РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА
З ПРЕДМЕТА
«Економіка підприємства»
(65 год)
Програма складена на основі типової програми Державних стандартів професійно-технічної освіти з професії «Обліковець з реєстрації бухгалтерських даних»
ПРОГРАМА З ПРЕДМЕТА
„Економіка підприємства”
Професія: «Обліковець з реєстрації бухгалтерських даних».
Термін навчання: 1,5-3 роки.
Кількість годин: 65 годин.
Тема 1. Виробниче підприємство - основа економіки
Галузева структура виробництва. Групування галузей промисловості. Загальна характеристика підприємства. Зовнішні та внутрішні фактори, що впливають на підприємство. Організаційно-правові форми функціонування підприємств та оцінка їх ефективності. Одноосібне підприємство. Партнерства. Акціонерне товариство. Малий бізнес та його характеристика. Великий бізнес. Антимонопольне законодавство. Характеристика масового, серійного та одиничного виробництва.
Тема 2. Ресурси підприємства
Основний капітал - технічна основа виробництва. Структура основного капіталу. Види оцінок основного капіталу. Зношування основного капіталу. Амортизація. Склад обігового капіталу. Оцінка ефективності використання обігового капіталу. Виробничий та невиробничий персонал. Продуктивність праці. Трудомісткість. Шляхи та резерви, підвищення продуктивності праці. Оплата праці на підприємстві.
Лабораторно-практична робота №1. «Нарахування амортизації та зносу основних засобів».
Лабораторно-практична робота №2. «Нормування обігового капіталу».
Лабораторно-практична робота №3. «Оплата праці на підприємстві».
Лабораторно-практична робота №4. «Продуктивність праці, підвищення продуктивності праці».
Тема 3. Собівартість промислової продукції
Поняття структури та класифікація витрат. Матеріальні витрати. Витрати на оплату праці та інші. Постійні та змінні витрати. Калькулювання собівартості.
Лабораторно-практична робота №5. «Складання калькуляції продукції».
Лабораторно-практична робота №6. «Визначення собівартості продукції».
Лабораторно-практична робота №7. «Визначення собівартості нової продукції».
Лабораторно-практична робота №8. «Визначення резерву зниження собівартості».
Тема 4. Ціноутворення
Поняття ціни. Система цін та тарифів. Ціни промисловості. Ціни торгівлі. Транспортні тарифи. Оптова ціна підприємства. Оптова ціна промисловості. Вплив ціни на па пропозицію продукції. Графік залежності попиту від пропозиції. Вплив рівня якості на ціну.
Тема 5. Формування результатів господарської діяльності підприємства
Поняття прибутку. Формування прибутку від реалізації основного капіталу. Формування прибутку від позареалізаційних операцій. Рентабельність.
Лабораторно-практична робота №9. «Визначення доходів та витрат підприємства».
Лабораторно-практична робота №10. «Виведення прибутку підприємства».
Лабораторно-практична робота №11. «Розрахунок показників рентабельності».
Лабораторно-практична робота №12. «Визначення факторів збільшення прибутку та рентабельності».
Тема 6. Банкрутство підприємства
Поняття банкрутство підприємства та його економічні наслідки. Природа банкрутства. Основні ознаки банкрутства підприємства. Попередження банкрутства підприємства. Процедури, що застосовуються до підприємства – боржника. Санація (оздоровлення фінансового стану). Перетворення підприємства. Ліквідація підприємства.
ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН
з предмета
«Економіка підприємства»
Професія: «Обліковець з реєстрації бухгалтерських даних».
Термін навчання: 1,5 - 3 р.
Кількість годин: 65 год.
№
з/п Тема Кількість годин
Всього З них на лабораторно-практичні роботи
1. Виробниче підприємство - основа економіки 10
2. Ресурси підприємства 18 4
3. Собівартість промислової продукції 8 4
4. Ціноутворення 12
5. Формування результатів господарської діяльності підприємства 12 4
6. Банкрутство підприємства 5
Всього годин: 65 12
ПОУРОЧНО-ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН
з предмета
“Економіка підприємства”
Професія: Обліковець, оператор комп”ютерного набору
Термін навчання: 3 роки
Кількість годин: 65
Група 7,11
№
п/п № теми Назва теми Кількість годин
1 1 Виробниче підприємство – основа економіки. 10
2 1.1 Суть і значення підприємства. Загальна характеристика підприємства 1/1
3 1.2 Виробниче підприємство – основа економіки. 1/2
4 1.3 Галузева структура виробництва. 1/3
5 1.4 Групування галузей промисловості. 1/4
6 1.5 Одноосібне підприємство. Партнерства. 1/5
7 1.6 Акціонерне товариство. 1/6
8 1.7 Малий бізнес його характеристика. 1/7
9 1.8 Великий бізнес його характеристика. 1/8
10 1.9 Антимонопольне законодавство. 1/9
11 1.10 Характеристика масового, серійного та одиничного виробництва. 1/10
12 2 Ресурси підприємства. 18
13 2.1 Основний капітал – технічна основа виробництва. 1/11
14 2.2 Структура основного капіталу. 1/12
15 2.3 Шляхи створення основного капіталу. 1/13
16 2.4 Види оцінок основного капіталу. 1/14
17 2.5 Зношування основного капіталу. 1/15
18 2.6 Амортизація. 1/16
19 2.7 Види нарахування амортизації 1/17
20 2.8 Лабораторно-практична робота №1
Нарахування амортизації та зносу основних засобів. 1/18
21 2.9 Склад обігового капіталу. 1/19
22 2.10 Оцінка ефективності використання обігового капіталу. 1/20
23 2.11 Лабораторно-практична робота№2
Нормування обігового капіталу. 1/21
24 2.12 Виробничий та невиробничий персонал. 1/22
25 2.13 Продуктивність праці. Трудомісткість. 1/23
26 2.14 Шляхи та резерви підвищення продуктивності праці. 1/24
27 2.15 Лабораторно-практична робота№3
Продуктивність праці, підвищення продуктивності праці. 1/25
28 2.16 Оплата праці на підприємстві. 1/26
29 2.17 Види заробітної плати 1/27
30 2.18 Лабораторно-практична робота№4
Оплата праці на підприємстві. 1/28
31 3 Собівартість промислової продукції 9
32 3.1 Поняття структури та класифікація витрат. 1/29
33 3.2 Матеріальні витрати. Постійні та змінні витрати. 1/30
34 3.3 Лабораторно-практична робота№5
Складання калькуляції продукції. 1/31
35 3.4 Витрати на оплату праці. 1/32
36 3.5 Інші витрати. 1/33
37 3.6 Калькулювання собівартості. 1/34
38 3.7 Лабораторно-практична робота№6
Визначення собівартості продукції. 1/35
39 3.8 Лабораторно-практична робота№7
Визначення собівартості нової продукції. 1/36
40 3.9 Лабораторно-практична робота№8
Визначення резерву зниження собівартості. 1/37
41 4 Ціноутворення. 12
42 4.1 Поняття ціни. 1/38
43 4.2 Система цін та тарифів. 1/39
44 4.3 Види цін. 1/40
45 4.4 Ціни промисловості. 1/41
46 4.5 Ціни торгівлі. 1/42
47 4.6 Транспортні тарифи. 1/43
48 4.7 Оптова ціна підприємства. 1/44
49 4.8 Оптова ціна промисловості. 1/45
50 4.9 Вплив ціни на пропозицію продукції. 1/46
51 4.10 Попит і пропозиція. 1/47
52 4.11 Графік залежності попиту від пропозиції. 1/48
53 4.12 Вплив рівня якості на ціну. 1/49
54 5 Формування результатів господарської діяльності підприємства. 12
55 5.1 Поняття прибутку. 1/50
56 5.2 Види прибутку. 1/51
57 5.3 Визначення доходу підприємства 1/52
58 5.4 Визначення прибутку підприємства 1/53
59 5.5 Лабораторно-практична робота№9
Визначення доходів та витрат підприємства. 1/54
60 5.6 Формування прибутку від реалізації основного капіталу. 1/55
61 5.7 Формування прибутку від позареалізаційних операцій. 1/56
62 5.8 Лабораторно-практична робота№10
Виведення прибутку підприємства. 1/57
63 5.9 Рентабельність. 1/58
64 5.10 Розрахунок показників рентабельності 1/59
65 5.11 Лабораторно-практична робота№11
Розрахунок показників рентабельності. 1/60
66 5.12 Лабораторно-практична робота№12
Визначення факторів збільшення прибутку та рентабельності. 1/61
67 6 Банкрутство підприємства. 4
68 6.1 Поняття банкрутство підприємства та його економічні наслідки. Природа банкрутства. 1/62
69 6.2 Основні ознаки банкрутства підприємства. Попередження банкрутства підприємства. 1/63
70 6.3 Санація. Перетворення підприємства. Ліквідація підприємства. 1/64
71 7 Залік 1
Всього: 65
Викладач: Ковтюх Я.Д.
