬них осіб;

інші надходження.

Розмір страхових внесків щорічно за поданням Кабінету Міністрів України встановлюється Верховною Радою України. У 2002 р. розмір внесків становив:

для роботодавців — 2,1 % суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників;

для найманих працівників — 0,5 % оплати праці;

для осіб, які беруть участь у загальнообов’язковому державному соціальному страхуванні на добровільних засадах (фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, осіб, які виконують роботи (послуги) за цивільно-правовими угодами, членів творчих спілок і творчих працівників, які не є членами творчих спілок, громадян, які працюють за межами України), — 3,0 % суми оподатковуваного доходу (прибутку).

Кошти Фонду використовуються на:

виплату допомоги у зв’язку з безробіттям;

фінансування витрат на перекваліфікацію робітників і службовців;

фінансування витрат на працевлаштування;

фінансування витрат на утримання та забезпечення діяльності виконавчої дирекції Фонду та її робочих органів, розвиток матеріальної та інформаційної бази;

створення резерву коштів Фонду.

Фонд є некомерційною самоврядною організацією. Кошти фонду не включаються до складу Державного бюджету України і не можуть бути використані на будь-які інші цілі. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків створений з метою проведення профілактичних заходів з охорони праці, відновлення здоров’я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодування їм завданої матеріальної і моральної шкоди. Страхування від нещасного випадку може бути обов’язковим і добровільним. Обов’язковому страхуванню підлягають:

особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту);

учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт;

особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві.

Добровільно, за письмовою заявою, можуть застрахуватися:

священнослужителі, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах;

особи, які забезпечують себе роботою самостійно;

громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності.

Фінансування Фонду соціального страхування від нещасних випадків здійснюється за рахунок:

внесків роботодавців у розмірі 0,84—13,8 % фактичних витрат на оплату праці найманих працівників залежно від класу професійного ризику виробництва;

прибутку від розміщення тимчасово вільних коштів Фонду на депозитних рахунках;

штрафних санкцій за порушення законодавства з безпеки праці;

добровільних внесків;

інших надходжень.

Використовуються кошти Фонду страхування від нещасних випадків на:

виплату пенсії по інвалідності;

виплату пенсії у зв’язку з втратою годувальника;

виплати втраченого заробітку;

виплати одноразової допомоги потерпілому і членам сім’ї потерпілого;

фінансування витрат на медичну і соціальну допомогу потерпілим.

Управління коштами здійснює некомерційна самоврядна організація — Фонд соціального страхування від нещасних випадків, який діє під контролем держави, представників застрахованих осіб і роботодавців.

Кошти державних цільових фондів, крім Пенсійного фонду України, обслуговуються органами Державного казначейства.

Фонд захисту інвалідів створено з метою фінансування робіт і державних програм, що стосуються соціального захисту інвалідів. Бюджет Фонду формується за рахунок таких джерел:

грошових коштів, які передаються з державного бюджету для здійснення державних заходів щодо соціального захисту інвалідів;

надходжень від підприємств і організацій, що не забезпечують дотримання встановлених нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів;

благодійних внесків організацій, трудових колективів і громадян;

інших надходжень.

Використання коштів Фонду захисту інвалідів спрямовано на фінансування заходів, що створюють інвалідам умови й можливості участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, забезпечують їх соціальний захист.

Відділення загальнодержавних цільових фондів створюються також на місцевому рівні.

Тема: ДЕРЖАВНИЙ ЙОГО СТРУКТУРА . БЮДЖЕТНА СИСТЕМА ТА ПРИНЦИПИ ЇЇ ПОБУДОВИ.

Ключові терміни: бюджет, бюджетний механізм, бюджетна політика, бюджетний устрій, бюджетна система, бюджетний процес, субсидіювання, вилучення коштів, бюджетні позички, взаємні розрахунки, бюджетне планування, бюджетна резолюція, бюджетний надлишок, бюджетний дефіцит, бюджетне право.

Бюджет держави є досить складним і багатогранним явищем у суспільстві. Розкриваючи поняття «бюджет», доцільно розглянути такі його найважливіші характеристики:

за сутністю економічної категорії;

за правовим характером;

за формою;

за матеріальним змістом.

Передусім слід підкреслити, що бюджет є самостійною економічною категорією: ця категорія, будучи частиною фінансів, характеризується тими самими ознаками, які притаманні фінансам у цілому, але одночасно має свої особливості, які відрізняють її від інших сфер і ланок фінансових відносин. До цих особливостей відносять:

1) бюджет є особливою економічною формою перерозподільних відносин, пов’язаних з відокремленням частини ВВП у руках держави і використанням її з метою задоволення потреб усього суспільства й окремих адміністративно-територіальних формувань;

2) за допомогою бюджету відбувається перерозподіл національного доходу, рідше — національного багатства, між окремими галузями народного господарства, адміністративно-територіаль¬ними формуваннями, сферами суспільної діяльності;

3) пропорції бюджетного перерозподілу вартості більшою мірою, ніж в інших ланках фінансової системи, визначаються потребами розширеного відтворення в цілому і завданнями, які стоять перед суспільством на кожному історичному етапі його розвитку;

4) сфера бюджетного розподілу посідає центральне місце у складі державних фінансів, що зумовлено ключовою роллю положенням бюджету порівняно з іншими ланками.

Звідси можна зробити висновки про специфічне суспільне призначення бюджету — забезпечити розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту між галузями економіки, верствами населення й територіями з метою підвищення ефективності економіки та добробуту громадян.

Як економічна категорія бюджет являє собою економічні відносини між державою, з одного боку, і юридичними та фізичними особами, з іншого боку, з приводу розподілу і перерозподілу ВВП (частково і національного багатства) з метою формування і використання бюджетного фонду, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій. Фінансові відносини, які складаються у держави з юридичними і фізичними особами, називаю¬ться бюджетними. Централізація частини ВВП у бюджеті є платою суспільства за виконання державою її функцій, таких як управління суспільством, оборона країни, економічна і соціальна.

Крім того, держава, виступаючи власником засобів виробництва у державному секторі, здійснює підприємницьку діяльність і відповідно є одним із суб’єктів створення і розподілу ВВП. Як доводить світовий досвід, роль держави у розподільних процесах із розвитком ринкових відносин має зростати, і бюджет у цьому аспекті є найдосконалішим засобом для здійснення перерозподілу фінансових ресурсів зокрема і національного багатства в цілому.

Аналіз моделі економіки, яка формується в Україні, дає підстави стверджувати, що в наступні роки через бюджет повинно перерозподілятися не менш як 30 % ВВП. Таке співвідношення буде найоптимальнішим і зумовлене соціальною спрямованістю обраної моделі економіки, необхідністю структурної перебудови значної частини галузей господарства.

У країнах середнього рівня розвитку частка ВВП, що перерозподіляється через бюджетну систему, становить 35—37 %, а у високорозвинутих — 45 % і більше. Наприклад, у Німеччині цей показник сягнув 60 %.

Сконцентровані у бюджеті кошти призначаються для здійснення державної соціально-економічної політики, забезпечення оборони та безпеки держави. За допомогою бюджету виконуються державні та місцеві програми з розвитку й успішного функціонування галузей економіки, освіти, охорони здоров’я, зміцнення науково-технічного потенціалу й культури, поліпшення матеріального становища населення, підтримки соціально-економічно¬го розвитку регіонів.

Акумуляція у бюджетній системі значних грошових фондів створює можливість для забезпечення рівномірного розвитку економіки і соціальної сфери на всій території країни через маневрування у розподілі коштів, нівелюючи наслідки нерівномірного розміщення продуктивних сил та соціальні наслідки розшарування громадян за їхніми матеріальними статками.

Значення державного бюджету обумовлено не лише обсягом коштів, які зосереджені в ньому. У безпосередньому зв’язку з бюджетом і під його впливом функціонують усі інші ланки фінансової системи. Відтак бюджет є могутнім інструментом державного управління.

Сутність бюджету як економічної категорії реалізується через розподільну (перерозподільну) і контрольну функції. Зміст цих функцій, сфера і об’єкт їх дії характеризують специфіку бюджету як економічної категорії. Завдяки розподільній функції відбувається концентрація грошових коштів у руках держави і їх використання з метою задоволення загальносуспільних потреб.

Зміст розподільної функції бюджету визначається процесами перерозподілу фінансових ресурсів між різними підрозділами суспільного виробництва. Бюджет в основному відображає вторинний перерозподіл, тобто після первинного розподілу валового внутрішнього продукту на основні його складові здійснюється вторинний перерозподіл за допомогою податків і надання за рахунок бюджету громадянам суспільних благ і послуг. До таких благ належать оборона країни, національна безпека й правопорядок, благоустрій, захист довкілля, освіта, охорона здоров’я, наука, культура тощо. Жодна інша ланка фінансової системи не здійснює такого різноманітного і багаторівневого перерозподілу коштів, як бюджет. Сфера дії розподільної функції бюджету ви¬значається тим, що у відносини з бюджетом вступають майже всі учасники суспільного виробництва.

Контрольна функція дає змогу дізнатися, наскільки своєчасно і повно фінансові ресурси надходять у розпорядження держави, як фактично складаються пропорції в розподілі бюджетних коштів, чи ефективно вони використовуються. Основу контрольної функції становить рух бюджетних ресурсів, який відображається у відповідних показниках бюджетних надходжень і видатків.

Специфіка контрольної функції бюджету полягає в тому, що бюджет об’єктивно — через формування і використання фонду грошових коштів держави — відображає економічні процеси, які відбуваються в структурних ланках економіки.

Правова характеристика бюджету пов’язана із його законодавчим регулюванням. Бюджет виступає документом (фінансовим планом), в якому подається розпис доходів і видатків держави та органів місцевого самоврядування на бюджетний період. Державний бюджет України затверджується у формі закону.

Бюджет як фінансовий план відіграє дуже важливу роль у діяльності держави. Він спрямовує фінансову діяльність держави, визначає її фінансові можливості та пріоритети.

За матеріальним змістом бюджет — це фонд фінансових ресурсів, який перебуває у розпорядженні органів виконавчої влади певного рівня й використовується для виконання покладених на них функцій, передбачених Конституцією.

Бюджет як централізований грошовий фонд перебуває у по¬стійному русі: практично щоденно до нього надходять кошти і проводиться фінансування видатків. У зв’язку з цим необхідна чітко налагоджена система управління бюджетом, яка реалізується через бюджетний механізм, що створює держава.

Бюджетний механізм — це сукупність конкретних форм бюджетних відносин, методів мобілізації і витрачання бюджетних коштів. Через бюджетний механізм держава регулює економіку, стимулює виробничі та соціальні процеси.

До бюджетних методів регулювання економічних і соціальних процесів відносять:

1) податки, які впливають на розвиток виробництва товарів, попит на них та їх пропонування;

2) бюджетне фінансування загальнодержавних програм, що забезпечують розширення виробництва й удосконалення його структури, розвиток соціальної сфери, соціальний захист громадян;

3) фінансова підтримка окремих галузей і підприємств для вирівнювання економічних умов їх функціонування або прискореного розвитку (через субвенції, пільгові, безпроцентні кредити та ін.);

4) створення за рахунок бюджетних коштів спеціальних фондів, резервів для попередження диспропорцій у розвитку економіки.

Бюджетний механізм є активним інструментом реалізації бюджетної політики. Тому перехід на ринкові відносини, зміни, які відбуваються в пріоритетах бюджетної політики, потребують радикальних змін і в бюджетному механізмі.

Державні органи на всіх рівнях управління для виконання покладених на них функцій повинні мати у своєму розпорядженні відповідні фінансові ресурси. З цією метою в державі створюється розгалужена мережа бюджетів, що забезпечують акумуляцію грошових коштів для фінансування господарства, соціальної сфери, благоустрою, утримання органів законодавчої і виконавчої влади та ін.

Сукупність різних видів бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного й адміністративно-територі¬альних устроїв і врегульована нормами права являє собою бюджетну систему держави.

Структура бюджетної системи, принципи її побудови та організація функціонування визначаються бюджетним устроєм, що ґрунтується на адміністративно-територіальному поділі держави. Як правило, в унітарних державах існує дворівнева бюджетна система, яка включає державний та місцеві бюджети. У державах із федеративним устроєм бюджетна система має три й більше рівнів — федеральний бюджет, бюджети адміністративних одиниць, що входять до складу федерації, та місцеві бюджети.

Складовими бюджетної системи України є державний бюджет та місцеві бюджети. Відповідно до Бюджетного кодексу України, ухваленого Верховною Радою України 22 березня 2001 р., місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування (бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань).

Для аналізу та прогнозування економічного і соціального розвитку держави складається Зведений бюджет України, що включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим і зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя.

Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського значення. Зведений бюджет області містить показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області. Зведений бюджет району охоплює показники районних бюджетів, бюджетів міст районного значення, селищних та сільських бюджетів цього району. Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. Якщо місту або району у місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, то зведений бюджет міста або району в місті включає показники бюджетів цих міст, селищ та сіл.

Бюджетна система України ґрунтується на таких принципах:

1) принцип єдності бюджетної системи України — єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;

2) принцип збалансованості — повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;

3) принцип самостійності — Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов’язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов’язання одне одного, а також за бюджетні зобов’язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети;

4) принцип повноти — до складу бюджетів включаються всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;

5) принцип обґрунтованості — бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

6) принцип ефективності — при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнути запланованих цілей, залучаючи мінімальний обсяг бюджетних коштів, і максимального результату, використовуючи ви-значений бюджетом обсяг коштів;

7) принцип субсидіарності — розподіл видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

8) принцип цільового використання бюджетних коштів — бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

9) принцип справедливості і неупередженості — бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

10) принцип публічності та прозорості — Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами;

11) принцип відповідальності учасників бюджетного процесу — кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

Зокрема у Бюджетному кодексі України визначено перелік формальних ознак, які свідчать про те, що уряд недостатньо відповідаль¬но поставився до вимог Бюджетної резолюції. Разом з тим підвищено відповідальність Верховної Ради за дотримання бюджетної політики, визначеної нею ж у Бюджетній резолюції, керівників фінансових органів на рівні області, міста обласного значення та району.

Бюджетний процес — це регламентована нормами права діяль¬ність, пов’язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що становлять бюджетну систему України.

Учасниками бюджетного процесу є Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів, Державне казначейство, Національний банк України, Рахункова палата, головні розпорядники і розпорядники бюджет¬них коштів та інші органи, на які законодавством України покладені бюджетні, податкові та інші повноваження.

Можна виділити такі стадії бюджетного процесу:

1) складання проектів бюджетів;

2) розгляд та прийняття закону про державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети;

3) виконання бюджету, в тому числі у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;

4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.

Основою бюджетного процесу є бюджетне планування, оскіль¬ки виконується такий бюджет, який ухвалено. Завдання бюджетного планування:

достовірне визначення обсягу та джерел формування доходів бюджету;

оптимальний розподіл видатків за окремими групами і галузями;

збалансування бюджету.

Процедура бюджетного планування — послідовність заходів і дій зі складання і розгляду проекту бюджету. Вона визначена Бюджетним кодексом України і на державному рівні включає такі етапи та стадії: визначення основних напрямів бюджетної політики; підготовка й аналіз бюджетних запитів; схвалення проекту державного бюджету Кабінетом Міністрів; розгляд та прийняття державного бюджету Верховною Радою.