ПЛАН УРОКУ
з предмета
«ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Суть і значення підприємства. Загальна характеристика підприємства. Виробниче підприємство – основа економіки.
Мета уроку: Ознайомити учнів з загальною характеристикою підприємства, виробничим підприємством; вивчити з учнями суть та значення підприємств; розвивати логічне мислення, пам'ять, спостережливість, вміння правильно узагальнювати дані та робити висновки;виховувати почуття взаємодопомоги, самовдосконалення.
Тип уроку: засвоєння нових знань.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: персональний комп’ютер, мультимедійний пристрій, презентація, таблиці№1,2,3.
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
3. Вивчення нового матеріалу.
3.1. Суть і значення підприємства.
3.2. Загальна характеристика підприємства.
3.3. Зовнішні та внутрішні фактори, що впливають на підприємство.
3.4. Організаційно-правові форми функціонування підприємств та оцінка їх ефективності.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
4.1. Яка суть і значення підприємства?
4.2. Дати характеристику підприємству?
4.3. Назвати зовнішні фактори, що впливають на підприємство.
4.4. Назвати внутрішні фактори, що впливають на підприємство.
4.4. Які організаційно-правові форми функціонування підприємств ви знаєте?
5. Домашнє завдання.
5.1. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995., с 5-8.
5.2. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.,с 9-12.
6. Використана література.
6.1.Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
6.2.Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
6.3.Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
6.4.Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
6.5.Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
6.6. Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН УРОКУ
з предмета
«ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Галузева структура виробництва. Групування галузей
промисловості.
Мета уроку: Ознайомити учнів з галузевою структурою виробництва, вивчити групування галузей промисловості; розвивати логічне мислення, пам'ять, спостережливість, вміння правильно узагальнювати дані та робити висновки; виховувати почуття взаємодопомоги, самовдосконалення.
Тип уроку: комбінований.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: персональний комп’ютер, мультимедійний пристрій, презентація, таблиці№1,2,3.
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
2.1. Яка суть і значення підприємства?
2.2. Дати характеристику підприємству?
2.3. Назвати зовнішні фактори, що впливають на підприємство.
2.4. Назвати внутрішні фактори, що впливають на підприємство.
2.4. Які організаційно-правові форми функціонування підприємств ви знаєте?
3. Вивчення нового матеріалу.
3.1. Зміст виробництва.
3.2. Основні фактори виробництва.
3.3. Форми організації виробництва;
3.4. Сфери виробництва.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
3.1. Який зміст виробництва?
3.2. Назвати основні фактори виробництва.
3.3. Які форми організації виробництва?
3.4. Які ви знаєте сфери виробництва?
5. Домашнє завдання.
5.3. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995., с 9-18.
5.4. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.,с 15-21.
6. Використана література.
6. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
7. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
8. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
9. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
10. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН УРОКУ
з предмета
«ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Одноосібне підприємство. Партнерства. Акціонерне товариство.
Мета уроку: Ознайомити учнів з одноосібним підприємством, партнерством, акціонерним підприємством; вивчити різновиди підприємств, навчитись розрізняти види підприємств; розвивати логічне мислення, пам'ять, спостережливість, вміння правильно узагальнювати дані та робити висновки; виховувати почуття взаємодопомоги, самовдосконалення.
Тип уроку: комбінований.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: персональний комп’ютер, мультимедійний пристрій, презентація, таблиці№1,2,3.
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
2.1. Який зміст виробництва?
2.2. Назвати основні фактори виробництва.
2.3. Які форми організації виробництва?
2.4. Які ви знаєте сфери виробництва?
3. Вивчення нового матеріалу.
3.1. Одноосібне підприємство його переваги і недоліки;
3.2. Партнерства їх переваги і недоліки;
3.3. Акціонерні товариства.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
4.1. Що таке одноосібне підприємство?
4.2. Назвати переваги одноосібного підприємства.
4.3.Назвати недоліки одноосібного підприємства.
4.4. Дати визначення «партнерства».
4.5. Які види ви знаєте партнерств?
4.6. Що таке акціонерне товариство.
4.7. Назвати переваги акціонерного товариства.
4.8. Недоліки партнерства це -- ?
5. Домашнє завдання.
11. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995., с 23-29.
12. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998., с 25-31.
6. Використана література.
13. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
14. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
15. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
16. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
17. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН УРОКУ
з предмета
«ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Малий та великий бізнес їхня характеристика.
Мета уроку: Ознайомити учнів з малим та великим бізнесом, дати кожному їз них характеристику; розвивати логічне мислення, пам'ять, спостережливість, вміння правильно узагальнювати дані та робити висновки; виховувати почуття взаємодопомоги, самовдосконалення.
Тип уроку: комбінований.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: персональний комп’ютер, мультимедійний пристрій, презентація, таблиці№1,2,3.
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
2.1. Що таке одноосібне підприємство?
2.2. Назвати переваги одноосібного підприємства.
2.3.Назвати недоліки одноосібного підприємства.
2.4. Дати визначення «партнерства».
2.5. Які види ви знаєте партнерств?
2.6. Що таке акціонерне товариство.
2.7. Назвати переваги акціонерного товариства.
2.8. Недоліки партнерства це -- ?
3. Вивчення нового матеріалу.
3.1. Великий бізнес, його характеристика.
3.2. Малий бізнес, його характеристика.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
4.1. Великий бізнес – це?
4.2. Велике підприємство – це?
4.3. Середнє підприємство – це?
4.4. Малий бізнес –це?
4.5. Малі підприємства?
5. Домашнє завдання.
5.1. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995., с 23-29.
5.2. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998., с 25-31.
6. Використана література.
6.1.Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
6.2.Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
6.3.Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
6.4.Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
6.5.Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН УРОКУ
з предмета
«ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Антимонопольне законодавство. Характеристика масового,
серійного та одиничного виробництва.
Мета уроку: Повторити і закріпити знання учнів з галузевої структури виробництва,
галузей промисловості, дати визначення великому та малому бізнесу;
ознайомити учнів з антимонопольним законодавством, дати характеристику
серійного та одиничного виробництва; розвивати логічне мислення, пам'ять, спостережливість, вміння правильно узагальнювати дані та робити висновки; виховувати почуття взаємодопомоги, самовдосконалення.
Тип уроку: комбінований.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: персональний комп’ютер, мультимедійний пристрій, презентація, таблиці№1,2,3.
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
2.1. Великий бізнес – це?
2.2. Велике підприємство – це?
2.3. Середнє підприємство – це?
2.4. Малий бізнес –це?
2.5. Малі підприємства?
3. Вивчення нового матеріалу.
3.1. Антимонопольне законодавство.
3.2. Характеристика масового виробництва.
3.3. Характеристика серійного виробництва.
3.4. Характеристика одиничного виробництва.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
4.1. Антимонопольне законодавство –це?
4.2. Дати характеристику масового виробництва.
4.3. Дати характеристику серійного виробництва.
4.4. Дати характеристику одиничного виробництва.
5. Домашнє завдання.
5.3. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995., с 30-35.
5.4. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998., с 32-37.
6. Використана література.
6. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
7. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
8. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
9. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
10. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Основний капітал – технічна основа виробництва. Структура
основного капіталу.
Мета уроку: Вивчити з учнями технічну основу виробництва, структуру основного
капіталу.
Тип уроку: комбінований.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
3. Вивчення нового матеріалу.
- Основні засоби;
- Нематеріальні активи;
- Фінансові інвестиції.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
11. Усне опитування з розглянутих питань.
5. Домашнє завдання.
12. Повторити теми за конспектом.
6. Використана література.
13. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
14. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
15. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
16. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
17. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Види оцінок основного капіталу.
Мета уроку: Навчити учнів визначати оцінку основних засобів, нематеріальних активів,
фінансових інвестицій за різними видами оцінок.