Складання проекту Державного бюджету

А. Визначення Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період.

До 1 червня Кабінет Міністрів України подає до Верховної Ради України проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період, що ґрунтується на прогнозних макропоказниках економічного і соціального розвитку України із зазначенням показників обсягу валового внутрішнього продукту, індексів споживчих цін, прогнозованого офіційного обмінного курсу гривні у середньому за рік та на кінець року, прогнозованого рівня безробіття.

До 1 липня Верховна Рада приймає постанову про схвалення або взяття до відома Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період (Бюджетна резолюція).

Б. Підготовка й аналіз бюджетних запитів

Міністерство фінансів розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкцію щодо підготовки бюджетних запитів.

Розроблення бюджетних запитів, що містять пропозиції з відповідним обґрунтуванням щодо обсягу бюджетних коштів, необхідних розпорядникові для забезпечення його діяльності на наступний бюджетний період, та подання їх Міністерству фінансів.

Аналіз бюджетних запитів та підготовка пропозицій проекту Державного бюджету України та проекту закону про Державний бюджет. Усунення розбіжностей з головними розпорядниками бюджетних коштів.

В. Схвалення Кабінетом Міністрів України проекту Державного бюджету та проекту закону про Державний бюджет та подання їх Верховній Раді України (не пізніше 15 вересня року, що передує плановому).

Г. Розгляд та прийняття Державного бюджету України Верховною Радою України.

Розгляд проекту закону про державний бюджет України народними депутатами України, а також у комітетах, депутатських групах та фракціях Верховної Ради України.

Розгляд Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету спільно з уповноваженими представниками Кабінету Міністрів України пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України і підготовка Висновків та пропозицій до нього, а також підготовка таблиці пропозицій суб’єктів законодавчої ініціативи.

Обговорення проекту Державного бюджету на пленарному засіданні Верховної Ради:

— перше читання — розгляд висновків та пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України. У разі схвалення вони набувають статусу Бюджетних висновків Верховної Ради України;

— друге читання — передбачає затвердження загального обсягу дефіциту (профіциту), доходів і видатків державного бюджету України на наступний бюджетний період, обсягу міжбюджетних трансфертів та інших положень, необхідних для формування місцевих бюджетів;

— третє читання — голосування щодо статей бюджету, які не були прийняті у другому читанні, та щодо проекту закону про Державний бюджет України в цілому.

Закон про Державний бюджет України повинен бути прийнятий Верховною Радою України до 1 грудня року, що передує плановому.

Виконання бюджету полягає у мобілізації запланованих доходів і фінансуванні передбачених видатків. Забезпечення виконання бюджету покладено на Кабінет Міністрів, а загальну організацію та управління виконанням Державного бюджету здійснює Міністерство фінансів. Бюджет виконується за розписом, затвердженим Міністром фінансів. Цей документ складається у місячний термін після затвердження бюджету в розрізі підрозділів бюджетної класифікації, яка дає повну деталізацію видів доходів і напрямів видатків. Розпис доходів і видатків складається з поквартальною розбивкою, що дає змогу збалансувати бюджет на різні періоди.

Касове виконання бюджету (зарахування коштів на рахунки бюджету та перерахування з них) може здійснюватись за двома системами: банківською і казначейською. За банківської системи рахунки бюджету відкриваються в установах банківської системи, за казначейської — створюється спеціальна структура — Державне казначейство, яке веде рахунки бюджету, мобілізує кошти і фінансує видатки.

В Україні застосовується казначейська форма обслуговування Державного і місцевих бюджетів, яка передбачає здійснення Державним казначейством через єдиний казначейський рахунок:

операцій з коштами державного і місцевих бюджетів;

розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів;

контролю бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов’язань та проведенні платежів;

бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання бюджету.

Запровадження казначейської системи виконання бюджетів і функціонування єдиного казначейського рахунку, відкритого в Національному банку, дає змогу уряду мати вичерпну щоденну інформацію про стан державних фінансів. Система електронних платежів (СЕП) Національного банку поряд із входженням Державного казначейства у мережу «Клієнт банку — банк» дозволяє провадити платежі у лічені хвилини замість двох або більше днів. Крім того, казначейський принцип оплати рахунків через реєстраційні рахунки, відкриті в рамках єдиного казначейського рахунку, значно скорочує можливості порушення фінансово-бюджетної дисципліни.

На всіх стадіях бюджетного процесу здійснюються фінансовий контроль і аудит та оцінка ефективності використання бюджетних коштів.

Учасники бюджетного процесу наділені законодавством відповідними правами й обов’язками, що становлять їх бюджетні повноваження.

Бюджетні права державних і місцевих органів влади й управління визначаються відповідно до розподілу між ними економічних і управлінських функцій.

Бюджетне право являє собою сукупність юридичних норм, на яких базується і діє бюджетна система держави, визначається компетенція центральних і місцевих органів державної влади і державного управління щодо складання, розгляду, затвердження і виконання бюджету.

Бюджетні права розподілені між законодавчою і виконавчою владою загальнодержавного і місцевого рівня. Законодавче закріплення бюджетної самостійності кожного рівня влади має поставити перепону в прийнятті необґрунтованих рішень із боку як центральної виконавчої влади, так і місцевих органів управління.

Основний зміст бюджетних повноважень полягає в праві отримувати доходи, розподіляти бюджетні кошти, використовувати їх за цільовим призначенням.

Під час визначення бюджетних повноважень постає досить важливе питання: влада якого рівня повинна забезпечувати виконання різного роду державних функцій із фінансування видатків і надання послуг.

Розв’язуючи цю проблему, ми можемо спиратись на світовий довід бюджетного федералізму.

Бюджетний федералізм реалізується через єдину соціально-еконо¬мічну і бюджетно-фінансову політику держави. Це дає змогу в умовах самостійності, відносної автономії кожного бюджету поєднувати фіскальні, соціальні й економічні інтереси центру з інтересами адміністративно-територіальних утворень та органів місцевого самоврядування.

Проблема бюджетного федералізму є досить складною, її роз¬в’язання віками шукали багато народів і держав. Кожна держава шукає і знаходить тут свої рішення. Так, механізм бюджетного федералізму у США формувався багато десятиріч у суперечливих умовах. І лише в останні десятиріччя склалася стабільна система фінансової взаємодії федерального уряду, штатів і територій. Водночас перенесення знайдених іншими країнами рішень в інші умови може дати зовсім небажані наслідки. Використовуючи багатий світовий досвід, нам треба знайти власне вирішення цього питання. Певні кроки у цьому напрямі вже зроблені. 

Із прийняттям Конституції України, закону «Про місцеве самоврядування в Україні», затвердженням Бюджетного кодексу України передбачено чіткий розподіл повноважень органів місцевої влади на власні й делеговані і відповідно до них видатків бюджету. Так, критерієм поділу повноважень між обласним рівнем, районним і міст обласного рівня є такий: районні ради та територіальні громади міст обласного значення відповідають за виконання програм надання соціальних послуг, потреба в яких існує для всіх жителів України. На обласному ж рівні виконуються окремі програми та надаються соціально важливі послуги для окремих категорій населення. Наприклад, загальноосвітні школи, лікарні широкого профілю повинні утримуватися з міських та районних бюджетів, тоді як школи-інтернати, спеціалізовані лікарняні заклади фінансуватимуться з обласного бюджету.

Під час передання державою права на здійснення видатків виникають міжбюджетні відносини.

Міжбюджетні відносини — це відносини між державою, Автономною Республікою Крим та місцевим самоврядуванням щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами України.

За напрямами взаємовідносини між бюджетами поділяються на вертикальні — між бюджетами різних рівнів, і горизонтальні — між бюджетами одного рівня (в Україні тільки вертикальні).

Види взаємовідносин: регламентовані законодавчими та інструктивними документами; договірні — на підставі угоди між відповідними органами влади чи управління.

З метою забезпечення відповідності між повноваженнями на фінансування видатків, закріплених законодавчими актами України за бюджетами, та бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень, здійснюється регулювання між-бюджетних відносин.

Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення від¬повідності між повноваженнями на здійснення видатків, установлених законодавчими актами України за бюджетами, та бюджетними ресурсами, які повинні забезпечити виконання цих повноважень.

Механізм регулювання міжбюджетних відносин базується на використанні фінансових нормативів бюджетної забезпеченості, як певного рівня соціальних послуг у розрахунку на душу населення, надання яких гарантується державою виходячи з наявних фінансових ресурсів та певного обсягу міжбюджетних трансфертів.

Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості розраховується діленням загального обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на реалізацію бюджетних програм, на кількість мешканців чи споживачів соціальних послуг. Отриманий показник коригується коефіцієнтами, що враховують відмінності у вартості надання соціальних послуг залежно від:

1) кількості населення та споживачів соціальних послуг;

2) соціально-економічних, демографічних, кліматичних, екологічних та інших особливостей адміністративно-територіальних одиниць.

Коригувальні коефіцієнти затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Якщо прогнозні доходи відповідного бюджету будуть недостатніми для фінансування розрахункового обсягу видатків, обчисленого із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригувальних коефіцієнтів, такому бюджету передбачається надання міжбюджетних трансфертів.

Існують такі види міжбюджетних трансфертів:

дотація вирівнювання;

субвенція;

кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;

інші дотації.

У Державному бюджеті затверджується обсяг дотації вирівнювання та субвенцій окремо для бюджету Автономної Республіки Крим, кожного з обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського значення Автономної Республіки Крим, міст обласного значення та районних бюджетів. Окремо затверджуються обсяги коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів. Субвенції виділяються для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції. Субвенції можуть надаватись на здійснення програм соціального розвитку, виконання інвестиційних проектів, на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг, установлених державою, на утримання об’єктів спільного користування та інші.

Послідовна реалізація механізму міжбюджетних відносин нині ускладнюється браком бюджетних коштів. Мають змінитися і основні акценти у проведенні бюджетної реформи. Йдеться насамперед про стратегію, яка базується на політиці зміцнення регіонів, посиленні їх реального впливу на економічні процеси. Якщо у 2000 р. частка доходів державного бюджету зросла (порівняно з 1999 р.) з 15,4 до 20,4 % від ВВП, то частка доходів місцевих бюджетів зменшилася — відповідно з 9,9 до 7,3 %. Зменшилась і частка видатків місцевих бюджетів — з 9,9 до 7,1 % від ВВП. Ці дані підтверджують необхідність значного збільшення частки фінансових ресурсів, що розподіляються через місцеві бюджети. Особливо слід наголосити на необхідності встановлення жорстких заходів відповідальності за порушення бюджетного законодавства. Обов’язковою складовою бюджетної реформи має стати запровадження нових механізмів та додаткових заходів щодо забезпечення гласності та посилення контролю за використанням бюджетних ресурсів.

Структурно-логічні схеми до теми  

«Бюджет і бюджетна система»

 

Схема 7.1. Органи, які здійснюють 

управління бюджетом в Україні

 

Схема 7.2. Бюджетна система України

Схема 7.3. Зведений бюджет України

 

Книга: ФІНАНСИ. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни / О. Р. Романенко, С. Я. Огород¬ник, М. С. Зязюн, А. А. Славкова

Тема:  ВИДАТКИ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ. ОРГАНІЗАЦІЯ ВИКОНАННЯ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ УКРАЇНИ.

Ключові терміни: доходи бюджету, державні доходи, видатки державного бюджету, державні видатки, профіцит бюджету, стійкий дефіцит, тимчасовий дефіцит, бюджетний дефіцит, бюджетний секвестр, сеньйораж.

Оскільки функціонування бюджету відбувається за допомогою особливих економічних форм — доходів і видатків, розглянемо економічну сутність цих категорій і форми їх прояву. Але насамперед необхідно з’ясувати відмінності в поняттях «державні доходи» і «доходи державного бюджету», а також відповідно «державні видатки» і «видатки державного бюджету».

Державні доходи охоплюють ту частину фінансових відносин, яка пов’язана з формуванням фінансових ресурсів у розпорядженні держави і державних підприємств. При цьому акумульовані державою фінансові ресурси належать до централізованих (концентруються в бюджеті держави і фондах цільового призначення), а ті, що залишаються у розпорядженні державних підприємств, є децентралізованими. Доходи бюджету посідають головне місце у складі централізованих державних доходів, але це поняття більш вузьке, ніж доходи держави.

Державні видатки — це частина фінансових відносин, обумовлена використанням централізованих і децентралізованих доходів держави. Складаються державні видатки з прямих витрат держави, які здійснюються через систему бюджетних і позабюджетних фондів, і витрат державних підприємств, організацій, установ. Отже, видатки державного бюджету — це лише частина державних видатків.

Доходи і видатки бюджету — це об’єктивні категорії, кожна з яких має специфічне суспільне призначення: доходи служать фінансовою базою діяльності держави, видатки — задовольняють загальнодержавні потреби. Доходи бюджету виражають економічні відносини, які виникають у держави з юридичними і фізичними особами в процесі формування бюджетного фонду країни.

Формою прояву категорії доходи бюджету служать різні види платежів підприємств, організацій і населення в бюджет, а їх матеріальним втіленням — грошові кошти, які мобілізуються в бюджет. Характеризуючи економічну сутність категорії доходи бюджету, необхідно звернути увагу на те, що бюджетні доходи, з одного боку, є результатом розподілу вартості суспільного продукту між різними учасниками відтворювального процесу, а з іншого — об’єктом подальшого розподілу сконцентрованої в руках держави вартості.

Головне матеріальне джерело доходів бюджету — внутрішній валовий продукт. Якщо для покриття фінансових потреб його недостатньо, держава залучає національне багатство (сукупність матеріальних благ, створених працею попередніх і нинішніх поколінь і залучених в процес відтворення природних ресурсів, яким розпоряджається суспільство на певний момент часу), а саме: доходи від приватизації державного майна, від продажу золотовалютного запасу та інших національних цінностей. Поповнення ресурсів бюджетного фонду може здійснюватись також на основі внутрішніх і зовнішніх позик і за рахунок емісії паперових грошей. Кошти, що залучаються державою на відплатній основі, — тимчасово вільні грошові кошти юридичних осіб, заощадження населення, іноземний капітал (через продаж на фінансовому ринку державних облігацій; отримання кредиту під заставу пакету акцій великих підприємств; отримання державних позик від окремих держав або від міжнародних фінансово-кредитних установ) від-

ображають кредитний метод формування бюджетних ресурсів, що передбачає поворотність запозичень і платність за їх використання. Виходячи з цього, кошти мобілізовані на основі державних позик, необхідно розглядати не як джерело формування доходів бюджету, а як спосіб тимчасового поповнення бюджетного фонду. Аналогічно слід характеризувати й емісію паперових грошей, до якої держава вдається за надзвичайних обставин, коли отримання доходів і позик є затрудненим, а фінансування бюджетних витрат — невідкладним. Це найбільш непопулярний захід, оскільки він посилює інфляційні процеси і має негативні соціально-економічні наслідки. Разом з тим за своїм змістом кредитні надходження та емісійні доходи — це сума фактичної незбалансованості доходів та видатків бюджету. Таким чином, доходами бюджету є ті грошові кошти, що надходять у розпорядження держави на безвідплатній і безповоротній основі згідно з чинним бюджетним і податковим законодавством. Співвідношення спо¬собів формування бюджетного фонду — на основі справляння бюджетних доходів, залучення позик і грошової емісії — різниться по країнах і в часі, залежить від конкретної економічної ситуації, від стану самої фінансової системи та ін.

Склад бюджетних доходів, їх структура органічно пов’язані з обсягами суспільного продукту і національного доходу і визначаються фінансовою політикою держави.

Доходи бюджету класифікують за різними ознаками. Залежно від методів мобілізації доходи бюджету поділяють на податкові та неподаткові. Країни з ринковою економікою доходи своїх бюджетів формують, в основному, за рахунок податків. У доходах центральних бюджетів розвинутих країн вони досягають 80—90 %, а в США — більше 95 %. Неподатковими доходами бюджету є:

доходи від використання майна, що перебувають у державній власності (орендна плата від здачі в оренду державного майна; відсотки за залишками бюджетних коштів на рахунках у кредитних організаціях; дивіденди за акціями, власником яких є держава; повернення державних і бюджетних креди-

тів та ін.);

доходи від продажу майна, що перебувають у державній та комунальній власності;

проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств;

доходи від платних послуг що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також бюджетними установами;

кошти, отримані в результаті застосування заходів громадянсько-правової, адміністративної і кримінальної відповідальності (штрафи, конфіскації, компенсації та інші суми примусового вилучення);

інші неподаткові доходи.

У доходи бюджету можуть зараховуватись трансферти — перерахування від фізичних і юридичних осіб, міжнародних організацій і урядів іноземних держав, інших органів державної влади на безоплатній та безповоротній основі.

В Україні до числа офіційних трансфертів, які надходять з-за кордону, належать поточні надходження від секретаріату ООН за український контингент. До інших трансфертів належать специфічні гранти цільового призначення, а також генеральні гранти, що не обумовлені конкретними цілями їх витрачання.

Доходи бюджету класифікують і за іншими ознаками, наприклад залежно від:

державного устрою держави розрізняють: а) в унітарній державі — доходи центрального (державного) бюджету і доходи місцевих бюджетів; б) в федеративній державі — доходи федерального бюджету, доходи бюджетів членів федерації і доходи місцевих бюджетів;

рівня бюджетної системи, за яким закріплюються доходи, вони поділяються на власні і регулюючі;

джерел надходження виділяють доходи, що надходять від юридичних осіб і від населення;

конкретних видів прямих і непрямих податків (податок на прибуток підприємств, податок на доходи громадян, податок на додану вартість, акцизний збір та ін.);

громадянства суб’єктів оподаткування — сплачувані резидентами або нерезидентами.

Видатки бюджету — це економічні відносини, що виникають з приводу розподілу коштів бюджетного фонду держави.

Формою прояву цих відносин є конкретні види видатків, кожний з яких може бути охарактеризований з кількісної і якісної сторони. Якісна характеристика дає змогу установити економічну природу і суспільне призначення кожного виду бюджетних видатків, а кількісна — їх величину.

Витратна частина бюджету вирізняється різноманітністю, але в більшості країн призначена для фінансування загальнодержавних програм (інвестиційні, економічні, розвитку виробничої і соціальної інфраструктури та ін.). Бюджетні асигнування направляються у вигляді субсидій, кредитів, державних гарантій і поручительств для фінансової підтримки фермерських господарств, ма¬лих підприємств, житлового господарства тощо. Бюджет відіграє також важливу роль у соціальному захисті громадян, розвитку невиробничої сфери. Частину бюджетних коштів держава направляє на оборону, утримання правоохоронних органів, апарату управління та ін.

З метою з’ясування ролі і значення бюджетних видатків в соціально-економічному житті держави фінансовою теорією і практикою розроблена класифікація бюджетних витрат. Однією із найважливіших ознак такої класифікації є функціональна, яка відображає напрями використання коштів бюджету на виконання конкретних функцій держави. 

Функціональний поділ видатків дає змогу виявити пропорції в розподілі бюджетних коштів і, змінюючи їх, домагатися необхідних зрушень у галузевій структурі суспільного виробництва. Так, необхідність посилення соціальної спрямованості усього суспільного розвитку потребує більше коштів бюджету спрямовувати у соціальну сферу, забезпечуючи тим самим прискорені темпи її зростання.

Функції 

держави Видатки бюджету

Управлінська державне управління;

судова влада і прокуратура;

правоохоронні органи і служба безпеки;

фінансові і митні органи;

міжнародні відносини

Оборонна національна оборона (фінансування витрат Міністерства оборони, Національної гвардії, Прикордонних військ, Штабу цивільної оборони, навчальних організацій Товариства сприяння обороні України та ін.)

Соціальна соціальний захист і соціальне забезпечення населення (витрати на індексацію доходів і заробітної плати працівників закладів та установ, що фінансуються з бюджету; виплати компенсацій населенню на дітей; пенсії та виплати компенсацій військовослужбовцям і членам їхніх сімей; кошти на охорону материнства і дитинства; допомога малозабезпеченим верствам населення);

соціальна сфера (освіта; підготовка кадрів; культура; мистецтво; засоби масової інформації; охорона здоров’я; молодіжні програми; фізична культура і спорт)

Економічна економічна діяльність держави (капітальні вкладення; фінансування реконструкції підприємств; нарощування виробництва споживчих товарів і продукції виробничого призначення тощо);

фундаментальні наукові дослідження

Залежно від економічної характеристики операцій, під час проведення яких здійснюються бюджетні видатки, вони класифікуються на поточні і капітальні. Поточні бюджетні видатки пов’язані із наданням бюджетних коштів юридичним і фізичним особам з метою покриття їх поточних потреб. До цих затрат відносять: закупівлю товарів і послуг, необхідних для утримання економічної і соціальної інфраструктури (оплата праці державних службовців, закупівля предметів і матеріалів, необхідних для поточних господарських цілей, оплата транспортних і комунальних послуг та ін.); трансферти населенню (пенсії, стипендії, допомоги, інші виплати); поточні субсидії державним і приватним підприємствам, а також нижчестоящим органам влади; виплату процентів за державним боргом та ін. У своїй сукупності поточні видатки формують звичайний (поточний) бюджет, на який припадає основна частина всіх бюджетних витрат.

Капітальні видатки пов’язані із інвестуванням бюджетних коштів в основні фонди і нематеріальні активи, зі створенням державних запасів і резервів. Вони включають затрати на нове будівництво і розвиток діючих об’єктів державної і комунальної власності (їх розширення, реконструкцію і технічне переоснащення), інвестиційні субсидії, довгострокові бюджетні кредити і державні гарантії інвесторам, що фінансують високоефективні інвестиційні проекти. Сукупність цих видатків формує бюджет розвитку.

Важливим критерієм класифікації витратної частини бюджету є предметне спрямування відповідних грошових потоків. При цьому у розвинених країнах виділяють п’ять основних груп бюджетних видатків: військові; втручання держави в економіку (включають затрати на науково-дослідні і дослідно-конструк¬торські роботи, на підтримку сільського господарства, забезпечення зайнятості, стимулювання експорту); утримання державного апарату управління; соціальні витрати (освіта, охорона здоров’я, соціальне страхування і соціальне забезпечення); надання субсидій і кредитів іншим державам. В Україні, з погляду предметної спрямованості, видатки бюджету поділяються на: фінансування управління; фінансування національної оборони; фінансування фундаментальних та прикладних наукових досліджень; фінансування правоохоронної діяльності та забезпечення безпеки держави; фінансування міжнародної діяльності; фінансування галузей економіки; фінансування соціально-культурних закладів і заходів; видатки на обслуговування державного боргу; створення резервних фондів; інші витрати і виплати.

Організаційне групування видатків бюджету пов’язано із розподілом витрат на цільові державні програми. Наприклад, в Україні державні програми підтримки регіонального розвитку та пріоритетних галузей економіки, державні програми розвитку транспорту, дорожнього господарства, зв’язку, телекомунікацій та інформатики, державні інвестиційні проекти, державні програми з інвалідного спорту та реабілітації та ін. Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом і відображає роль держави у вирішенні найважливіших проблем суспільного життя.

В основі галузевої класифікації видатків бюджету лежить поділ економіки на галузі і види діяльності. З урахуванням цього витрати групуються за галузями: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв’язок, освіта, охорона здоров’я, культура і т. п.

Відомча ознака класифікації дає можливість у кожній групі бюджетних видатків виділити безпосередніх розпорядників бюджетних коштів — відповідне міністерство, державний комітет, державне відомство або іншу юридичну особу, якій надаються асигнування з бюджету. Таке групування витрат дає змогу забезпечити конкретно-адресний фінансовий контроль за використанням бюджетних ресурсів.

Залежно від рівня управління, тобто з урахуванням адміністративно-територіального поділу країни, видатки бюджету в унітарних державах поділяються на видатки центрального бюджету і видатки місцевих бюджетів, а в державах з федеративним устроєм — на видатки федерального бюджету, видатки бюджетів суб’єктів Федерації і видатки місцевих бюджетів.

Витрачанню бюджетних ресурсів конкретними розпорядниками передує етап виділення відповідних коштів, або інакше — бюджетне фінансування, тобто надання грошових коштів юридичним і фізичним особам на проведення заходів, передбачених бюджетом. Бюджетне фінансування базується на відповідних принципах і характеризується специфічними формами надання бюджетних асигнувань.

Надання бюджетних коштів здійснюється у таких 

формах:

кошторисне фінансування окремих бюджетних програм — закладів, установ і організацій бюджетної сфери;

трансферти населенню;

бюджетні кредити юридичним особам (у тому числі податкові кредити на сплату податків);

субвенції і субсидії фізичним і юридичним особам;

бюджетні інвестиції у статутні капітали діючих або новостворюваних юридичних осіб;

бюджетні позики державним позабюджетним фондам;

міжбюджетні трансферти (дотації вирівнювання, субвенції, інші дотації);

кредити іноземним державам.

Форми бюджетного фінансування у подальшому повинні удосконалюватись, аби повніше відповідати потребам розвитку ринкової економіки. Для України особливо актуальним є перехід від принципу утримання бюджетних установ до програмно-цільо¬вого підходу у використанні бюджетних коштів.

Практичне використання бюджетних відносин для реалізації покладених на державу функцій дає змогу визначити, що стан бюджетного фонду залежно від різного співвідношення дохідної і витратної частин бюджету може бути дефіцитним, профіцитним і збалансованим.

Коли видатки бюджету перевищують його доходи, виникає від’ємне бюджетне сальдо, або дефіцит бюджету. Профіцит — позитивне сальдо бюджету, тобто перевищення доходів над видатками. Збалансованим є бюджет, у якому видатки й доходи рівні. В економічній літературі існує також думка, що теоретично збалансованим є бюджет, в якому дефіцит або профіцит не перевищують 1 % сукупного обсягу видатків.

Основною причиною виникнення бюджетного дефіциту є відставання темпів зростання бюджетних доходів порівняно зі зростанням бюджетних видатків. Конкретними причинами такого відставання можуть бути:

кризові явища в економіці, що супроводжуються спадом виробництва, зниженням ефективності функціонування окремих галузей, інфляційними процесами;

мілітаризація економіки в мирний час;

надзвичайні обставини (війна, масштабні стихійні лиха);

здійснення значних централізованих вкладень у розвиток виробництва і зміну його структури;

надмірне зростання соціальних видатків порівняно із темпами зростання валового внутрішнього продукту.

Основними причинами виникнення дефіциту державного бюджету в Україні були зниження обсягів виробництва й скорочення доходів бюджету, низька податкова дисципліна, наявність значного тіньового сектору в економіці, надмірні державні витрати за окремими статтями бюджету.

Розміри бюджетного дефіциту в Україні упродовж 1992—1998 рр. постійно скорочувались. Якщо в 1992 р. дефіцит бюджету становив 17,3 % від валового внутрішнього продукту, то в 1998 р. — 1,9 %. Останніми роками затверджений Державний бюджет був збалансованим.

Таке скорочення рівня бюджетного дефіциту зумовлене не економічним розвитком (упродовж даного періоду відбувся значний спад виробництва), а інфляційними процесами. Підтримування запланованих показників дефіциту відбувалось переважно завдяки регулюванню готівки в обігу без необхідних структурних перетворень у господарському комплексі, що спричинило масове накопичення бюджетної заборгованості. 

А відтак зростав прихований бюджетний дефіцит (з урахуванням соціальних зобов’язань держави і заборгованості уряду підприємствам).

Розрізняють поняття стійкий дефіцит бюджету, який існує в довгостроковому періоді, та тимчасовий дефіцит, що викликається касовими розривами у виконані бюджету. Його ще називають касовим дефіцитом — нестача коштів бюджету в результаті незбігу термінів надходження доходів і здійснення видатків.

Рівень бюджетного дефіциту належить до найважливіших індикаторів фінансової безпеки будь-якої держави. Існують різні оцінки його граничного розміру. Наприклад, Маастрихтський договір серед інших умов потенційним учасникам валютного союзу ставить і таку, як межа дефіциту держбюджету (3 % від ВВП). Згідно з даними міжнародної статистики «нормальна» величина бюджетного дефіциту в індустріально розвинутих країнах коливається у межах 3—4 % від розміру ВВП за середньосвітової його величини 4,5 %. Існує тенденція до стабілізації бюджетного дефіциту у середньосвітовому вимірі 4—5 %.

Стосовно впливу бюджетного дефіциту на розвиток економіки існують суперечливі погляди. Прихильники концепції дефіцитного фінансування бюджетних видатків виходять із того, що бюджетний дефіцит не є деструктивним фактором. Для національної економіки він не становить загрози, оскільки всі видатки, в тому числі і ті, що перевищують доходи, здійснюються на території даної держави і сприяють зростанню добробуту країни. Якщо дефіцит буде зосереджений у бюджеті розвитку, то в цьому разі зростання дефіцитного фінансування спроможне привести до інвестиційного та інноваційного зростання. Крім того, дефіцит бюджету, відповідно до теорії дефіцитного фінансування, означає збільшення доходів суб’єктів господарювання і населення (отримувачів бюджетних коштів), що стимулює зростання купівельної спроможності, продуктивності праці і розширення національного виробництва. Це, у свою чергу, веде до зростання податкових надходжень.

Економісти неокласичного напрямку дотримуються протилежної позиції. На їхню думку, хронічні дефіцити неминуче вимагатимуть більш високих податків у майбутньому, що рівнозначно перекладанню поточного економічного тягаря на майбутні покоління. Для фінансування дефіциту повинні залучатись емісія грошей і позики, що веде до розладу грошово-кредитної системи, девальвації національної валюти, зростання внутрішнього і зовнішнього боргу держави.