Тип уроку: урок комплексного застосування знань, вивчення і первинне закріплення
нових знань, лекція.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
3. Вивчення нового матеріалу.
- Види оцінок основних засобів;
- Види оцінок нематеріальних активів;
- Види оцінок фінансових інвестицій.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
18. Розв’язування задач по визначенню оцінок основних засобів, нематеріальних активів, фінансових інвестицій.
19. Усне опитування з розглянутих питань.
5. Домашнє завдання.
20. Повторити теми за конспектом.
6. Використана література.
21. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
22. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
23. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
24. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
25. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Зношування основного капіталу.
Мета уроку: Ознайомити учнів із зношуванням основного капіталу.
Тип уроку: урок комплексного застосування знань, вивчення і первинне закріплення
нових знань, лекція.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
3. Вивчення нового матеріалу.
- Зношування основного капіталу.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
26. Усне опитування з розглянутих питань.
5. Домашнє завдання.
27. Повторити теми за конспектом.
6. Використана література.
28. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
29. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
30. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
31. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
32. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Нарахування амортизації та зносу основних засобів.
Мета уроку: Повторити з учнями порядок визначення та нарахування сум
амортизаційних нарахувань. Навчитись нараховувати амортизацію на
основні засоби.
Тип уроку: урок комплексного застосування знань, вироблення вміння самостійно
застосовувати знання в комплексі.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
3. Вивчення нового матеріалу.
- Нарахування амортизації прямолінійним методом;
- Нарахування амортизації методом зменшення залишкової вартості;
- Нарахування амортизації методом прискореного зменшення залишкової вартості;
- Нарахування амортизації кумулятивним методом;
- Нарахування амортизації виробничим методом.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
33. Усне опитування з розглянутих питань.
34. Розв’язування задач по нарахуванню амортизації різними методами.
5. Домашнє завдання.
35. Повторити теми за конспектом.
6. Використана література.
36. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
37. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
38. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
39. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
40. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Склад обігового капіталу.
Мета уроку: Ознайомити учнів зі складом обігового капіталу.
Тип уроку: урок комплексного застосування знань, вироблення вміння самостійно
застосовувати знання в комплексі, в нових умовах.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
3. Вивчення нового матеріалу.
- Визначення обігового капіталу;
- Склад обігового капіталу.
.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
41. Усне опитування з розглянутих питань.
5. Домашнє завдання.
42. Повторити теми за конспектом.
6. Використана література.
43. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
44. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
45. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
46. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
47. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Оцінка ефективності використання обігового капіталу.
Нормування обігового капіталу.
Мета уроку: Навчити визначати оцінку ефективного використання обігового капіталу.
Тип уроку: урок комплексного застосування знань, вироблення вміння самостійно
застосовувати знання в комплексі, в нових умовах, лабораторна робота.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
3. Вивчення нового матеріалу.
- Оцінка ефективності використання обігового капіталу;
- Нормування обігового капіталу.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
48. Усне опитування з розглянутих питань.
49. Розв’язування задач по визначенні оцінки ефективності використання обігового капіталу.
5. Домашнє завдання.
50. Повторити теми за конспектом.
6. Використана література.
51. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
52. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
53. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
54. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
55. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Виробничий та невиробничий персонал. Продуктивність праці.
Трудомісткість. Шляхи та резерви підвищення продуктивності
праці. Тематичне оцінювання №2.
Мета уроку: Ознайомити учнів із поняттям виробничий та невиробничий персонал.
продуктивність праці. Трудомісткість. Виявлення шляхів та резервів
підвищення продуктивності праці.
.
Тип уроку: урок контролю, оцінки й корекції знань, урок вивчення нового матеріалу, вивчення і первинне закріплення нових знань.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
3. Вивчення нового матеріалу.
- Трудові ресурси підприємства та їх характеристика за класифікаційними ознаки;
- Фактори, що впливають на трудові ресурси;
- Продуктивність праці, поняття та методи оцінки;
- Резерви підвищення продуктивності праці на підприємстві.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
56. Усне опитування з розглянутих питань.
5. Домашнє завдання.
57. Повторити теми за конспектом.
6. Використана література.
58. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
59. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
60. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
61. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
62. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Відкритого уроку
з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Продуктивність праці, підвищення продуктивності праці.
Оплата праці на підприємстві.
Мета уроку: Дати визначення продуктивності праці, трудомісткості. Назвати шляхи та
резервів підвищення продуктивності праці.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: роздатковий матеріал, схеми, конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів на уроці, їх зовнішнього вигляду та готовності до уроку. Підготовка класного колективу до уроку Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
3. Вивчення нового матеріалу.
- Продуктивність праці та її показники;
- Виробіток;
- Трудоміскість, її види;
- Чинники підвищення продуктивності праці;
- Резерви підвищення продуктивності праці;
- Оплата праці на підприємстві;
- Функції заробітної плати;
- Структура заробітної плати;
- Форми оплати праці;
- Система оплати праці,
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
63. Усне опитування з розглянутих питань.
5. Домашнє завдання.
64. Повторити теми за конспектом.
6. Використана література.
65. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
66. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
67. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
68. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
69. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
Варіант І
1.Формування і розподіл прибутку підприємства.
2.Задача.
Визначити абсолютний прибуток підприємства, темп росту прибутку, та рівень прибутку до виручки від реалізації товарів в базисному періоді, робіт, послуг, якщо прибуток в 2005 році склав 256789,00 грн., а в 2006 році 289453,00грн., а виручка від реалізації в 2005 році склала 987653,00грн., в 2006 році - 998990,00 грн.
3.Задача.
Визначити абсолютний прибуток підприємства, темп росту прибутку, та рівень прибутку до виручки від реалізації товарів в звітному періоді, робіт, послуг, якщо прибуток в 2003 році склав 342389,00 грн., а в 2004 році 358932,00грн., а виручка від реалізації в 2003 році склала 965831,00грн., в 2004 році - 978899,00 грн.
Варіант ІІ
1.Сутність і завдання фінансової діяльності підприємства.
2.Задача.
Визначити абсолютний прибуток підприємства, темп росту прибутку, та рівень прибутку до виручки від реалізації товарів в базисному періоді, робіт, послуг, якщо прибуток в 2004 році склав 23654,00 грн., а в 2005 році 25698,00грн., а виручка від реалізації в 2004 році склала 547891,00грн., в 2005 році - 586984,00 грн.
3.Задача.
Визначити абсолютний прибуток підприємства, темп росту прибутку, та рівень прибутку до виручки від реалізації товарів в звітному періоді, робіт, послуг, якщо прибуток в 2006 році склав 356389,00 грн., а в 2005 році 389936,00грн., а виручка від реалізації в 2003 році склала 998831,00грн., в 2004 році - 989899,00 грн.
Варіант ІІІ
1.Формування доходу підприємства.
2.Задача.
Визначити абсолютний прибуток підприємства, темп росту прибутку, та рівень прибутку до виручки від реалізації товарів в базисному періоді, робіт, послуг, якщо прибуток в 2002 році склав 312560,00 грн., а в 2003 році 333265,00грн., а виручка від реалізації в 2002 році склала 897531,00грн., в 2003 році - 956920,00 грн.
3.Задача.
Визначити абсолютний прибуток підприємства, темп росту прибутку, та рівень прибутку до виручки від реалізації товарів в звітному періоді, робіт, послуг, якщо прибуток в 2006 році склав 388389,00 грн., а в 2005 році 377932,00грн., а виручка від реалізації в 2006 році склала 989654,00грн., в 2005 році - 978899,00 грн.
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Поняття структури та класифікація витрат.
Мета уроку: Навчити учнів структури та та поняттю витрат, визначити класифікацію витрат.
.
Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу, вивчення і первинне закріплення
нових знань.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
3. Вивчення нового матеріалу.
- Поняття структури витрат;
- Класифікація витрат.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
70. Усне опитування з розглянутих питань.
71.
5. Підведення підсумку уроку.
- виставлення оцінок;
- мотивація оцінок.
5. Домашнє завдання.
72. Повторити теми за конспектом.
6. Використана література.
73. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
74. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
75. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
76. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
77. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Матеріальні витрати. Витрати на оплату праці та інші. Постійні та змінні витрати. Калькулювання собівартості. Тематичне оцінювання №3.