До останнього часу вважалось, що щорічно збалансований бюджет — це одне із головних завдань бюджетної політики держави. В основі такого підходу лежить концепція збалансованості бюджету в процесі економічного циклу. Логічне обґрунтування цієї концепції зводиться до такого. Для того щоб протистояти спаду виробництва, уряд повинен знижувати податки і збільшувати державні видатки, тобто провокувати дефіцит бюджету. Під час економічного піднесення слід підвищувати податки і знижувати урядові витрати. Позитивне сальдо бюджету може бути використано на покриття державного боргу, що виник у період спаду. Але, як свідчить практика, спади і піднесення в економічному циклі можуть бути неоднаковими за глибиною і протяжністю. Намагаючись збалансувати бюджет, уряд повинен або підвищити ставки податків, або скоротити державні витрати, або використовувати комбіновані заходи. Простота цих рекомендацій щодо подолання бюджетного дефіциту є досить ілюзорною. Як показує досвід багатьох країн, така політика потребує дуже тонкого збалансованого поєднання заходів з підвищення дохідної бази і скорочення державних видатків. Адже державні видатки також мають різний характер — споживчий та інвестиційний. Тому мова йде про скорочення непродуктивних бюджетних витрат і зростання інвестицій у виробництво й у «людський капітал» — освіту, охорону здоров’я, соціальні компенсації.

В умовах ринкової економіки, як стверджують сучасні західні фінансові теорії, дефіцит може бути корисним у випадку, коли у разі спаду виробництва держава витрачає більше грошей, ніж одержує: він забезпечує збільшення попиту, в тому числі купівельної спроможності населення. Споживачі починають більше купувати, підприємці — більше продавати. Унаслідок цього зростають обсяги виробництва і скорочується безробіття.

Проте в період піднесення економіки держава не може дозволити собі дефіцит бюджету, оскільки він стимулюватиме інфляцію. Отже, бюджет, в якому збалансовані доходи та видатки, потрібний не щорічно, а для певного періоду, тобто протягом еко¬номічного циклу. В окремі роки з метою стимулювання ділової активності держава може допускати дефіцит бюджету.

Наведені міркування не стосуються сучасної економіки Украї¬ни, оскільки вона тільки трансформується в ринкову.

Для фінансування дефіциту бюджету використовуються як інфляційні, так і неінфляційні джерела.

Неінфляційні джерела це:

фінансування дефіциту бюджету за рахунок запозичень на внутрішніх та зовнішніх фінансових ринках та за рахунок використання залишків бюджетних коштів. Внутрішні позики здійснюються через продаж державних цінних паперів (облігацій, векселів) або через одержання кредиту в банку. Останню форму фінансування бюджетного дефіциту використовує місцева влада. Зовнішні позики для покриття дефіциту державного бюджету характерні для країн, що розвиваються, а також все більше використовуються країнами з перехідною до ринку економікою, у тому числі Україною.

трансферти — фінансування у вигляді безоплатної до-

помоги.

Зменшити дефіцит бюджету уряд може і накопиченням заборгованості — прострочуванням платежів за борги або за куплені товари, а також за рахунок підвищення податків. Ці заходи теж мають неінфляційний характер.

Інфляційним джерелом фінансування бюджетного дефіциту є монетизація дефіциту, яка відбувається в результаті позик центрального банку урядові та купівлі центральним банком державних цінних паперів. Дефіцит бюджету можуть покривати додатковою емісією грошей. Унаслідок такої емісії розвивається неконтрольована інфляція, підриваються стимули для інвестицій, знецінюються заощадження населення, відтворюється бюджетний дефіцит.

Кредитну емісію як спосіб покриття дефіциту широко використовували в Україні. З 1991 р. до 1995 р. кредити Національного банку були практично єдиним джерелом покриття дефіциту бюджету. З 1995 р. поряд із кредитами НБУ для фінан¬сування дефіциту стали залучати внутрішні і зовнішні запозичення. З 1997 р. НБУ припинив пряме фінансування бюджетного дефіциту, і акцент було повністю перенесено на зовнішні і внутрішні джерела. 

Державні позики як засіб покриття дефіциту бюджету безпечніші, ніж емісія, проте вони також певною мірою негативно впливають на економіку країни. 

По-перше, за певних умов уряд вдається до примусового розміщення державних цінних паперів і порушує ринкову мотивацію діяльності приватних фінансових інституцій. 

По-друге, якщо навіть уряд створює достатні стимули для купівлі юридичними і фізичними особами цінних паперів уряду, то державні позики, мобілізуючи вільні кошти на ринку позикового капіталу, обмежують можливості одержання кредиту приватними господарствами. Фірми, особливо невеликі та середні, не є для банків такими надійними позичальниками, як державні органи. Збільшення попиту на ринку позикового капіталу через нові державні позики сприяє подорожчанню кредиту — зростанню облікової ставки. Особливо складними є наслідки зовнішніх позик.

Дефіцит державного бюджету безпосередньо пов’язаний з явищем державного боргу, що виникає внаслідок заборгованості уряду та державних органів. Зовнішній державний борг, що перевищує 70 % від ВВП або більший ніж у 2,2 раза за експорт країни, вважається небезпечним для стабільності економіки, особливо для стійкого грошового обігу.

Фінансування дефіциту бюджету розраховується на чистій основі, тобто з обсягів валових надходжень запозичених коштів вираховуються платежі з погашення основної суми боргу:

 

В аналітичному вигляді фінансування дефіциту державного бюджету можна визначити таким чином:

ВD = МВ + D + e • D*,

де ВD — показник дефіциту бюджету;

МВ — грошова база;

D — внутрішній борг;

D* — зовнішній борг в іноземній валюті;

е — валютний курс.

Між дефіцитом бюджету та його фінансуванням існує рівновага, тобто перше дорівнює другому:

 

Характер фінансування державного сектору і бюджетного дефіциту має різні макроекономічні наслідки. Найбільш негативний вплив справляє монетизація дефіциту. Фінансування дефіциту через центральний банк безпосередньо впливає на грошову базу та розмір грошової маси. При монетизації дефіциту держава отримує сеньйораж — дохід від друкування грошей. Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін. З огляду на це, всі економічні агенти змушені сплачувати так званий інфляційний податок, який через вищі ціни перерозподіляє частину їхніх доходів на користь держави.

Залежно від характеру наслідків впливу боргу на економіку, їх поділяють на короткострокові та довгострокові. Короткострокові — це наслідки бюджетного дефіциту, відомі як проблема «витіснення». Довгострокові — економічні наслідки державного боргу, відомі як «тягар боргу». Украй негативні наслідки (фінансові, економічні, соціальні) значного розміру бюджетного дефіциту по¬требують використання загальноприйнятих у світовій практиці методів боротьби з дефіцитом. Якщо в процесі виконання бюдже¬ту має місце перевищення граничного рівня дефіциту або значне скорочення надходжень дохідних джерел бюджету, то вводиться механізм секвестру видатків. Секвестр бюджету полагає в пропорційному зниженні бюджетних видатків (на 5, 10,15 і т. д. відсотків) щомісячно за всіма статтями бюджету протягом того періоду, який залишився до кінця фінансового року. Секвестру не підлягають захищені статті, склад яких в Україні визначає Верховна Рада.

Структурно-логічні схеми до теми 8 

«Доходи і видатки державного бюджету»

 

Схема 8.1. Класифікація доходів бюджету за розділами

 

Схема 8.2. Класифікація видатків державного бюджету

 

Схема 8.3. Установи, які перебувають 

на кошторисному фінансуванні

 

Схема 8.4. Бюджетний баланс

 

Схема 8.5. Причинно-наслідкова діалектика бюджетних дефіцитів

 

Схема 8.6. Центральні джерела фінансування 

дефіциту бюджету

 

Схема 8.7. Структура місцевих джерел фінансування 

дефіциту бюджету

Книга: ФІНАНСИ. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни / О. Р. Романенко, С. Я. Огород¬ник, М. С. Зязюн, А. А. Славкова.

Тема: ПОРЯДОК ФОРМУВАННЯ ДОХОДІВ МІСЦЕВОГО БЮДЖЕТІВ. РЕГУЛЮВАННЯ МІСЦЕВИХ ВІДНОСИН ШЛЯХОМ ВИКОРИСТАННЯ МІЖБЮДЖЕТНИХ ТРАНСФЕРТІВ.

Ключові терміни: місцеві фінанси, місцеві фінансові ресурси, місцеві бюджети, місцеві податки і збори, влас¬ні доходи, закріплені доходи, видатки місцевих бюдже¬тів, бюджетні трансферти.

Функціонування місцевих фінансів пов’язане із забезпеченням необхідними фінансовими ресурсами місцевих Рад та органів місцевого самоврядування.

Метою фінансової діяльності місцевих органів влади є задоволення суспільних інтересів і потреб та сприяння соціально-економічному розвитку регіону. Наявність завдань і функцій, що покладаються на місцеві органи влади, є об’єктивною причиною необхідності фінансів для цих органів влади. Якщо причиною функціонування фінансів взагалі є поява держави і товарно-гро¬шових відносин, то причиною виникнення місцевих фінансів є наявність територіальних колективів, відокремлення функцій і завдань, які покладаються на їхні органи влади.

Формування місцевих органів влади та їхніх фінансів у різних країнах відбувалося наприкінці ХVIII — на початку XIX ст. Наукове визначення місцевих фінансів як сукупності теоретичних положень і певної суми знань і вмінь остаточно сформувалося наприкінці ХІХ ст. У сучасних правових державах світу місцеві органи влади входять до загальної системи державного управління, їх компетенція визначається центральною владою. Простежується також тенденція щодо зростання державних функцій, які передаються в компетенцію місцевих органів влади. У 1985 р. було підписано Європейську Хартію про місцеве самоврядування, яка заклала загальноєвропейські принципи організації місцевого самоврядування. У листопаді 1996 р. до Європейської Хартії про місцеве самоврядування приєдналася й Україна. Нині найдискусійнішим є питання щодо визначення повноважень місцевих органів самоврядування. У зв’язку з цим зазначимо: завдання та функції місцевих органів влади можуть бути розділені на дві основ¬ні групи:

завдання та функції, які взагалі передано місцевим органам влади в межах місцевих інтересів і вони є їхньою невід’ємною власною компетенцією;

завдання та функції, доручені місцевим органам влади центральною владою, або так звані делеговані повноваження.

У більшості країн до компетенції місцевого самоврядування належить початкова й середня освіта, охорона здоров’я, шляхи місцевого значення, ветеринарна допомога, благоустрій, догляд за бідними та сиротами, житлово-комунальне господарство, житлове будівництво, водозабезпечення, теплове господарство, міські електричні мережі, економічна інфраструктура, працевлаштування безробітних, перепідготовка кадрів із метою працевлаштування, ритуальні послуги, збирання та утилізація сміття, екологічні проб¬леми, організація землекористування тощо.

Відповідно до обсягів повноважень місцевого самоврядування будується система місцевих фінансів, тобто визначається їх величина в загальнодержавних показниках, і насамперед у валовому внутрішньому продукті держави. Нині через місцеві фінанси перерозподіляються значні фінансові ресурси. До Європейських країн із найвищими показниками муніципальних витрат у ВВП належать: Швеція — 25,5 %, Данія — 19,9 %, Норвегія — 18,9 %, Угорщина — 19 %, Фінляндія — 18 %, Литва — 13,1 %. Понад 10 % ВВП перерозподіляються через муніципальні витрати в Австрії, Латвії, Великобританії, Швейцарії. Близько 10 % — у Болгарії, Чехії, Німеччині, Люксембурзі. Є країни, де частка муніципальних витрат у ВВП дуже низька. На Кіпрі вона становить 1,4 %, у Греції — 3,33 %, Румунії — 3,5 %, Туреччині — 2,41 %, у Португалії — 4,6 %. В Україні частка видатків місцевих бюджетів у 2000 р. становила 7,1 % від ВВП.

Показники, що характеризують рівень муніципальних витрат у сукупних державних витратах, також дуже різноманітні. Найвищі вони в Норвегії — 60 %, у Литві — 58,8 %, в Угорщині — 53,7 %, у Швеції — 36 %, у Данії — 31,28 %. Найнижчі показники на Кіпрі — 4,1 %, у Греції — 5,6 %, у Португалії — 9,7 %. В Україні частка видатків місцевих бюджетів у зведеному бюджеті у 2000 р. становила 31 %.

Наведені дані це раз підтверджують, що місцеві фінанси є важливою ланкою фінансової системи держави.

За своєю економічною сутністю місцеві фінанси — це система формування, розподілу і використання фінансових ресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань, як власних, так і делегованих.

Фінанси місцевих органів влади як система включають кілька основних взаємозв’язаних структурних елементів. Це видатки, доходи, способи формування доходів, інститути системи, суб’єкти й об’єкти системи та відносини між суб’єктами системи, системою та іншими ланками фінансової системи держави.

Головним елементом місцевих фінансів є видатки, оскільки вони відображають функції та завдання, що покладаються на місцеву владу. Видатки місцевих органів влади залежно від їхніх завдань у більшості країн поділяються на кілька функціональних видів. Передусім законодавство вирізняє так звані обов’язкові видатки. Це — видатки, спрямовані на виконання обов’язкових завдань, які покладаються на всі органи місцевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабах всієї країни. До обов’язкових видатків належать також видатки місцевих органів влади, пов’язані з їхніми борговими зобов’язаннями за кредитами та позиками. У структурі видатків місцевих органів влади виокремлюються також ви¬датки для реалізації делегованих центральною владою завдань.

Крім функціонального поділу, є поділ видатків відповідно до їх економічного призначення. У зв’язку з цим законодавство більшості країн вирізняє дві великі групи видатків. Це так звані поточні, або адміністративні, видатки і капітальні, або інвестиційні, видатки.

Доходи місцевих органів влади можуть бути класифіковані за їхніми джерелами та за економічною природою.

За джерелами доходи місцевих органів влади поділяються на:

податкові доходи;

неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної форми власності, залучені місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу);

доходи за рахунок кредитів та позик;

трансферти від центральної влади та органів влади вищого територіального рівня.

Структура доходів за їхніми джерелами в кожній країні має свої особливості. В Україні відбувається процес становлення доходів місцевих органів влади за їхніми джерелами, типової для більшості європейських країн. За економічною природою доходи місцевих органів влади поділяються на власні доходи та доходи, передані місцевій владі. Власні доходи — це доходи, що мобілізуються місцевою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок джерел, визначених місцевим органом влади. До власних доходів належать місцеві податки і збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності комунальних підприємств, комунальні платежі, а також доходи за рахунок комунальних кредитів та позик.

До переданих доходів належать доходи, що передаються місцевій владі центральною владою або органами влади вищого територіального рівня.

З видатками, доходами та способами формування доходів тісно пов’язане функціонування певних фінансових інститутів. Під інститутами в системі місцевих фінансів, з одного боку, слід розуміти сукупність норм права, звичаїв, традицій, культурних зразків. З іншого — це сукупність організаційних структур, які забезпечують функціонування місцевих органів влади. У системі місцевих фінансів з’явилися і розвиваються такі інститути, як самостійний місцевий бюджет, позабюджетні, валютні та цільові фонди, комунальна власність, місцеві податки і збори, комунальний кредит, комунальні позики, фінансові ресурси комунальних підприємств, комунальні платежі, поточні видатки і видатки розвитку, поточний бюджет і бюджет розвитку та ін. В окремих країнах до таких інститутів належить і комунальне страхування. У зарубіжних країнах ключова роль належить також інституту громадських послуг. Обов’язок надання громадських послуг, що є основним змістом діяльності державної влади і місцевого самоврядування, має бути закріплено нормами права.

Більшість інститутів у системі місцевих фінансів України перебувають на початковому етапі свого розвитку або у зародковому стані.

Дослідження сутності місцевих фінансів пов’язане також з діяльністю суб’єктів фінансових відносин.