Мета уроку: Вивчити з учнями матеріальні витрати. Витрати на оплату праці та інші. Постійні та змінні витрати. Калькулювання собівартості.
.
Тип уроку: урок контролю, оцінки й корекції знань, урок вивчення нового матеріалу, вивчення і первинне закріплення нових знань.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
3. Вивчення нового матеріалу.
- Матеріальні витрати;
- Витрати на оплату праці та інші;
- Постійні та змінні витрати;
- Калькулювання собівартості.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
78. Усне опитування з розглянутих питань.
79.
5. Підведення підсумку уроку.
- виставлення оцінок;
- мотивація оцінок.
6. Домашнє завдання.
80. Повторити теми за конспектом.
7. Використана література.
81. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
82. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
83. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
84. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
85. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Складання калькуляції продукції. Визначення собівартості продукції.
Мета уроку: Навчити учнів складати калькуляцію продукції, визначати собівартість продукції.
.
Тип уроку: урок закріплення знань, виробниче вміння застосування знань.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
- Матеріальні витрати;
- Витрати на оплату праці та інші;
- Постійні та змінні витрати;
- Калькулювання собівартості.
3. Вивчення нового матеріалу.
- Матеріальні витрати;
- Витрати на оплату праці та інші;
- Постійні та змінні витрати;
- Калькулювання собівартості.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
86. Усне опитування з розглянутих питань.
87.
5. Підведення підсумку уроку.
- виставлення оцінок;
- мотивація оцінок.
6. Домашнє завдання.
88. Повторити теми за конспектом.
7. Використана література.
89. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
90. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
91. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
92. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
93. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Визначення собівартості нової продукції. Визначення резерву зниження собівартості.
Мета уроку: Навчити учнів визначати собівартість нової продукції, визначати резерв зниження собівартості.
Тип уроку: урок закріплення знань, виробниче вміння застосування знань.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
3. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
94. Усне опитування з розглянутих питань.
95.
4. Підведення підсумку уроку.
- виставлення оцінок;
- мотивація оцінок.
5. Домашнє завдання.
96. Повторити теми за конспектом.
6. Використана література.
97. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
98. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
99. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
100. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
101. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Поняття ціни. Система цін та тарифів.
Мета уроку: Дати визначення поняттю ціни. Вивчити з учнями системи цін та тарифів.
.
Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу, вивчення і первинне закріплення
нових знань.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
3. Вивчення нового матеріалу.
- поняття ціни;
- система цін та тарифів.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
102. Усне опитування з розглянутих питань.
103.
5. Підведення підсумку уроку.
- виставлення оцінок;
- мотивація оцінок.
6. Домашнє завдання.
104. Повторити теми за конспектом.
7. Використана література.
105. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
106. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
107. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
108. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
109. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Ціни промисловості. Ціни торгівлі.
Мета уроку: Вивчити з учнями ціни промисловості та ціни торгівлі.
.
Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу, вивчення і первинне закріплення
нових знань.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
- поняття ціни;
- система цін та тарифів.
3. Вивчення нового матеріалу.
- ціни промисловості;
- ціни торгівлі.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
110. Усне опитування з розглянутих питань.
111.
5. Підведення підсумку уроку.
- виставлення оцінок;
- мотивація оцінок.
6. Домашнє завдання.
112. Повторити теми за конспектом.
7. Використана література.
113. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
114. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
115. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
116. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
117. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Оптова ціна підприємства.
Мета уроку: Вивчити з учнями оптові ціни підприємств.
.
Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу, вивчення і первинне закріплення
нових знань.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
- ціни промисловості;
- ціни торгівлі.
3. Вивчення нового матеріалу.
- оптова ціна підприємства.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
118. Усне опитування з розглянутих питань.
119.
5. Підведення підсумку уроку.
- виставлення оцінок;
- мотивація оцінок.
6. Домашнє завдання.
120. Повторити теми за конспектом.
7. Використана література.
121. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
122. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
123. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
124. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
125. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Оптова ціна промисловості.
Мета уроку: Вивчити з учнями оптові ціни промисловості.
.
Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу, вивчення і первинне закріплення
нових знань.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
- оптова ціна підприємства.
3. Вивчення нового матеріалу.
- оптова ціна промисловості.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
126. Усне опитування з розглянутих питань.
127.
5. Підведення підсумку уроку.
- виставлення оцінок;
- мотивація оцінок.
6. Домашнє завдання.
128. Повторити теми за конспектом.
7. Використана література.
129. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
130. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
131. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
132. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
133. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Вплив ціни на пропозицію продукції.
Мета уроку: Вивчити з учнями вплив ціни на пропозицію.
.
Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу, вивчення і первинне закріплення
нових знань.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
- оптова ціна промисловості.
3. Вивчення нового матеріалу.
- вплив ціни на пропозицію продукції.
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
134. Усне опитування з розглянутих питань.
135.
5. Підведення підсумку уроку.
- виставлення оцінок;
- мотивація оцінок.
6. Домашнє завдання.
136. Повторити теми за конспектом.
7. Використана література.
137. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
138. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
139. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
140. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
141. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Графік залежності попиту від пропозиції. Вплив рівня якості на ціну. Тематичне оцінювання №3.
Мета уроку: Вивчити з учнями графік залежності попиту від пропозиції. Вплив рівня якості на ціну.
Тип уроку: урок контролю, оцінки й корекції знань, урок вивчення нового матеріалу, вивчення і первинне закріплення нових знань.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
- вплив ціни на пропозицію продукції.
3. Вивчення нового матеріалу.
- графік залежності попиту від пропозиції;
- Вплив рівня якості на ціну;
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
142. Усне опитування з розглянутих питань.
143.
5. Підведення підсумку уроку.
- виставлення оцінок;
- мотивація оцінок.
6. Домашнє завдання.
144. Повторити теми за конспектом.
7. Використана література.
145. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
146. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
147. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
148. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
149. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
Приклад №1
Вартість придбаного автомобіля 199800,00 грн.
Термін корисного використання 10 років
Ліквідаційна вартість 1800,00 грн.
Визначити амортизацію прямолінійним методом та методом зменшення залишкової вартості.
Приклад №2
Первісна вартість обєкта 80000,00 грн.
Ліквідаційна вартість 8000,00грн. термін корисного використання 4 роки.
Визначити амортизацію методом прискореного зменшення залишкової вартості та кумулятивним методом.
Приклад №3
Вартість придбаного автомобіля 99800,00 грн.
Термін корисного використання 10 років
Ліквідаційна вартість 900,00 грн.
Визначити амортизацію прямолінійним методом та методом зменшення залишкової вартості.
Приклад №4
Первісна вартість обєкта 110000,00 грн.
Ліквідаційна вартість 11000,00грн. термін корисного використання 5 роки.
Визначити амортизацію методом прискореного зменшення залишкової вартості та кумулятивним методом.
Приклад №5
Вартість придбаного автомобіля 59800,00 грн.
Термін корисного використання 10 років
Ліквідаційна вартість 900,00 грн.
Визначити амортизацію прямолінійним методом та методом зменшення залишкової вартості.
Приклад №6
Первісна вартість обєкта 105000,00 грн.
Ліквідаційна вартість 10500,00грн. термін корисного використання 6 роки.
Визначити амортизацію методом прискореного зменшення залишкової вартості та кумулятивним методом.
Приклад №7
Вартість придбаного автомобіля 79500,00 грн.
Термін корисного використання 10 років
Ліквідаційна вартість 600,00 грн.
Визначити амортизацію прямолінійним методом та методом зменшення залишкової вартості.
Приклад №8
Первісна вартість обєкта 99000,00 грн.
Ліквідаційна вартість 9900,00грн. термін корисного використання 4 роки.
Визначити амортизацію методом прискореного зменшення залишкової вартості та кумулятивним методом.
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Процедури, що застосовуються до підприємства-боржника. Санація (оздоровлення фінансового стану). Перетворення підприємства. Ліквідація підприємства. Тематичне оцінювання.
Мета уроку: Вивчити з учнями процедури, що застосовуються до підприємства-боржника. Санація (оздоровлення фінансового стану). Перетворення підприємства. Ліквідація підприємства.
Тип уроку: урок контролю, оцінки й корекції знань, урок вивчення нового матеріалу, вивчення і первинне закріплення нових знань.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
- Поняття банкрутство підприємства та його економічні наслідки. Природа банкрутства. Основні ознаки банкрутства підприємства. Попередження банкрутства підприємства.