Головним суб’єктом таких відносин в Україні є територіальна громада та органи місцевого самоврядування, правовий статус яких закріплено в Конституції України. Це територіальна громада села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, територіальна громада селища чи міста. Це сільська, селищна, міська ради та їхні виконавчі органи, сільський, селищний чи міський голова. Це також обласна та районна рада. Ще один суб’єкт відносин — держава в особі її органів: обласної, районної міської (міст Києва та Севастополя) місцевої державної адміністрації та центральних органів державної влади, насамперед Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України та інших органів. Суб’єктами цих відносин є також Автономна Республіка Крим: Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим та юридичні і фізичні особи у сфері фінансів місцевих органів влади на території автономії.

В інших країнах головними суб’єктами фінансових відносин у сфері місцевих фінансів є муніципалітети, комуни, регіони, департаменти, провінції, області, округи та інші адміністративно-територіальні утворення.

Складовою вчення про місцеві фінанси є також сукупність положень про об’єкти цієї системи.

Об’єктами місцевих фінансів є фінансові ресурси, що мобілізуються, розподіляються і використовуються місцевими органами влади для виконання покладених на них функцій і завдань.

Фінансові ресурси місцевих органів влади формуються як у фондовій, так і в нефондовій формах. Головними фінансовими фондами місцевих органів влади є: місцеві бюджети, резервні, позабюджетні, валютні та цільові фонди, фонди грошових ресурсів комунальних підприємств та ін. Ресурси, що залучаються місцевими органами влади у вигляді банківських кредитів, від розміщення місцевих позик та деякі інші, як правило, перебувають у нефондовій формі.

Важливою з погляду методології є структуризація місцевих фінансових ресурсів, що дає змогу не лише показати сукупність фінансових відносин, що характеризують економічну сутність місцевих фінансів, а й виявити характер взаємозв’язків між елементами системи. Це, у свою чергу, дає можливість зробити і кількісний, і якісний аналіз місцевих фінансових ресурсів. З огляду на демократичні процеси, які відбуваються в Україні, дедалі більшу роль у задоволенні соціальних інтересів і потреб відіграють фінансові ресурси комунальних підприємств, комунальних банків та інших фінан¬сово-кредитних установ, фінансові ресурси підприємств різних форм власності, що використовуються ними на фінансування соціально-культурних і житлово-комунальних об’єктів.

Задоволенню соціальних інтересів і потреб сприяють також фінансові ресурси громадських організацій і установ: спортивних товариств, партій, профспілок, доброчинних фондів тощо. Наприклад, останнім часом в Україні починають діяти не лише всеукраїнські, а й регіональні доброчинні фонди. До речі, у США 

існує понад 50 тис. різних доброчинних фондів. Фонди створюються строком на 50 років, і протягом цього періоду їхні кошти мають бути використані на відповідні цілі.

Визначальною ланкою місцевих фінансів є місцеві бюджети. У них зосереджено понад 80 % від усіх фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні місцевого самоврядування. Сутність місцевих бюджетів необхідно розглядати у двох аспектах. По-перше, як організаційну форму мобілізації частини фінансових ресурсів у розпорядження  місцевих органів самоврядування. По-друге, як систему фінансових відносин, що складається між місцевим та державними бюджетами, а також всередині сукупності місцевих бюджетів.

Як організаційна форма мобілізації доходів і здійснення витрат місцевими органами самоврядування місцеві бюджети — це балансові розрахунки, які відповідають вимогам складання балансів, тобто вони мають дохідну і витратну частини, принципи збалансування тощо. Тому можна стверджувати, що місцеві бюджети — це балансові розрахунки доходів і витрат, які мобілізуються і витрачаються на відповідній території.

Разом з тим місцеві бюджети слід розглядати як важливу фінансову категорію, основу якої становить система фінансових відносин, а саме:

відносини між місцевими бюджетами і господарськими структурами, що функціонують на даній території;

відносини між бюджетами і населенням даної території, що складаються при мобілізації і витрачанні коштів місцевих бюджетів;

відносини між місцевими бюджетами різних рівнів з перерозподілу фінансових ресурсів;

відносини між місцевими бюджетами і Державним бюджетом.

Сьогодні ведуться значні наукові і практичні дискусії навколо питань зміцнення фінансової незалежності місцевих бюджетів, наукового обґрунтування концепції розмежування доходів і витрат різних ланок бюджетної системи, взаємовідносин між місцевими бюджетами і Державним бюджетом. Усі ці питання тією чи іншою мірою знайшли своє відображення у Бюджетному кодексі. Проте реформування бюджетної системи залежить від того, який рівень самостійності і незалежності буде надано місцевим Радам. Самостійність місцевих Рад повинна мати у своїй основі законодавчо закріплений розмір доходів, що надходять до місцевих бюджетів залежно від обсягу створюваних і використовуваних фінансових ресурсів на певній території.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок місцевих податків і зборів, неподаткових доходів, надходжень із бюджетів вищого рівня. Співвідношення між цими джерелами залежить від функцій, що покладені на регіональні органи управління, від потенційних можливостей отримання ними місцевих податків, а також від можливостей вищих органів влади надавати фінансову підтримку територіям.

Однією з головних цілей державної регіональної фінансової політики щодо зближення рівнів соціально-економічного розвитку територій є подолання вертикальних і горизонтальних дисбалансів і фінансове вирівнювання.

Під вертикальними фіскальними дисбалансами розуміють невідповідність між обсягами фінансових ресурсів того чи іншого рівня влади, регіонального або місцевого, і обсягами завдань та обов’язків, які на нього покладаються в процесі розподілу компетенцій між центральною, регіональною і місцевою владами. Вертикальний фіскальний дисбаланс означає недостатність фінансо¬вих ресурсів і певного рівня влади для забезпечення громадських і державних послуг у межах його завдань.

Зарубіжна практика свідчить: вертикальні фіскальні дисбаланси можна усунути кількома способами. Центральна влада або влада вищого територіального рівня може взяти частину обов’язків із надання державних і громадських послуг і цим зменшити коло обов’язків того рівня влади, де виник вертикальний фіскальний дисбаланс.

Інший шлях — це запровадження владою того територіального рівня, де виник вертикальний фіскальний дисбаланс додаткових податків. Ще один шлях — передання центральною владою частини своїх податків територіальному рівню влади, що мас такий дисбаланс.

Вертикальних фіскальних дисбалансів можна позбутися і за рахунок надання центральною владою грантів, субсидій та інших трансфертів.

Конкретний вибір шляху усунення вертикальних фіскальних дисбалансів визначається політикою фінансового вирівнювання, яка здійснюється в тій чи іншій країні.

На відміну від вертикальних фіскальних дисбалансів горизонтальні фіскальні дисбаланси пов’язані з різними фінансовими можливостями органів влади одного територіального рівня. Горизонтальний фіскальний дисбаланс — це невідповідність між обсягами фінансових ресурсів однієї або кількох територіальних одиниць одного рівня й обсягами завдань, котрі на них покладаються і забезпечуються іншими територіальними одиницями цього рівня. Горизонтальний фіскальний дисбаланс виникає тоді, коли одна або кілька територій того самого рівня не мають до¬статніх фінансових ресурсів для надання державних і громадських послуг в обсягах, що надаються іншими територіями відповідно до певних стандартів. Горизонтальні фіскальні дисбаланси виникають тому, що є так звані бідні й багаті території.

Ці дисбаланси можуть виникати й тому, що деякі території мають більші потреби, ніж інші. Наприклад, у структурі населення окремих територій може бути більшою частка дітей шкільного віку, а це зумовлює додаткову потребу в школах, або більшою частка пенсіонерів, що викликає додаткові видатки на соціальні потреби. Ще однією причиною горизонтальних дисбалансів може бути вища вартість державних і громадських послуг у межах одних територій порівняно з іншими.

Фінансове вирівнювання — це процес усунення вертикальних і горизонтальних дисбалансів. У процесі фінансового вирівнювання здійснюються заходи щодо перерозподілу фінансових ресурсів як між ланками системи бюджетів по вертикалі, так і між «бідними» й «багатими» територіями — по горизонталі. Мета фінансового вирівнювання — перерозподіл фінансових ресурсів на користь тих владних рівнів, котрі мають вертикальні й горизонтальні фіскальні дисбаланси з метою їх усунення.

Проблеми фінансового вирівнювання в усіх зарубіжних країнах викликають гострі політичні дискусії. І це зрозуміло, адже йдеться про те, що одні території мають бути фінансовими донорами інших. Практика зарубіжних країн засвідчує: території з потужнішою податковою базою обстоюють свої права та переваги у формуванні дохідної частини своїх бюджетів. І навпаки, «бідні» території апелюють до центральної влади з вимогами збільшення обсягів фінансової допомоги. Ось чому майже в усіх розвинутих зарубіжних країнах установлено чіткі законодавчі норми фінансового вирівнювання й обов’язки «багатих» територій з надання частини своїх ресурсів для цих потреб. В Україні історично склалися значні горизонтальні фіскальні дисбаланси.

Сформувала горизонтальні фіскальні дисбаланси нерівномірність розміщення податкової бази. Вона, у свою чергу, спричинена нерівномірністю розміщення продуктивних сил по території держави. У 1990 р. 10,72 % сукупного суспільного продукту України вироблялося в Донецькій області, 9 % — у Дніпропетровській. Розрив між найбільшим показником з виробництва цього продукту на душу населення в Запорізькій області й найменшим — у Закарпатській становив 1,81 раза. Напередодні здобуття Україною незалежності, у 1990 р., в шести індустріальних областях (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Київська з м. Киє-вом, Луганська та Харківська) було вироблено майже 50 % національного доходу всієї республіки. Тут зосереджувалося близько 60 % основних виробничих фондів України.

За виробленим національним доходом на душу населення у 1990 р. Запорізька область мала показник, що становив 125 % від середнього по Україні, а Закарпатська — 78,8 %. У столиці, м. Києві, цей показник становив 112,6 %.

Співвідношення між найвищим показником (Запорізька область) і найнижчим (Закарпатська область) становило 1,59 раза.

Фіскальні дисбаланси характерні не тільки для України. У Російській Федерації розрив між податковими доходами на душу населення «бідних» і «багатих» територій перевищує десятки разів. У Європейському Союзі також спостерігаються великі горизонтальні фіскальні дисбаланси. Співвідношення між душовими доходами десяти найбагатших регіонів ЄС і десяти найбідніших у 1988 р. становило пропорцію 3 : 1.

Отже, необхідність запровадження в Україні фінансового вирівнювання була зумовлена рядом об’єктивних причин.

По-перше, це нерівномірність територіального розміщення продуктивних сил, яка зумовлює диференціацію податкової бази регіонів і територій України. Причому, як переконує досвід, диференціація податкової бази зростає. Зміщуються центри її розміщення. Зменшується роль традиційних індустріальних областей і зростає значення столиці держави. Ще більше занепадає податкова база аграрних регіонів України.

По-друге, це значна диференціація обсягів витрат у сфері надання державних і громадських послуг та цін на ці послуги. З урахуванням екологічної забрудненості вищі витрати на ці послуги мають східні регіони України та регіони зони Чорнобильської катастрофи. Зростає ціна таких послуг у столиці держави та в інших великих міських агломераціях.

По-третє, гарантовані Конституцією України соціально-еконо¬мічні права громадян України зумовлюють проведення центральною владою ефективних заходів щодо забезпечення єдиних стандартів державних і громадських послуг на всій території держави. Сьогодні такі стандарти не розроблено і вони не забезпечуються. Унаслідок цього сформувався і поглиблюється розрив у рівнях життя в окремих регіонах України, у міській і сільській місцевостях.

По-четверте, це потреби передання центральною владою на місцевий рівень значної частини видатків, не властивих для її конституційних функцій. Такі видатки ефективніше здійснюватимуться на місцевому рівні. Це стосується видатків із фінансування освіти, культури, охорони здоров’я, фізкультури і спорту та деяких інших

По-п’яте, це так звані зовнішні ефекти соціальних виплат, коли послугами, які фінансуються з бюджету однієї адміністративно-територіальної одиниці, користуються і жителі інших територіальних одиниць, але їхні владні органи при цьому не зазнають ніяких витрат.

Із метою практичної реалізації політики фінансового вирівнювання внесені зміни до механізму формування місцевих бюджетів.

Оскільки не всі місцеві бюджети самодостатні, тобто спроможні самостійно фінансувати делеговані їм державою повноваження, приміром, забезпечити встановлені стандарти медичних чи освітніх послуг, Бюджетним кодексом України встановлюється система трансфертів із держбюджету місцевим бюджетам, які визначаються на основі математично-розрахункової формули. Ця формула враховує основні відмінності між місцевостями в їх бюджетній спроможності.

Тому розрахунок трансфертів стає процесом, не залежним від особистих інтересів чи уподобань. Отже, два міста у різних областях, що мають однакові показники, отримуватимуть однакові суми трансфертів. Нарешті, дуже важливо те, що отримані трансферти місцеві бюджети можуть використовувати на реалізацію делегованих повноважень так, як вважають за потрібне (скажімо, більше коштів певного бюджетного року можуть спрямувати на освіту, а не на охорону здоров’я, і навпаки).

Автономна фінансова політика місцевих органів влади проявляється й у тому, що вони можуть на свій розсуд у разі потреби використовувати й кошти з двох умовних кошиків доходів (на власні та делеговані повноваження), не прив’язуючи певних видатків до чітко визначеного кошика.

Перехід Міністерства фінансів України на пряме спілкування із 682 місцевими бюджетами потребує точного і зваженого розрахунку доходів місцевих бюджетів. Перелік доходів, які закріплюються за місцевими бюджетами для виконання власних повноважень, включає більше 15 найменувань. Найвагомішими в цьому кошику є місцеві податки і збори, плата за землю, податок за власників транспортних засобів, податок на промисел, фіксований сільськогосподарський податок, власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів відповідного бюджету, та інші надходження.

Для фінансування делегованих повноважень використовуються спеціальні податки і збори. До складу відповідного кошика доходів включено прибутковий податок із громадян, плату за ліцензії та сертифікати, що видаються місцевими органами влади (у тому числі ліцензії на право роздрібної торгівлі горілчаними і тютюновими виробами), плату за торговий патент і державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності; надходження від адміністративних штрафів, а також штрафів і санкцій за порушення податкового законодавства тощо.

Значною мірою фінансування делегованих повноважень здійснюється за рахунок трансфертів із державного бюджету. Чільну роль відіграє і прибутковий податок із громадян, що цілком відповідає найкращим зразкам досвіду європейських держав, наприклад скандинавських країн, де прибутковий податок із громадян становить значну частку у їхніх місцевих бюджетах.

Податки є головним джерелом місцевих бюджетів. У свою чергу, всі податки, що надходять до місцевих бюджетів, поділяють на дві групи: місцеві податки і надходження із бюджетів вищого рівня.

Місцеві податки і збори — обов’язкові платежі, що встановлюються сільськими, селищними, міськими радами згідно із законодавством, справляються в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць і зараховуються до їх бюджетів.