3. Вивчення нового матеріалу.
- Процедури, що застосовуються до підприємства-боржника;
- Санація (оздоровлення фінансового стану);
- Перетворення підприємства. Ліквідація підприємства;
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
150. Усне опитування з розглянутих питань.
151.
5. Підведення підсумку уроку.
- виставлення оцінок;
- мотивація оцінок.
6. Домашнє завдання.
152. Повторити теми за конспектом.
7. Використана література.
153. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
154. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
155. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
156. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
157. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
“Економіка підприємства”
№п/п Запитання
1 Виробниче підприємство – основа економіки.
2 Галузева структура виробництва. Групування галузей промисловості.
3 Одноосібне підприємство. Партнерства.
4 Акціонерне товариство.
5 Малий бізнес його характеристика.
6 Великий бізнес його характеристика.
7 Антимонопольне законодавство. Характеристика масового, серійного та одиничного виробництва.
8 Основний капітал – технічна основа виробництва. Структура основного капіталу.
9 Види оцінок основного капіталу.
10 Зношування основного капіталу.
11 Амортизація.
12 Трудомісткість. Шляхи та резерви підвищення продуктивності праці.
13 Продуктивність праці, підвищення продуктивності праці.
14 Оплата праці на підприємстві.
15 Поняття структури та класифікація витрат. Матеріальні витрати. Постійні та змінні витрати.
16 Витрати на оплату праці та інші витрати.
17 Калькулювання собівартості.
18 Поняття ціни. Система цін та тарифів.
19 Система цін та їх класифікація.
20 Рівень, склад, структура ціни.
21 Зовнішні і внутрішні фактори впливу на ціну.
22 Методи ціноутворення
23 Стратегія ціноутворення.
24 Поняття прибутку.
25 Рентабельність.
26 Банкрутство підприємства.
27 Поняття банкрутство підприємства та його економічні наслідки.
28 Процедури, що застосовуються до підприємства-боржника. Санація. Перетворення підприємства.
29 Ліквідація підприємства.
30 Банкрутство підприємств: підстави та наслідки.
ПЛАН
Уроку з предмету «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»
Тема уроку: Прибуток від реалізації. Загальна характеристика рентабельності.
Мета уроку: Вивчити з учнями значення та зміст прибутку від реалізації та загальну характеристику рентабельності.
Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу, вивчення і первинне закріплення
нових знань.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: конспекти
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
- прибуток від реалізації, загальна характеристика рентабельності.
3. Вивчення нового матеріалу.
- прибуток від реалізації;
- загальна характеристика рентабельності;
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
158. Усне опитування з розглянутих питань.
159.
5. Підведення підсумку уроку.
- виставлення оцінок;
- мотивація оцінок.
6. Домашнє завдання.
160. Повторити теми за конспектом.
7. Використана література.
161. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
162. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
163. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
164. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
165. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
ПЛАН
Уроку з предмету «ОСНОВИ ГАЛУЗЕВОЇ ЕКОНОМІКИ І ПІДПРИЄМНИЦТВА»
Тема уроку: Зміст і ознаки ринкової економіки. Ринковий попит і пропозиція
Мета уроку: Вивчити з учнями ознаки ринкової економіки, ринковий попит і пропозицію.
Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу, вивчення і первинне закріплення
нових знань.
Матеріально-технічне забезпечення уроку: дидактичний матеріал, конспекти, інтерактивна дошка,картки, таблиці.
ХІД УРОКУ
1. Організаційна частина. Перевірка присутності учнів, їх зовнішнього вигляду та
готовності до уроку. Оголошення теми та мети уроку.
2. Актуалізація знань, умінь, навичок учнів.
- ознаки ринкової економіки, ринковий попит і пропозиція.
3. Вивчення нового матеріалу.
- ознаки ринкової економіки;
- попит та пропозиція;
4. Закріплення знань, умінь, навичок учнів.
166. Усне опитування з розглянутих питань.
167.
5. Підведення підсумку уроку.
- виставлення оцінок;
- мотивація оцінок.
6. Домашнє завдання.
168. Повторити теми за конспектом.
7. Використана література.
169. Міщенко В.Я. Економіка виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник. – К., 1995
170. Никифора В.А., Комарницька В.Г. Організація виробництва. – Чернівці: Рута, 1998.
171. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 2002.
172. Економіка підприємства / За ред.. С.Ф. По кропивного – К.,2000
173. Економіка підприємства / За ред..П.С. Харіна. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.
- Економіка підприємства /укладач: Е.О. Грицюк опорний конспект лекцій, 2002
Викладач: Я.Д. Ковтюх
Тема: Суть та значення підприємства. Загальна характеристика підприємства. Виробниче підприємство – основа економіки.
Підприє́мство — самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торгівельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Господарським кодексом України та іншими законами.
Загальна характеристика
Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.
Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту.
Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.
Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.
Будь-яке підприємство як юридична особа визначається за такими ознаками:
1. Організаційна єдність. Підприємство — це відповідним чином організована господарська діяльність із певною структурою управління і визначеними принципами внутрішньої побудови.
2. Відокремлення майна. Будь-яке підприємство має власні верстати, устаткування, машини, технологічні пристрої, матеріали, паливо тощо, якими володіє, розпоряджається і користується у виробничому процесі.
3. Майнова відповідальність. Підприємство несе юридичну та економічну відповідальність за своїми обов'язками перед постачальниками, споживачами і державою.
4. До того ж підприємство має право від свого імені й у власних інтересах звертатися до суду із позовами, вимагати відшкодування своїх збитків, якщо вони заподіяні іншим підприємством, або скасування рішень державних органів влади у разі їх незаконного характеру.
Принципи підприємства:
1. самоокупність
2. самофінансування
3. самозабезпечення
4. матеріальна зацікавленість
5. економічна відповідальність
6. господарська самостійність
Задачі підприємства:
1. Одержання прибутків, його власникам.
2. Створення робочих місць для населення.
3. Охорона навколишнього середовища.
4. Забезпечення підприємства заробітною платою.
5. Забезпечення персоналу нормальними, прийнятними умовами праці, а споживачів — продукцією
Класифікація підприємств
За формою власності
1. Державна
2. Колективна
3. Суспільна
4. Приватна
5. Комунальна
6. З іноземними інвестиціями
7. Іноземні
8. Змішана
За розміром
1. мале підприємство (кількість працівників не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу - менше 500 тис. євро)
2. велике підприємство (кількість працівників більше 1000 осіб, а обсяг валового доходу - більше 5 млн. євро)
3. середнє підприємство
Залежно від способу утворення та формування статутного капіталу
1. унітарне
2. корпоративне
Залежно від організаційно-правової форми
1. господарське товариство
1. акціонерне товариство
2. товариство з обмеженою відповідальністю
3. товариство з додатковою відповідальністю
4. командитне товариство
2. об'єднання підприємств
1. асоціація
2. концерн
3. консорціум
4. корпорація
5. холдинг
6. промислово-фінансова група
За видом діяльності
1. сільсько-господарська
2. добувна
3. переробна
4. виробнича
5. фінансова
6. посередницька
7. страхова
Організуюча схема
Для ефективної діяльності будь якої компанії важливим є правильна організація роботи усіх її підрозділів, визначення правильної підпорядкованості між відділами, підрозділами, працівниками різних посад. Саме тому дуже важливим є Оргсхема (Організуюча схема компанії) В залежності від виду діяльності, форми власності Оргсхеми можуть мати різну структуру. Підпорядкованість є вертикальною та горизонтальною. Вертикальна підпорядкованість - це підпорядкованість в окремому підрозділі.В цьому випадку задачі можуть ставитись саме в такому порядку( керівник - заступник - рядовий працівник) Горизонтальна підпорядкованість - це коли на підприємстві є певна кількість підрозділів і завдання можуть ставитись один-одному на якомусь одному рівні ( керівники підрозділів ставлять завдання один-одному, менеджери різних підрозділів співпрацюють між собою). Для будь якої з форм власності, виду діяльності підприємства структура Оргсхеми майже однакова:
1. Підрозділ персоналу та комунікації ( відповідає за підбір персоналу, за звязки між підрозділами, внутрішню комунікацію в компанії, а також відносини із зовнішніми контрагентами)
2. Підрозділ маркетингу (відповідає за просування продукту, рекламні компанії)
3. Фінансовий підрозділ ( відповідає за потоки грошових кошті, які здійснює підприємство - доходи, витрати)
4. Технічний підрозділ ( підрозділ ефективної підтримки роботи компанії - розробка проектів)
5. Підрозділ якості та кваліфікації ( відповідає за якість персоналу, його ріст, підвищення кваліфікації, розробка програм розвитку для окремих працівників, окремого підрозділу, усунення проблем в загальному по компанії на основі інспекцій)
6. Підрозділ розвитку ( робота з партнерами, покупцями товарів та послуг - покращення взаємодії)
7. Адміністративний підрозділ ( підрозділ вирішення офіційних питань, офіс Виконавчого директора, засновника)
Тема: Галузева структура виробництва. Групування галузей промисловості.
ГАЛУЗЕВА СТРУКТУРА ГОСПОДАРСТВА. Національне господарство України має складну структуру. Структура господарства – це його внутрішня будова, котра показує, з яких основних елементів складається господарство, а також виражає співвідношення та взаємозв'язки між ними. Підприємства й організації групуються за видами господарської діяльності і за розміщенням на території. Відповідно розглядають галузеву і територіальну структуру господарства.
Галузева структура показує поділ господарства на галузі та співвідношення між ними. Галузь — це сукупність господарських одиниць, які виробляють якісно однорідну продукцію або задовольняють певні однорідні потреби суспільства. Всі галузі національного господарства об'єднуються, насамперед, у дві сфери — сферу матеріального виробництва і сферу послуг (раніше їх також називали виробничою і невиробничою сферами).
До сфери матеріального виробництва входять промисловість, сільське, лісове, рибне господарство і будівництво – галузі, які випускають матеріальні блага (товари). Вони поділяються на вужчі галузі, підгалузі, види виробництв. Наприклад, великою галуззю промисловості є машинобудування, в складі якого виділяється транспортне машинобудування. Вужчою його галуззю є автомобілебудування, а підгалуззю — виробництво легкових автомобілів. Воно ж включає численні підприємства, що виробляють окремі деталі, вузли і агрегати (наприклад, мотори), а також складальні та ремонтні підприємства.
У сфері послуг створюються духовні блага та послуги невиробничого й виробничого характеру. Одні галузі цієї сфери обслуговують безпосередньо населення (культура, освіта, медичне і рекреаційне обслуговування, побутове обслуговування), інші — населення і виробництво (транспорт і зв'язок, фінанси і кредит, торгівля, страхування), треті забезпечують функціонування суспільства взагалі (наука, управління).
Мал. Галузева структура господарства
У галузевій структурі національного господарства України сфера матеріального виробництва завжди суттєво переважала сферу послуг (відповідно 2/3 і 1/3 вартості продукції). І лише на початку XXI ст. їх частки вирівнялися. У сфері матеріального виробництва виділяються промисловість (65% вартості всіх вироблених у 2004 р. товарів) і сільське господарство (24%). Таким чином, за цими показниками національне господарство України є промислово-аграрним.
Часто міжнародні економічні організації розглядають галузеву структуру національних господарств як співвідношення трьох секторів економіки. До первинного сектора відносять сільське і лісове господарства, рибальство, добувні галузі промисловості, тобто ті галузі, які дають людині "первинну" (створену природою) продукцію. До вторинного сектора включають Індустріальні галузі — обробну промис¬ловість і будівництво, які переробляють і облагороджують первинну продукцію І доводять її до споживача у вигляді кінцевих матеріальних благ. Третинним сектором називають галузі сфери послуг. За такою структурою економіки країни світу відносять до одного з трьох типів: країни доіндустріальної стадії розвитку (у них дуже висока частка галузей первинного сектора), індустріальної стадії (вторинного сектора) і постіндустріальної стадії розвитку (велика перевага галузей третинного сектора). Україна має показники типової держави, що знаходиться на індустріальній стадії розвитку суспільства: частка вторинного сектора сягає майже 40% вартості всієї продукції, відносно висока також частка первинного сектора (понад 12%). Натомість, відсоток третинного сектора в економіці України значно нижчий, ніж у провідних постіндустріальних країнах світу (США, Японія, країни Західної Європи).
У результаті посилення і поглиблення зв'язків між окремими галузями національного комплексу відбувається формування міжгалузевих комплексів. Міжгалузевий комплекс — сукупність взаємозв'язаних підприємств різних галузей, об'єднаних випуском певної продукції. До найважливіших міжгалузевих комплексів в Україні відносяться паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хімічний, лісо-виробничий, агропромисловий, комплекс легкої індустрії, транспорт¬ний, будівельно-індустріальний, морегосподарський, рекреаційний, військово-промисловий, науково-технічний, соціальний.
Підприємства чи галузі у складі комплексів відзначаються стійки¬ми і тісними виробничими зв'язками. Наприклад, в агропромисловому комплексі взаємодіють галузі сільського господарства, харчової промисловості, комбікормова промисловість. Складовими комплексу є також деякі галузі машинобудування (сільськогосподарське, тракторобудування), хімічної промисловості (виробництво мінеральних добрив, отрутохімікатів), мікробіологічна промисловість.
Функціонування комплексу неможливе без інфраструктури, тобто галузей, які обслуговують процес виробництва. Це — вантажний транс¬порт, системи енерго-, водо- і теплопостачання, матеріально-технічне забезпечення, ремонт, будівництво, освіта (підготовка кваліфікованих кадрів), наукове забезпечення, управління.
ТЕРИТОРІАЛЬНА СТРУКТУРА. Підприємства різних галузей господарства по-різному розташовані на території одне щодо іншого, відносно населених пунктів, своїх сировинно-ресурсних баз тощо. В одних випадках вони мають одиничне розміщення, в інших — групове. Ці групи на одній території творять певні територіальні поєднання, підприємства в них більшою чи меншою мірою використовують спільну виробничу і соціальну інфраструктуру або ж об'єднуються виробничими зв'язками, взаємними поставками деталей, матеріалів, напівпродуктів, відходів. Таким чином виникають територіальні елементи господарства. Сукупність певним чином взаєморозміщених і поєднаних територіальних елементів господарства називається територіальною структурою господарства.
Територіальна структура господарства тісно пов'язана з розселен¬ням, транспортною мережею, а також особливостями природного середовища, його природно-ресурсним потенціалом. Елементи територіальної структури можуть мати точкові, вузлові, лінійні, кущові, аре¬альні форми. Зокрема, галузі первинного сектора економіки — сільське й лісове господарство, рибальство, добувна промисловість, які тісно взаємодіють з природним середовищем, мають переважно ареальні форми: сільськогосподарські зони і райони, лісогосподарські і лісопромислові райони і ділянки, рибопромислові зони і райони, гірничодобувні басейни, райони, ареали.
Переважна більшість підприємств обробної промисловості розміщені в населених пунктах і утворюють такі елементи територіальної струк¬тури, як промисловий пункт (одне підприємство), промисловий центр — населений пункт з кількома мало пов'язаними підприємствами, промисловий (господарський) вузол — місто або група близько розташова¬них міст з великою кількістю взаємозв'язаних підприємств. Окремі виробництва мають кущову форму територіального поєднання. На¬приклад, машинобудівний кущ формується головним (складальним) підприємством і багатьма заводами, що постачають деталі, вузли, агре¬гати і знаходяться у навколишніх поселеннях.
Територіальна структура транспорту представлена такими елемента¬ми, як транспортні лінії (наприклад, залізниці, судноплавні ріки), транспортні пункти (станції на залізничній вітці), транспортні вузли (станції в місцях розгалуження чи перетину залізничних ліній).
Елементи територіальної структури можуть бути спеціалізовані (наприклад, зернова зона, цукровобуряковий пункт, центр харчової промисловості, автомобілебудівний кущ, нафтохімічний вузол, залізничний вузол, автомагістраль) і багатогалузеві (хіміко-машинобудівний центр, металургійно-машинобудівельно-хімічний вузол, залізнично-річковий вузол, промислово-транспортний вузол, залізнично-автомобільна полімагістраль).