Ефективне використання інституту місцевих податків і зборів є важливим способом зміцнення всієї фінансової системи держави. У розвинутих країнах місцеві податки і збори, як правило, мають досить високу питому вагу в загальній сумі грошових надходжень органів регіонального і місцевого самоврядування (у таких європейських країнах, як Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Швейцарія — більш як 40 %). На жаль, практика засвідчує, що роль місцевих податків і зборів у формуванні доходів місцевих бюджетів України поки що незначна (менш як 5 %), а окремі органи місцевого самоврядування ще недостатньо використовують наявні можливості збільшення доходів місцевих бюджетів за рахунок їх упровадження.

З огляду на це розглянемо досвід застосування місцевих податків і зборів у зарубіжних країнах.

Для більшості розвинутих країн характерна множинність місцевих податків. Серед них такі:

група прямих реальних податків: на нерухоме і рухоме майно, землю, з орендної плати, з власників транспортних засобів, подушний, промисловий, на професію, на мешканців, екологічний;

група прямих податків на доходи: прибутковий, на прибуток підприємств, із спадщин і дарувань;

непрямі податки на продаж: на роздрібний продаж, на продаж спиртних напоїв на розлив, на споживання електроенергії, газу. акцизи на бензин тютюн, спиртні напої;

збори і мита: збір на прибирання сміття та його вивіз, на будівництво службових будинків, за паркування машин, за користування спортивними й оздоровчими закладами й установами культури, за полювання і риболовлю, видовища, із власників собак, за видачу різних ліцензій і реєстраційних посвідчень, за участь у бігах, за відкриття шинків і готелів: збори для компенсації збільшення вартості земельної ділянки внаслідок проведення забудов та інших робіт тощо.

Найважливішими на місцевому рівні є насамперед податки на нерухоме майно юридичних і фізичних осіб і на землю. Трохи рід¬ше стягуються місцеві непрямі податки (у вигляді акцизів і податків на продаж) і місцеві подушні податки.

Так, в Ірландії, Голландії, Великобританії та США від 70 до 100 % доходів місцевих бюджетів становлять податки на майно. Решта доходів місцевих бюджетів у цих країнах надходить у формі непрямих податків на товари та послуги.

У США податок на майно становить близько 12 % усіх загальнодержавних податкових доходів і 75 % місцевих податкових надходжень. Платниками є юридичні й фізичні особи. Об’єк¬ти оподаткування визначаються окремо законодавством штатів, і до них не входить майно, що підлягає оподаткуванню. Все майно ділиться на такі категорії:

нерухоме майно (земля, будівлі);

реальне (матеріальне) особисте майно (обладнання, машини, урожай, стадо, власність домогосподарства);

нематеріальні активи (акції, боргові зобов’язання, гроші);

об’єкти комунальних та інших підприємств, об’єкти залізниць.

У США також досить розгалужена система пільг, за якої від оподаткування звільняється:

нерухоме майно федерального уряду, урядів штатів та місцевих органів;

власність неприбуткових  організацій у сфері освіти, релігійних закладів;

власність об’єднань фермерів, ветеранів.

У чотирьох штатах особисте майно звільнено від податку, а в 36 штатах такий податок не поширюється на нематеріальні активи (акції, гроші, боргові зобов’язання).

У Бельгії, Данії, Німеччині, Італії, Норвегії від 70 до 90 % усіх доходів місцевих бюджетів забезпечується у формі податку на прибуток підприємницьких структур і на дохід фізичних осіб. Як правило, в більшості цих країн поряд із загальнодержавними податками на прибуток підприємств існують аналогічні місцеві податки або встановлюються місцеві надбавки до цього податку. Подібна ситуація складається щодо податку на доходи фізичних осіб. Решту доходів місцевих бюджетів у цих країнах, становлять податки на майно і непрямі податки на товари та послуги.

Окремо можна виділити Францію, де до 35 % доходів місцевих бюджетів становлять податки на майно, до 20 % — податки на прибуток підприємницьких структур і доходи фізичних осіб, понад 10 % — непрямі податки на товари та послуги, а майже 35 % — інші види місцевих податків.

У багатьох країнах досить поширеними є податки на заняття торгівлею, на собак, на розваги, на видовища, на володіння транспортними засобами, на торгівлю спиртними напоями, на видачу ліцензій на спадщину, на подарунки, на осіб, які володіють двома квартирами, на мисливство та рибальство, на відкриття певних закладів, готелів, на прибирання вулиць і ліквідацію продуктових відходів, на рекламу тощо.

Система місцевих податків і зборів досить розгалужена. У Бельгії, наприклад, запроваджено 100 місцевих податків і зборів, в Італії — 70, у Франції — понад 50. Водночас в окремих країнах застосовуються лише кілька місцевих податків, але ці країни є винятком.

Ще однією особливістю місцевих податків і зборів на Заході є їх масовість. Вони сплачуються фактично всім дорослим населенням, незалежно від соціального статусу та рівня доходів. Наприклад, у США в бюджеті сім’ї з чотирьох осіб з річним доходом 50 тис. дол. платежі за всіма місцевими податками становлять у середньому 4,4 тис. дол. щорічно — 8,9 % її доходів. У цілому цей показник в окремих штатах мінімальний і дорівнює 3,5 %, а в інших сягає 14 % доходів сімей зазначеної категорії.

Особливістю місцевих податків і зборів більшості розвинених країн є також їх регресивність, тобто частка місцевих податків і зборів зменшується стосовно сукупного розміру доходів, якщо доходи зростають. Водночас частина країн щодо головних місцевих податків застосовують прогресивні ставки оподаткування. Це характерне, наприклад, для Фінляндії, Норвегії, Іспанії, Швеції, Швейцарії при оподаткуванні особистого майна громадян.

Місцеві податки використовуються на всіх рівнях місцевого самоврядування. В унітарній Франції це комуни, департаменти й регіони. До місцевих зараховуються також податки, що застосовуються у федеративних державах суб’єктами федерації. У Німеч¬чині це — землі, у США — штати. Тобто кожний рівень влади у більшості розвинених країн має свою податкову систему.

Місцеві органи влади на Заході мають різну компетенцію щодо встановлення місцевих податків і зборів або щодо так званого права податкової ініціативи. В унітарних країнах місцеві органи влади, як правило, такого права не мають. Усі види місцевих податків запроваджуються законами, які ухвалює парламент країни. Місцеві органи влади мають повноваження щодо встановлення ставок податків у межах законодавчо визначених їхніх граничних рівнів. До компетенції місцевих органів влади включено також право приймати рішення про запровадження місцевих податків, визначених законодавством.

У деяких країнах застосовується інша модель контролю центрального уряду за місцевими податками. Місцеві органи влади самостійно встановлюють місцеві податки і збори, а центральна влада обмежує їхні максимальні ставки. З 1983 р. така практика діє в Норвегії та Бельгії. У федеративних державах основне коло питань місцевого оподаткування перебуває в компетенції суб’єктів федерації. Види місцевих податків встановлюються органами влади штатів у США, кантонів — у Швейцарії, владними структурами провінції Квебек — у Канаді. Ставки місцевих податків у цих країнах визначають муніципалітети. Разом з тим і в більшості федеративних країн законодавство федерації певною мірою регламентує застосування місцевих податків і зборів.

У ряді країн з федеративним устроєм, насамперед у Німеччині та Австрії, існують угоди між місцевою і центральною владою про те, що місцеві органи влади одержують певну частку податкових надходжень. Ці угоди укладаються на період від трьох до п’яти років, протягом якого місцеві органи влади забезпечують стабільність податкових надходжень до своїх бюджетів.

У деяких країнах, насамперед у Канаді, питання фінансового забезпечення місцевих органів влади вирішуються за допомогою грантів. Центральні органи влади надають кошти для відшкодування повністю або частково витрат на певні види послуг. Гранти, як правило, надаються на послуги державного значення (освіта, охорона, здоров’я та ін.), а також для вирівнювання економічного розвитку окремих територій. Для розрахунку розміру гранта на той чи інший вид послуг установлюються формули розрахунку витрат, котрі, як правило, включають цілий ряд обмежень і факторів. У більшості країн органи центральної влади надають гранти безпосередньо базовим органам місцевого самоврядування.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що у процесі вирішення проблеми доходів місцевих бюджетів у різних країнах враховувалися: необхідність здійснення за допомогою бюджетної системи перерозподілу фінансових ресурсів між окремими регіонами і територіями; стан економічного розвитку; традиції у сфері оподаткування, а також рівень розвитку демократичних засад у державі, тобто рівень вирішення соціально-економічних питань, які передані до компетенції місцевих органів влади.

Місцеві податки і збори забезпечують значні надходження до місцевих бюджетів, реальну фінансову автономію органів місцевого самоврядування і місцевих органів державної влади.

На думку спеціалістів-податківців, в Україні основу місцевого оподаткування повинні забезпечити майнові податки, зокрема місцеві податки на нерухоме майно юридичних осіб, на коштовне нерухоме майно фізичних осіб, на землю і на спадщину. Можуть бути запроваджені податок на утилізацію побутових відходів або на прибирання сміття, податок на полювання, рибальство, використання кар’єрних матеріалів, на ветеринарне обслуговування худоби та інших домашніх тварин. Усі ці податки ефективно використовуються у багатьох країнах.

Зарубіжний досвід переконує також, що можна запроваджувати в Україні й податки на цінні папери (на емісію акцій та облігацій), на біржові операції, грошові капітали, приріст капіталу, на осіб, які мають дві чи більше квартир, на видовища, на право розміщення офісів у центральній частині міста та ін.

Видатки місцевих бюджетів залежать від бюджетної політики, яка проводиться державою, від децентралізації управління соціальною сферою. Все це є вирішальним фактором, що впливає на обсяг фінансових ресурсів, які проходять по каналах регіональних бюджетів, на їх частку в загальнодержавних бюджетних видатках.

В Україні розмежування видів видатків між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності із урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв види видатків поділяються на такі групи:

перша група — видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів. Здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст та їх об’єднань;

друга група — видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України. Здійснюються з бюджетів міст республіканського значення Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, а також районних бюджетів;

третя група — видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України. Здійснюються ці видатки з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів. З бюджетів міст Києва та Севастополя здійснюються видатки усіх трьох груп.

Закономірним для всіх розвинутих зарубіжних країн є поділ місцевих бюджетів на два самостійні функціональні види місцевих бюджетів. Це місцеві поточні, або адміністративні бюджети та місцеві бюджети розвитку, або інвестиційні бюджети. Кожен із цих бюджетів має власні видатки і власні доходи. Видатки місцевого поточного бюджету спрямовуються на поточні потреби, на забезпечення утримання соціально-культурної сфери, на адміністративні витрати, на соціальний захист, на виконання делегованих повноважень, на сплату видатків з боргу місцевої влади. Доходи місцевого поточного бюджету формуються за рахунок місцевих податків і зборів, платежів, загальних субсидій, що надаються державною владою, та деяких інших доходів.

Видатки бюджету розвитку, або бюджету інвестицій, спрямовуються на розвиток соціальної інфраструктури, на капітальні вкладення, на придбання устаткування та обладнання, на інші інвестиційні програми, на сплату основної частини боргу місцевих органів влади.

Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок банківських кредитів, муніципальних (комунальних) позик, інвестиційних субсидій, що надаються державною владою, та за рахунок інших джерел.

Законодавство більшості зарубіжних країн забороняє використання доходів бюджетів розвитку на видатки поточних бюджетів.

У законодавстві багатьох зарубіжних країн є також поняття додатковий бюджет і приєднані бюджети. У Франції, наприклад, додатковий бюджет уточнює основний бюджет, що дає мож¬ливість не вносити змін до основного бюджету. Приєднані бюджети відображають фінансові операції окремих місцевих громадських служб (водопостачання, благоустрою та ін.), що мають фінансову самостійність, надають платні послуги, але не користуються правом юридичної особи. Складання приєднаного бюджету дає змогу спрямувати доходи відповідної служби на її фінансування.

В Україні також запроваджено норму, за якою місцевий бюджет поділяється на поточний і бюджет розвитку. Поточні видатки — це видатки на фінансування мережі підприємств, установ, організацій та органів, яка діє на початок бюджетного року, а також фінансування заходів із соціального захисту населення тощо.

Видатки розвитку — це видатки на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності. Згідно з Бюджетним кодексом України до витрат бюджету розвитку місцевих бюджетів належать:

погашення основної суми боргу;

капітальні вкладення;

внески органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у статутні фонди суб’єктів підприємницької діяльності.

Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок надходження коштів від відчуження майна, яке перебуває у комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення; надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади; субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів тощо.

Стан формування і використання місцевих бюджетів істотно залежить від вирішення проблем збалансованості бюджетів, котрі є наслідком невирішених питань у сфері фіскального федералізму. У цьому напрямі Бюджетним кодексом України передбачено удосконалення системи збалансованості місцевих бюджетів, що включає дві складові.

Перша стосується збалансування доходів, що передбачає розподіл надлишкових доходів бюджетів територій з вищою за середню податкозабезпеченістю між територіями з нижчою за середню податкозабезпеченістю. Причому трансфертні платежі надаються територіям із чітко визначеними напрямами їх витрачання, що забезпечуватиме цільове використання коштів.

Друга складова збалансування бюджетів стосується видаткової частини. Дуже важливим у процесі збалансування видатків місцевих бюджетів є врахування структурних видатків територій. Наприклад, якщо на певній території проживає велика кількість людей похилого віку або інвалідів, котрим необхідно .надавати додаткову допомогу, то у таких випадках при визначенні сум офіційних трансфертів враховуються виплати населенню такої категорії. Крім того, у великих містах соціальні видатки також більші. Проте на територіях сільської місцевості виникає проблема більших видатків, пов’язаних із транспортуванням. Велике значення при розрахунках структурних видатків мають і видатки, пов’язані з кліматичними умовами території, історією її розвитку, її статусом тощо. Все це береться до уваги при збалансуванні видатків бюджетів.

Найголовнішою характеристикою повинна стати абсолютна прозорість системи збалансування, тобто кожна людина при бажанні буде в змозі перевірити напрями витрачання коштів, що вилучалися з доходів бюджету з метою перерозподілу.

Важливою складовою бюджетної політики має стати впорядкування взаємовідносин між місцевими бюджетами. Йдеться передусім про чітке розмежування повноважень між місцевими органами виконавчої влади, обласними та районними органами місцевого самоврядування територіальних громад щодо формування бюджетів. Потрібно стимулювати солідарне фінансування спільної власності територіальних громад.

Починаючи з 2002 р. у складі державного бюджету окремо затверджуються обсяги трансфертів для бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського та обласного значення і бюджетів районів.

Розв’язання цих та інших фінансових проблем сприятиме стабілізації економічного розвитку адміністративних територій і зміцненню фінансової бази місцевих бюджетів.

Структурно-логічні схеми

до теми 9 «Місцеві фінанси»

 

Схема 9.1. Взаємозв’язок у системі місцевих фінансів

 

Схема 9.2. Структура місцевих фінансів

Книга: ФІНАНСИ. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни / О. Р. Романенко, С. Я. Огород¬ник, М. С. Зязюн, А. А. Славкова.

Тема:  ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ КАПІТАЛУ ПІДПРИЄМСТВА. СТРУКТУРА ВЛАСНОГО І ПОЗИЧКОВОГО КАПІТАЛУ.

Формування капіталу є основною початковою умовою створення підприємства.

Термін "капітал" походить від латинського слова "сарitalis", що у буквальному перекладі означає "основний, головний". Капітал є однією з фундаментальних економічних категорій, сутність якого розглядали економічна школа фізіократів, представники класичної політекономії А. Сміт та Д. Рікардо, неокласична економічна школа, К. Маркс та низка інших видатних економістів. Проте досі не існує універсального визначення капіталу. Виходячи з характеристик капіталу, що складають його сутність в економічній літературі, капітал розглядають як [116, с. 12-21]:

1. Об'єкт економічного управління.

2. Накопичену цінність.

3. Виробничий ресурс (фактор виробництва).

4. Інвестиційний ресурс.

5. Джерело доходів.

6. Об'єкт тимчасового надання переваги.

7. Об'єкт купівлі-продажу.

8. Об'єкт власності та розпорядження.

9. Носій фактора ризику.

10. Як носій фактора ліквідності.

Ураховуючи вищенаведене, будемо дотримуватись такого визначення капіталу [116, с. 21]:

Капітал - накопичений шляхом заощадження запас економічних благ у формі грошових коштів і реальних капітальних товарів, залучений його власниками в економічний процес як інвестиційний ресурс і фактор виробництва з метою отримання доходів, функціонування яких в економічній системі базується на ринкових принципах і пов'язане з факторами часу, ризику і ліквідності.

Є такі основні класифікації капіталу:

1. За належністю підприємству:

- власний капітал;

- позиковий капітал.

2. За цілями використання:

- виробничий капітал (засоби підприємства, які інвестовані в його операційні активи для здійснення виробничо-збутової діяльності);

- позиковий капітал (використовується у процесі інвестування в грошові інструменти (короткострокові та довгострокові депозитні вклади в комерційних банках), а також боргові фондові інструменти (облігації, депозитні сертифікати, векселі тощо));

- спекулятивний капітал (використовується у процесі здійснення спекулятивних фінансових операцій, що базуються на різниці в цінах).

3. За формами інвестування:

- капітал у фінансовій формі;

- капітал у матеріальній формі;

- капітал у нематеріальній формі.

4. За об'єктом інвестування:

- основний капітал (характеризує ту частину капіталу, яка інвестована в усі види його необоротних активів);

- оборотний капітал (характеризує ту його частину, яка інвестована в усі види його оборотних активів).

5. За формами знаходження у процесі кругообігу:

- капітал у грошовій формі;

- капітал у виробничій формі;

- капітал у товарній формі.

6. За формами власності:

- приватний капітал;

- державний капітал.

7. За організаційно-правовими формами діяльності:

- акціонерний капітал (капітал підприємств, створених у формі акціонерних товариств);

- пайовий капітал (капітал підприємств, створених у формі товариств з обмеженою відповідальністю, командитних товариств, повних товариств, товариств з додатковою відповідальністю тощо);

- індивідуальний капітал (капітал приватних підприємств).

8. За характером використання в господарському процесі:

- виробничий капітал (характеризує ту його частину, яка бере безпосередню участь у формуванні доходів і забезпеченні операційної, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства);

-невиробничий капітал (характеризує ту його частину, яка інвестована в активи, що не беруть безпосередньої участі в здійсненні господарської діяльності підприємства і формуванні його доходів).

9. За характером використання власниками:

- споживчий капітал;

- накопичуваний (капіталізований) капітал.

У процесі формування капіталу необхідно враховувати вартість його залучення з різних джерел. Розглянемо складові власного і позикового капіталу в бухгалтерському балансі підприємства.

Бухгалтерський баланс - це звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи, зобов'язання та власний капітал. За формою баланс є таблицею з двох частин: ліва (Актив) показує склад, розміщення та використання господарських засобів і складається з трьох розділів; права (Пасив) відображає джерела утворення та цільове використання господарських засобів і складається з б розділів. Підсумок Активу балансу завжди повинен бути рівним підсумку Пасиву.

Під впливом господарських операцій, які відбуваються на підприємстві, склад засобів та їхніх джерел безперервно змінюється. У бухгалтерському обліку ці зміни відображаються у вигляді збільшення або зменшення відповідних статей Активу і Пасиву балансу.

Але всі ці зміни рівність балансу не порушують. Якщо підсумок Активу і Пасиву балансу не є рівними - баланс складено неправильно, в бухгалтерському обліку допущено помилку.

Приклад:

Баланс (форма № 1)

Пасив Код рядка На початок звітного періоду На кінець звітного періоду

І. Власний капітал

Статутний капітал 300 300 300

Пайовий капітал 310

Додатковий вкладений капітал 320

Інший додатковий капітал 330

Резервний капітал 340

Нерозподілений прибуток (непокритий збиток) 350 20

Неоплачений капітал 360

Вилучений капітал 370

Усього за розділом І. Власний капітал 380 300 320

Власний капітал характеризує загальну вартість засобів підприємства, що належать йому на праві власності та які воно використовує для формування визначеної частини активу. Ця частина активу, сформована за рахунок інвестованого в підприємство власного капіталу, - чисті активи підприємства. Власний капітал містить у собі різні за економічним змістом, принципами формування і використання джерела фінансових ресурсів: статутний, додатковий, резервний капітал тощо (табл. 2.1):

Таблиця 2.1. Характеристика складових власного капіталу

Пасив Код рядка Коментар до статті

1 2 3

І. Власний капітал Власний капітал складає статутний капітал, додатковий капітал, нерозподілений прибуток тощо

Статутний капітал 300 Відображають зафіксовану в статутних документах загальну вартість активів, які е внеском учасників до капіталу підприємства

Пайовий капітал 310 Відображають суму пайових внесків членів спілок й інших підприємств

Додатковий вкладений капітал 320 Акціонерні товариства показують суму, на яку вартість реалізації випущених акцій перевищує їхню номінальну вартість

Інший додатковий капітал 330 Відображають збільшення вартості активів у результаті їхньої переоцінки (дооцінки), а також безоплатно одержані необоротні активи

Резервний капітал 340 Відображають суму резервів, створених відповідно до статутних документів та чинного законодавства

Нерозподілений прибуток

(непокритий збиток) 350 Відображають суму нерозподіленого прибутку або непокритого збитку. Суму непокритого збитку наводять у дужках, що означає від'ємне значення

Неоплачений капітал 360 Відображають суму заборгованості учасників товариства за внесками до статутного капіталу. Суму відображають у дужках і при обчисленні підсумку розділу беруть з від'ємним значенням

Закінчення табл. 2.1

1 2 3

Вилучений капітал 370 Відображають вартість акцій власної емісії, викуплених товариством в учасників. Суму відображають у дужках і при обчисленні підсумку розділу беруть з від'ємним значенням

Усього за розділом І 380 І (300 + 310 + 320 + 330 + 340 + 350 + + 360 + 370)

Також до власного капіталу підприємства відносять безоплатні надходження й урядові субсидії, які відображають у другому розділі пасиву балансу.

Власний капітал характеризують такі основні позитивні особливості:

- простота залучення, оскільки рішення, пов'язані зі збільшенням власного капіталу (особливо за рахунок внутрішніх джерел його формування), приймають власники і менеджери підприємства без необхідності отримання згоди інших господарюючих суб'єктів;

- вища здатність отримання прибутку в усіх сферах діяльності, оскільки при його використанні не потрібна сплата позикового відсотка в усіх його формах;

- забезпечення фінансової стійкості розвитку підприємства, його платоспроможності у довгостроковому періоді, а відповідно, і зниження ризику банкрутства.

Разом із тим, йому властиві недоліки:

- обмеженість обсягу залучення, а, отже, і можливостей істотного розширення діяльності підприємства в періоди сприятливої кон'юнктури ринку;

- висока вартість порівняно з альтернативними позиковими джерелами формування капіталу.

Таким чином, підприємство, що використовує тільки власний капітал, має найвищу фінансову стійкість, але обмежує темпи свого розвитку.

Позиковий капітал товариства характеризує залучені для фінансування розвитку підприємства на поворотній основі кошти чи інші майнові цінності.

Джерела позикового капіталу можна розділити на дві групи - довгострокові (відображають у третьому розділі пасиву балансу) і короткострокові (відображають у четвертому розділі пасиву балансу). До довгострокового належать ті позикові джерела, термін погашення яких перевищує дванадцять місяців. До короткострокового позикового капіталу можна віднести кредити, позики, а також вексельні зобов'язання з терміном погашення менш одного року та кредиторську заборгованість.

Необхідність залучення позикових коштів як джерела фінансування підприємств визначається характером кругообігу основних і оборотних коштів.

Як правило, за рахунок власних оборотних коштів підприємства створюють мінімальні запаси товарно-матеріальних цінностей. Але потреба в коштах для створення запасів упродовж року коливається, особливо у підприємств із сезонним характером виробництва.

З позиції ефективності використання фінансових ресурсів підприємству раціонально вкладати в оборотні кошти мінімум власних фінансових ресурсів у розмірах, достатніх для створення лише мінімальних запасів товарно-матеріальних цінностей і витрат виробництва; а всі інші потреби в оборотних коштах доцільно задовольняти за рахунок позикових ресурсів.

Позиковий капітал характеризують такі позитивні особливості:

- досить широкі можливості залучення;

- забезпечення зростання фінансового потенціалу підприємства при необхідності істотного розширення його активів і зростання обсягу господарської діяльності;

- нижча вартість порівняно з власним капіталом за рахунок забезпечення ефекту "податкового щита" (вилучення витрат з його обслуговування з бази оподаткування при сплаті податку на прибуток).

У той же час використання позикового капіталу має недоліки:

- використання цього капіталу створює найбільш небезпечні фінансові ризики в господарській діяльності підприємства - ризик зниження фінансової стійкості й втрати платоспроможності. Рівень цих ризиків зростає пропорційно зростанню питомої ваги використання позикового капіталу;

- активи, сформовані за рахунок позикового капіталу, дають меншу (при інших рівних умовах) норму прибутку, яка знижується на суму позикового відсотка, що виплачується;

- висока залежність вартості позикового капіталу від коливань кон'юнктури фінансового ринку;

- складність процедури залучення (особливо у великих розмірах), оскільки надання кредитних ресурсів залежить від рішення інших господарюючих суб'єктів (кредиторів), вимагає у деяких випадках відповідних сторонніх гарантій або застави (при цьому гарантії страхових компаній, банків чи інших суб'єктів господарювання надаються, як правило, на платній основі).

Таким чином, підприємство, що використовує позиковий капітал, має більш високий фінансовий потенціал свого розвитку (за рахунок формування додаткового обсягу активів) і можливості приросту фінансової рентабельності діяльності, однак більшою мірою генерує фінансовий ризик і загрозу банкрутства (які зростають за збільшення питомої ваги позикових коштів у загальній сумі капіталу, що використовується).

Структура капіталу - співвідношення власних і позикових коштів, що використовує підприємство в процесі своєї господарської діяльності. Управління структурою капіталу на підприємстві зводиться до двох основних напрямів:

1) встановлення оптимальних для цього підприємства пропорцій використання власного і позикового капіталу;

2) забезпечення залучення на підприємство необхідних видів і обсягів капіталу для досягнення розрахункових показників його структури.

 

Схема 4.1. Класифікація фінансових відносин 

і грошових фондів підприємств

 

Схема 4.2. Формування фінансових ресурсів підприємств 

 

Схема 4.3. Джерела і напрямки використання 

грошових коштів суб’єктів господарювання

 

Схема 4.4. Фінансовий механізм підприємства і його забезпечення

 

  

 Схема 4.5. Класифікація факторів, що вливають на формування фінансових ресурсів підприємства

Книга: ФІНАНСИ. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни / О. Р. Романенко, С. Я. Огород¬ник, М. С. Зязюн, А. А. Славкова.

Тема:  АКТИВНИЙ КАПІТАЛ ПІДПРИЄМСТВА І ЙОГО СКЛАД. ПОРЯДОК ФОРМУВАННЯ СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА.

Активний капітал забезпечує проведення фінансових і комерційних операцій суб'єктами господарювання. Під активами розуміють ресурси підприємства, використання яких приведе до надходження економічних вигод у майбутньому. Таке збільшення можливе в тому випадку, коли активи будуть використовуватися раціонально і економічно.

Активний капітал підприємства має відповідну структуру, яка визначається галуззю, в якій зайнятий суб'єкт підприємницької діяльності, розмами підприємства, його зв'язками з постачальниками і споживачами та ін. Разом з тим, у складі активного капіталу можна позначити основні елементи, які характерні для всіх видів діяльності.

Активний капітал підприємства поділяється на дві частини: необоротні активи і оборотні активи. Необоротні активи охоплюють активи, що призначені для використання на протязі більше одного року, або операційного циклу. Оборотні активи - це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу або одного року. Операційним циклом є проміжок часу між придбанням запасів для здійснення діяльності та отримання коштів від реалізації виробленої з них продукції. 

До нематеріальних активів належать немонетарні активи, які не мають матеріальної форми, можуть бути ідентифіковані (відокремлені від підприємства) та утримуватися для використання більше одного року для виробництва, торгівлі, адміністративних потреб чи надання в оренду іншим особам. Нематеріальні активи включають права користування: природними ресурсами, майном, знаками для товарів та послуг (товарні знаки, торгові марки), об'єктами промислової власності (права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, ноу-хау та ін.). До нематеріальних активів відносяться також гудвіл та інші нематеріальні активи.

Гудвіл розраховується як перевищення вартості придбання над часткою покупця у справедливій вартості придбаних ідентифікованих активів та зобов'язань на дату придбання. До інших нематеріальних активів відносяться права на здійснення діяльності, використання економічних та інших привілеїв, авторські та суміжні з ними права (програми для ЕОМ, бази даних тощо). 

Незавершене будівництво включає вартість незавершеного будівництва (включаючи устаткування для монтажу), що здійснюється для власних потреб підприємства, а також авансові платежі для фінансування такого будівництва. Незавершене будівництво пов'язане з проведенням капітальних інвестицій в формі капітального будівництва.

Капітальне будівництво відображає втрати на будівництво, що здійснюється як господарським, так і підрядним способами для власних потреб підприємства.

До основних засобів належать матеріальні активи, які утримуються підприємством з метою використання в господарській діяльності, надання в оренду або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, а строк їх використання перевищує один рік. До основних засобів відносяться будинки та споруди, земельні ділянки, машини та обладнання, транспортні засоби, інструменти, прилади та інвентар та ін. Основні засоби відображають надходження (придбаних, створених, безоплатно отриманих) засобів на баланс підприємства, які обліковуються за первісною вартістю. Сюди включаються також суми витрат, пов'язані з поліпшенням об'єктів (модернізація, модифікація, добудова, дообладнання, реконструкція тощо) та суми дооцінки основних засобів.

Необоротні активи підлягають зносу. Знос відображає інформацію про нараховану амортизацію та можливу її індексацію. Розраховується знос основних засобів, інших необоротних матеріальних активів та знос нематеріальних активів.

Довгострокові фінансові інвестиції охоплюють вкладення підприємства у цінні папери інших підприємств, облігації державних та місцевих позик, статутні капітали інших підприємств, створених на території країни та за кордоном. Довгострокові фінансові інвестиції поділяються на інвестиції пов'язаним сторонам за методом участі в капіталі, інші інвестиції пов'язаним сторонам та інвестиції непов'язаним сторонам.