ОСНОВНІ РИСИ СУЧАСНОЇ СТРУКТУРИ ГОСПОДАРСТВА. Сучасні галузева і територіальна структури господарства України відзначаються нераціональністю. Про це, зокрема, свідчать: значна залежність господарства від постачання енергоносіїв і сировини; відсутність завершальних виробництв у багатьох галузях, передусім у машинобудуванні; надмірний розвиток галузей військово-промислового комплексу при обмеженому розвитку виробництва товарів народного споживання; недостатній розвиток агропромислового комплексу, насамперед галузей обробної промисловості; технічна відсталість і зношеність устаткування, технологічна недосконалість підприємств, що зумовлюють високу енерго- і матеріалозатратність економіки; значна концентрація "брудних виробництв", зокрема гірничодобувних, металургійних, хімічних, що спричинило високий ступінь забруднення довкілля; надмірне зосередження промислових підприємств в окремих регіонах (Придніпров'я, Донбас, Прикарпаття), що зумовило значне використання ресурсного потенціалу, призвело до надмірного тиску на довкілля тощо.
Необхідна структурна перебудова господарського комплексу, що має виявлятися у виготовленні високоякісної і конкурентоспроможної продукції, зменшенні затрат сировини та енергії на її випуск, скороченні виробництва економічно та екологічно невигідної продукції. Значну роль у цьому повинні відіграти економічні реформи, насамперед прискорення процесів приватизації в різних галузях господарства.
Галузь — це сукупність господарських одиниць, які виробляють якісно однорідну продукцію або задовольняють певні од¬норідні потреби суспільства.
Всі галузі національного господарства об'єднуються у дві сфери — сферу матеріального вироб¬ництва і сферу послуг.
Територіальна структура господарства – це сукупність певним чином розміщених і поєднаних територіальних елементів господарства.
Галузева структура народного господарства
Україна має відносно високий рівень освоєння території. Досить розвинені галузі матеріального виробництва та невиробничі. Народногосподарський комплекс України охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну на своїй території. Економіка України виділяється складною, досить диференційованою і диверсифікованою структурою. Для неї характерні: переважання важкої індустрії, недостатній розвиток галузей і виробництва товарів народного споживання, наявність галузей і виробництв, що забезпечують науково-технічний прогрес і розширення й поглиблення внутрішньогалузевих та міжгалузевих виробничих зв'язків.
Проте переважна орієнтація на розвиток важкої індустрії в Україні деформувала структуру всієї економіки, тому в перспективі потрібні рішучі структурні зміни на користь прискореного розвитку виробництва товарів народного споживання, що сприятиме не лише розвитку легкої і харчової промисловості, а й активному залученню машинобудівного та оборонного комплексу до випуску товарів народного споживання.
На галузеву структуру економіки України мають вплив різні економічні та природні фактори, в тому числі наявний рівень розвитку продуктивних сил, темпи зростання або занепаду виробництва, рівень забезпечення сировинними та паливно-енергетичними ресурсами, інтенсивність реалізації досягнень науки і техніки, міжнародний поділ праці, економічна інтеграція.
Функціонування та удосконалення народногосподарського комплексу України пов'язані з раціональним використанням природних, матеріальних і трудових ресурсів, забезпеченням відповідних пропорцій у межах галузей, регіонів, всього народного господарства, переведенням економіки на інтенсивний шлях розвитку, підвищенням суспільного виробництва, охороною навколишнього середовища.
З корисних копалин велике значення мають кам'яне вугілля Донецького басейну, залізні й марганцеві руди. На території України добувають природний горючий газ, нафту, сірку, титанові руди, калійну та кухонну сіль, каолінові глини, цементну сировину, флюсові вапняки, доломіти.
Економіка України розвивалася також за міжреспубліканським поділом праці, дво- і багатосторонніми економічними угодами. У процесі розвитку економіки докорінно змінилася її структура. Провідну роль почала відігравати важка промисловість, на яку в 1989 р. припадало 69,5 % продукції промисловості і відповідно 31,5 % на виробництво товарів народного споживання. Це змінило співвідношення між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання, між видобувною та обробною промисловістю, а також між різними галузями промисловості і міжгалузевими комплексами.
У галузевій структурі економіки України виділяється машинобудування (див. картосхему на с 79), на яке припадало 38,7 % вартості продукції деяких галузей, з них харчової — 15,3 % і легкої промисловості — 12,0 % (табл. 13).
У групі А, що займається виробництвом засобів виробництва, майже чверть становить виробництво предметів праці. Разом з тим спостерігається тенденція до збільшення частки тих засобів виробництва, які спрямовуються у легку та харчову промисловість, сільське господарство.
Структура засобів виробництва складається із співвідношення видобувних і обробних галузей. До видобувних належать: видобуток мінерального палива, виробництво електроенергії на гідроелектростанціях, видобуток руд чорних і кольорових металів, гірничо-хімічна і мінерально-будівельна сировина; лісозаготівлі; ви лов риби і морських продуктів.
Видобувна промисловість має підвищену фондомісткість. На її частку припадає майже 1/5 всіх основних виробничих фондів, тобто стільки, як у машинобудуванні. Крім того, видобувна промисловість має меншу фондовіддачу порівняно з обробними галузями.
Спеціалізуються галузі на основі ознаки однорідності, тобто подібності між собою за призначенням продукції, що виробляється (наприклад, галузі паливної промисловості), спільності використовуваної сировини (наприклад, галузі машинобудування) або за характером технології. Вони групуються у так звані комплексні галузі. Тому галузі можна групувати в паливно-енергетичний комплекс, куди належать паливна промисловість і електроенергетика; металургійний, машинобудівний комплекси, хіміко-лісовий, у тому числі хімічна і нафтохімічна, лісова, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість.
Територіальний поділ праці і відмінності в економічних і природних умовах в окремих регіонах України мають вплив на диференціацію структури промисловості, формування та удосконалення¬¬_її.
Науково-технічний прогрес посилює динамічність зрушень у структурі промисловості. Міжгалузеві пропорції в сучасних умовах виявляють залежність від соціальних аспектів, пов'язаних з підвищенням добробуту населення, тому виробництво товарів народного споживання_повинно_розвиватися_як_пріоритетне.
У 1995 р. у галузях матеріального виробництва працювало майже 74 % населення України. За 1985—1995 pp. частка працівників галузей матеріального виробництва знизилась_лише_на_14_%.
Перше місце за кількістю працівників у 1995 р. посідали промисловість і будівництво — 24,3 %, далі сільське і лісове господарство — 22,5 %, освіта, охорона здоров'я, культура, мистецтво, наука і наукове обслуговування — 17,3 % транспорт і зв'язок — 6,1 %, торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне забезпечення, збут, заготівля — 6,9 %, житлово-комунальне господарство, виробничі види побутового обслуговування населення — 3,4 %. В апараті органів державного управління, органах управління кооперативними та громадськими організаціями, кредитуванні і державному страхуванні було_зайнято_3,0_%.
У 1995 р. з промислово-виробничих основних фондів 32,0 % припадало на будівлі, 25,0 % — на споруди, 13,0 % — на передавальне обладнання; машини та устаткування — 26,0 %, транспортні засоби — 3,2 % та інші основні фонди — 0,8 %.
Є значні відмінності в територіальній концентрації промислового виробництва між південно-східними областями (Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська) і деякими західними й центральними (Волинська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Вінницька, Черкаська), у структурі господарства яких відносно висока частка аграрного сектора економіки. Крім того, в Автономній Республіці Крим, Одеській і Закарпатській областях слід ширше розвивати санаторно-курортне господарство.
Агропромисловий комплекс України — складна виробничо-економічна система, яка становить групу технологічно і економічно взаємопов'язаних галузей народного господарства, промисловості, інфраструктури. В його складі є три основні сфери. Перша забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і засобами виробництва; друга — власне сільське господарство; до третьої належить заготівля, збереження і переробка сільськогосподарської продукції. Центральна ланка агропромислового комплексу — сільське_Господарство.
Кризові явища в галузях економіки України спричинені недостатнім і несвоєчасним урахуванням змінних умов виробництва, можливостями інтенсифікації, змінами у методах господарювання та іншими причинами. Темпи виробництва почали різко сповільнюватися (табл._14).
А намагання стримати спад виробництва екстенсивними методами не привело до відповідних результатів, спричинило зменшення фондовіддачі.