Інші необоротні активи включають бібліотечні фонди, малоцінні необоротні матеріальні активи, тимчасові (нетитульні) споруди, природні ресурси, інвентарну тару, предмети прокату та ін. До малоцінних необоротних матеріальних активів відносяться предмети, строк корисного використання яких більше одного року. Вони, зокрема, включають: спеціальні інструменти і пристосування. Природні ресурси відображають придбані природні ресурси для наступного видобутку нафти, газу тощо.

Запаси - це предмети, що належать підприємству і призначені для обробки, переробки та використання у виробництві і для господарських потреб, а також засоби праці, що відносяться до малоцінних і швидкозношуваних предметів. До виробничих запасів відносяться сировина, основні і допоміжні матеріали, паливо, комплектуючі вироби, запчастини, тара, будівельні матеріали та ін. Малоцінні і швидкозношувані предмети включають предмети, що використовуються на протязі не більше одного року. Сюди відносяться інструменти, господарський інвентар, спеціальне оснащення, спеціальний одяг та ін.

Дебіторська заборгованість відображає заборгованість покупців або замовників за надані їм продукцію, роботи або послуги (крім заборгованості, яка забезпечена векселями). Дебіторська заборгованість поділяється на заборгованість з покупцями та замовниками, за розрахунками з бюджетом, за виданими авансами, з нарахованих доходів, за претензіями та ін. Розрізняють поточну дебіторську заборгованість, довгострокову заборгованість та безнадійну заборгованість.

Безнадійна заборгованість - це поточна заборгованість, щодо якої існує впевненість про її неповернення або за якою минув строк позивної давності. Сумнівний борг включає поточну дебіторську заборгованість щодо якої існує невпевненість її погашення боржником. Класифікація дебіторської заборгованості проводиться за строками її непогашення та коефіцієнтом сумнівності. Для компенсації ризику неповернення дебіторської заборгованості формується резерв сумнівних боргів.

Поточні фінансові інвестиції - це фінансові інвестиції, що здійснюються на строк протягом одного року. Грошові кошти та їх еквіваленти відображають гроші в касі підприємства, на поточних та інших рахунках в банках, а також еквівалент грошових коштів. До еквівалентів грошових коштів відносяться грошові документи (поштові марки, сплачені проїздні документи, путівки до санаторіїв, векселі одержані тощо).В структурі активного капіталу Херсонської області найбільш важлива частка належить основним засобам. При цьому вона переважає в промисловості. Найменша частка грошовим коштам та їх еквівалентам. 

Статутний капітал підприємства є одним із найважливіших елементів його власного капіталу. Статутний капітал відображає вартість матеріальних ресурсів, нематеріальних активів, фінансових вкладень і грошових коштів, які засновники і учасники передали у власність або розпорядження підприємству.

Поряд з цим – статутний капітал відображає зобов'язання підприємства перед засновниками і учасниками (в акціонерному товаристві перед акціонерами), на основі яких вони одержують відповідні права. Такими правами є: участь в управлінні підприємством, право на отримання дивідендів, на перепродаж акцій або передачу їх іншими способами, право на погашення акцій у разі ліквідації акціонерного товариства, право на першочергове придбання акцій у випадку проведення додаткової емісії та ін.

Величина статутного капіталу акціонерного товариства фіксується у статуті і підлягає зміні тільки після перереєстрації статуту. Рішення про внесення змін до статуту акціонерного товариства, включаючи ті, що пов'язані з величиною статутного капіталу, приймаються вищим органом управління акціонерного товариства – загальними зборами акціонерів. За рахунок мобілізації коштів у складі статутного капіталу формуються активи підприємства (необоротні й оборотні). Структура активного капіталу визначається засновниками і правлінням акціонерного товариства.

Статутний капітал на першому етапі заснування підприємства формується за рахунок внесків засновників. Такими внесками можуть бути:

– будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери;

– права користування, включаючи інтелектуальну власність;

– грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті. Величина вкладу оцінюється в гривнях і становить частку (пай) учасника у статутному капіталі.

Порядок оцінювання вкладів, внесених у формі, яка відрізняється від грошової, визначається установчими документами акціонерного товариства. Для формування статутного капіталу не допускається використання бюджетних коштів, фінансових ресурсів, які отримані в кредит і під заставу. Майно, яке передано засновниками підприємству в процесі формування статутного капіталу, належить акціонерному товариству на правах власності, повного господарського ведення або оперативного управління. Підприємство (якщо інше не передбачено чинним законодавством або його установчими документами) має право продавати, передавати іншим юридичним особам, обмінювати, здавати в оренду, передавати безкоштовно у тимчасове користування або в борг майно, яке йому належить.

Розглянемо приклад формування статутного капіталу акціонерного товариства за рахунок внесків трьох засновників: А, Б і В. Кожен з них здійснює вкладення до фондів підприємства майна, оцінка якого затверджена зборами засновників (у гривнях); див. табл. 2.1.

Таблиця 2.1. Формування статутного капіталу акціонерного товариства "Дельта" за рахунок внесків засновників

Показники Оцінка вкладень (грн) Оцінка вкладень (грн) Оцінка вкладень (грн)

А Б В

Споруди 350 000 Паливо 12 000 Обладнан¬ня 270 000

Станки 80 000 ОВДП 10 000 — —

Сировина 30 000 Автомо-білі 115 000 Права ко-ристуван¬ня 30 000

Права користуван¬ня 10 000 Кошти 80 000 Кошти 100 000

Всього 470 000 217 000 400 000

За наведених умов величина статутного капіталу становитиме 1 087 000 грн, а частка учасників (у відсотках), відповідно: А – 43,24%, Б – 19,96%, В – 36,84%.

Сума внеску засновника відображає вартість, яку він має отримати у формі акцій акціонерного товариства. Частка у статутному капіталі є основою визначення кількості голосів на загальних зборах акціонерів акціонерного товариства. Якщо засновники передбачають залучати фінансові ресурси не тільки за рахунок своїх внесків, а і з використанням підписки (публічного розміщення), тоді обсяг статутного капіталу зросте, а частка засновників зменшиться. Так, якщо в наведеному вище прикладі за рахунок підписки передбачається здійснити продаж акцій на суму 400 000 грн, тоді величина статутного капіталу збільшиться до 1 487 000 грн. А частка засновників і учасників становитиме: А – 31,61%; Б – 14,59%; В – 26,90%. Інші 26,90% статутного капіталу акціонерного товариства будуть розподілені між учасниками, які придбали акції в процесі проведення підписки.

Формування статутного капіталу акціонерного товариства проводиться згідно з вимогами, передбаченими чинним законодавством. До основних вимог належать такі:

1. Статутний капітал акціонерного товариства формується тільки за рахунок випуску і розміщення акцій. Мінімальний обсяг статутного капіталу становить – 1250 мінімальних заробітних плат.

2. Статутний капітал формується шляхом розміщення акцій за установчим договором, за підпискою і на фондовому ринку. При цьому засновники повинні бути власниками акцій на суму не менше 25% від величини статутного капіталу і строком не менше двох років.

3. До скликання установчих зборів засновники і учасники повинні внести до фондів акціонерного товариства не менше 30% від номінальної вартості акцій, на які вони підписались.

4. Якщо акції розподіляються тільки між засновниками (тобто за установчим договором), вони повинні внести в фонди підприємства до скликання установчих зборів не менше 50% від вартості акцій (розрахунок проводиться за номінальною вартістю).

5. Акціонер у строки, визначені установчими зборами, але не пізніше року після реєстрації акціонерного товариства, повинен оплатити повну вартість акцій, на яку він підписався.

6. Якщо підписка перевищує величину статутного капіталу, засновники можуть відхилити або прийняти зайву підписку.

7. Привілейовані акції можуть бути випущені на суму, яка не має перевищувати 25% від величини статутного капіталу.

8. Акції не можуть випускатися для покриття збитків, пов'язаних з діяльністю акціонерного товариства.

9. Юридична особа може випустити облігації на суму, яка не перевищує трикратного розміру власного капіталу або величини забезпечень, що надаються третіми особами, і тільки після повної оплати вартості всіх випущених акцій. Випуск облігацій в цілях формування статутного капіталу, а також для покриття збитків акціонерного товариства не допускається.

10. Вторинний випуск цінних паперів дозволяється тільки після повної оплати всіх цінних паперів, які були випущені підприємством.

Розглянемо окремі положення порядку формування статутного капіталу акціонерного товариства. Припустимо, що засновники прийняли рішення сформувати статутний капітал сумою 800 000 грн. З них 400 000 грн передбачається залучити за підпискою. В такому разі 50% всіх акцій буде перебувати у власності засновників, а інші 50% – розподіляються між учасниками.

Нехай при проведенні підписки було багато бажаючих і учасники подали заяви на суму 600 000 грн. У такому разі засновники можуть прийняти рішення або про збільшення статутного капіталу до 1 000 000 грн, або про обмеження підписки. Якщо статутний капітал збільшується, то це призводить до зміни частки засновників. Вона зменшиться з 50% до 40%, що не завжди задовольнятиме засновників.

Положення про те, що акції не можуть випускатися в цілях фінансування збитків акціонерного товариства передбачає, що за наявності збитків на балансі підприємства, додатковий випуск акцій не допускається. Але є виключення із цього правила. При утворенні акціонерного товариства в процесі приватизації, у випадках зміни номінальної вартості акцій без перегляду величини статутного капіталу, при збільшенні статутного капіталу внаслідок індексації основних фондів положення про заборону випуску акцій за наявності збитків не застосовується.

Під час розгляду власного капіталу акціонерного товариства необхідно звернути увагу на такі показники, як неоплачений і вилучений капітал. Неоплачений капітал відображає суму заборгованості учасників за внесками до статутного капіталу. Неоплачений капітал при проведенні розрахунків величини власного капіталу акціонерного товариства має бути враховуваним зі знаком мінус. Вилучений капітал – це вартість акцій, викуплених акціонерним товариством у акціонерів і анульованих. У такому разі величина статутного капіталу зменшується на суму вилученого капіталу.Розрахунок власного капіталу акціонерного товариства з урахуванням неоплаченого і вилученого капіталу розглянуто в наведеному нижче прикладі:

Статутний капітал (Кс) – 1 500 тис. грн;

Додатковий капітал (Кд) – 200 тис. грн;

Резервний капітал (Кр) – 85 тис. грн;

Нерозподілений прибуток (ІІн) – 120 тис. грн;

Неоплачений капітал (Кн) – 150 тис. грн;

Вилучений капітал (Кв) – 80 тис. грн.

Тоді загальна сума власного капіталу Квл AT дорівнюватиме 1 675 тис. грн.

Тема: ЗМІНА ВЕЛЕЧИНИ СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ.

Величина статутного капіталу акціонерного товариства може збільшуватись або зменшуватись. Рішення про зміни статутного капіталу приймаються загальними зборами акціонерів або правлінням. Правління може прийняти рішення про зміни статутного капіталу на суму, яка не перевищує 1/3 його величини і тільки в тому випадку, якщо це передбачено статутом акціонерного товариства.

Збільшення статутного капіталу переслідує відповідні цілі. До них відноситься:

-  залучення додаткових фінансових ресурсів з метою забезпечення діяльності підприємства;

- проведення реструктуризації власного капіталу акціонерного товариства;

-  проведення реструктуризації зобов'язань підприємства. 

До    джерел    фінансування    збільшення    статутного     капіталу відносяться:

-   додаткові внески учасників;

- прибуток підприємства, якщо він направляється на збільшення статутного капіталу шляхом проведення виплати дивідендів акціями (в даному випадку має місце реструктуризація власного капіталу акціонерного товариства);

-  реструктуризація боргових зобов'язань підприємства (переведення боргових зобов'язань у власний капітал);

-   індексація статутного капіталу.

Використовуються такі способи збільшення статутною капіталу акціонерного товариства:

-   збільшення кількості випущених акцій того ж номіналу;

- збільшення номінальної вартості однієї акції при незмінній їх кількості;

- проведення обміну облігацій акціонерного товариства на акції. 

В цьому випадку має місце реструктуризація боргових зобов'язань підприємства у власний капітал.

При цьому випуск додаткової кількості акцій з месою збільшення статутного капіталу може здійснюватись в процесі використання будь-якого з вище названих джерел збільшення статурного капіталу. А збільшення номінальної вартості акцій використовується тільки у випадку реструктуризації власного капіталу акціонерного товариства і проведення індексації статутного капіталу. При проведенні збільшення статутного капіталу першим способом випускаються і розміщуються (на умовах передбачених емітентом) додаткові акції. 

У випадку збільшення статутного капіталу другим способом акції, які випущенні раніше акціонерним товариством мають бути вилучені. Далі проводиться емісія нових акцій у тій же кількості, але з більшим номіналом. 

Більш складним є третій спосіб збільшення статутного капіталу акціонерного товариства. В цьому випадку проводиться конверсія облігацій підприємства в акції. Під конверсією розуміється обмін одного виду цінних паперів (облігацій) на інший вид цінних паперів (акцій) того ж емітенту. Обмін проводиться у відповідності з ціною конверсії. Ціна конверсії - це така ціна акції, що приймається за основу при розрахунку обміну облігації на акції. Коефіцієнт конверсії показує яку кількість акцій одержить власник облігації при обміні її на акції.

Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства, як правило, переслідує вирішення таких задач:

1. Приведення пасивного капіталу у відповідність з величиною активного капіталу акціонерного товариства.

2. Установлення раціонального співвідношення між ринковою ціною і номіналам акції.

3. Формування доходів (санаційного прибутку) з метою фінансування збитків акціонерного товариства.

4. Проведення перерозподілу власності на акції між акціонерами.

Приведення пасивного капіталу у відповідність з величиною активного капіталу акціонерного товариства шляхом зменшення статутного капіталу має місце в тому випадку, якщо активний капітал значно менше власного капіталу. Коли ринкова ціна акції стає нижче її номіналу, тоді шляхом зменшення статутного капіталу можна досягти встановлення їх більш раціонального співвідношення. Проведення перерозподілу власності між акціонерами, як правило, здійснюється в процесі реструктуризації акціонерної власності.

У випадках, коли підприємство має збитки і джерела їх покриття відсутні, збори акціонерів можуть прийняти рішення про зменшення статутного капіталу. Для цього, емітент повинен одержати безкоштовно від акціонерів або викупити частину своїх акцій за цінами нижче номіналу. Результатом буде одержання санаційного прибутку, що може бути використаним для фінансування збитків акціонерного товариства.

Санаційний прибуток - це дохід, що виникає унаслідок викупу акціонерним товариством своїх акцій за цінами нижче номіналу чи в результаті їхньої безкоштовної передачі емітенту з метою анулювання. Такий дохід розраховується як різниця між номінальною вартістю переданих безкоштовно, або частково викуплених акцій акціонерним товариством і ціною їхнього викупу (з урахуванням витрат, пов'язаних з проведенням таких операцій і зменшенням статутного капіталу). У деяких випадках акціонери виявляються зацікавленими у формуванні санаційною прибутку, тому що без такого фонду підприємство може потерпіти банкрутство.

Величина статутного капіталу акціонерного товариства може бути зменшена такими способами:

1. Шляхом зменшення номінальної вартості акцій (проведення їх деномінації).

2. Зменшенням кількості акцій (при незмінній їх номінальній вартості) шляхом викупу їх в акціонерів і анулювання.