Відносно високий рівень розвитку економіки України може забезпечити її економічну незалежність, але за умови конверсії оборотного потенціалу й належної економічної оцінки мінерально-сировинної бази. На сьогодні масштаби освоєння ресурсів надр і розвитку гірничовидобувної промисловості в країні стали одним з найочевидніших свідчень сировинного спрямування її економіки. Видобуток 40 основних видів корисних копалин перевищує 1 млрд. т на рік, або майже 5 % світового обсягу.
Значні природні багатства та високий рівень освоєння їх визначає високу частку галузей мінерально-сировинного комплексу в економіці України. Постає питання, як має здійснюватися ця роль в умовах структурної перебудови народного господарства.
Якщо реалізувати політику пріоритетної підтримки мінерально-сировинних галузей народного господарства, то, враховуючи наш виробничий потенціал, можна збільшити валютні фонди країни. Проте, спрямовуючи на це значні кошти при великій фондомісткості цих галузей, Україна надовго закріпить за собою роль сировинного джерела для інших країн, тобто постачальника сировини при нерівноправних економічних відносинах.
Товарна продукція гірничовидобувної промисловості України у цінах 1980—1990 pp. становила 11—12 млрд. крб. На світовому ринку мінеральна сировина оцінювалася в 25—28 млрд. крб. Ряд економістів розглядає цю розбіжність як світову гірничу ренту, тобто як доход або, іншими словами, економічну вигоду. Ціни на мінеральну сировину в країні занижені. Однак, незважаючи на вагомість запасів більшості традиційних для нас видів корисних копалин, великі масштаби видобутку за ряд років призвели до виснаження найбільш якісної і рентабельної частини запасів вугілля, залізних руд, окисних марганцевих руд, самородної сірки, інших корисних копалин. Тому на тривалу перспективу слід враховувати звуження ресурсних можливостей України з багатьох видів корисних копалин. Звідси випливає завдання: виходячи з реальної ціни вітчизняної мінерально-сировинної бази, здійснювати диференційну інвестиційну політику для забезпечення внутрішніх потреб і створення експортного потенціалу. Тут потрібні насамперед геолого-економічна переоцінка виявлених запасів корисних копалин, обґрунтування пріоритетних напрямів розвитку й освоєння сировинної бази, інтенсивніші методи_використання_її.
Стратегія конверсії мінерально-сировинного комплексу повинна визначатися скороченням залучення до нього трудових і матеріальних ресурсів, пріоритетом підвищення якості та розширення номенклатури товарної продукції; орієнтацією на задоволення соціальних і економічних потреб населення. Інвестиційна політика в цілому має характеризуватися різким скороченням коштів на будівництво гірничих підприємств (за винятком вугільних, золотодобувних_та_деяких_нших).
Тривала конверсія полягатиме у заміщенні потужностей, що вивільнятимуться, виробництвом дефіцитної для народного господарства - це насамперед нові високотехнологічні метали, меліоранти, сорбенти, будівельні матеріали тощо. Пріоритетними ресурсними джерелами для них мають стати відходи виробництва, супутня мінеральна сировина, техногенні родовища. Великі комбінати повинні експлуатувати невеликі, розташовані поряд з ними родовища, які досі вважали нерентабельними.
Слід звернути увагу на доцільність створення малих підприємств з незакінченим циклом виробництва. Прикладом подібної стратегії може бути освоєння Мужіївського золоторудного родовища на Закарпатті, де будівництво комбінату з повним виробничим циклом маловиправдане, незважаючи на потребу в золоті. Проте для розробки цих руд можна використати потужності Східного гірничо-збагачувального комбінату в Кривбасі.
Суттю конверсії повинен стати розвиток найпрогресивніших технологій видобутку, збагачення та комплексної переробки корисних копалин, різке зниження витрат, загальна екологізація виробництва. З вторинною ресурсною базою пов'язуються технологічні можливості й економічна доцільність виробництва ванадію, нікелю, ртуті, стронцію, галію, германію, скандію, заліза, марганцю, калійної та кухонної солей, флюсів, хімічних меліорантів. На основі гірничопромислових відходів можна розширювати й диверсифікувати сировинну базу промисловості будівельних матеріалів.
У межах конверсії важливо виявити всі можливості економічно обґрунтованої переорієнтації зовнішніх виробничо-сировинних зв'язків на внутрішні.
Перегляд структури гірничої промисловості, скорочення видобутку мінеральних ресурсів мають поєднуватися з пріоритетним фінансуванням і розвитком окремих ресурсно-технологічних ланок, що визначають якісні параметри і забезпечують одержання нових перспективних видів продукції. Неминучим є виникнення і поглиблення ряду кризових явищ у сировинних галузях, тому слід заздалегідь передбачити можливість переорієнтації потужностей на інші види корисних копалин або переходу на інші типи виробництва.
З динамічністю економіки пов'язане посилення комплексності, що здійснюється у різних формах і на різних рівнях. Про це свідчить формування міжгалузевих комплексів — паливно-енергетичного та агропромислового, а також розвиток економіки в цілому. Особливу увагу глід приділити постійному вдосконаленню базових галузей, які є фундаментом народного господарства і забезпечують функціонування й послідовний розвиток економіки України в цілому. Пріоритетного розвитку мають набути галузі, найтісніше пов'язані з науково-технічним прогресом, які є його своєрідним каталізатором, — електроенергетика, хімічна і нафтохімічна промисловість, машинобудування. Структурні зрушення пов'язані насамперед з розвитком галузей, які здебільшого забезпечують прискорення самого технічного прогресу, — радіоелектроніки, виробництва обчислювальної техніки та ін. На передній план висувається електронізація економіки, інформатизація всіх сфер діяльності людини, перехід до цехів і підприємств-автоматів, систем_втоматизованого_правління.
Великого значення повинні набути галузеві, міжгалузеві та інтегральні комплекси різних типів, які забезпечували б ефективне використання природних і трудових ресурсів, особливостей географічного положення, ефекту концентрації.
Повніше має розкрити свої можливості міжгалузева концентрація виробництва внаслідок поліпшення технологічних процесів, прогресу на транспорті, посилення уваги до виробничої інфраструктури, формування єдиних інфраструктурних систем: транспорту, енергетики,газопостачання.
З нарощуванням основних фондів, їх концентрації у великих вузлах і ареалах активно відбувається процес роззосередженої концентрації, виникають нові великі центри — і часто у дуже короткі строки, наприклад у минулих десятиріччях у західних областях України. На особливу увагу заслуговує реалізація цільових комплексних програм з найважливіших соціально-економічних проблем — розвитку виробництва товарів народного споживання та послуг, скорочення ручної праці, розширення машинобудування, енергетики й транспорту. Слід розвивати і галузі промисловості, які поставляють сільському господарству машини, добрива, хімічні засоби захисту рослин, устаткування для переробки сільськогосподарської продукції.
Народне господарство України — це багатоструктурна система, в якій можна виділити три основні структури: соціально-економічну, галузеву й територіальну. Соціально-економічну структуру слід враховувати при вивченні розміщення продуктивних сил. Галузева структура відбиває співвідношення, взаємозв'язки і пропорції між складовими частинами народного господарства і реалізовується у територіальній структурі народного господарства, яка є предметом дослідження вітчизняної науки.
Для вивчення економіки України велике значення має функціональна класифікація галузей. Це — первинні галузі, у тому числі видобувна промисловість і сільське господарство, та вторинні, що охоплюють обробну промисловість, до якої, в свою чергу, належить переробна. У структуру народного господарства входять транспорт, торгівля, житлове будівництво, охорона здоров'я, сервісні галузі, управління, наука й наукове обслуговування.
У ході науково-технічної революції виникають нові галузі виробництва (радіо- та мікроелектроніка, атомна енергетика тощо), зростає роль науки і наукоємних виробництв, відбувається_новлення_подукції.
Нині першочергове завдання — подолати несприятливі тенденції, глибоку структурну кризу економіки України, _надати економіці належного динамізму. Насамперед йдеться про глибокі структурні зміни та нову інвестиційну політику. Інвестиційну політику відносно окремих галузей слід здійснювати так щоб масштаби капітального будівництва відповідали потужностям, матеріальним і трудовим ресурсам.
На стратегічних напрямах розвитку економіки слід розробляти і здійснювати комплексні програми, більш динамічно розвивати галузі, що визначають науково-технічний прогрес, забезпечують широкий економічний ефект і розв'язання соціальних завдань. Особливо загострилися проблеми споживчого ринку, соціально-культурної сфери, охорони здоров'я, освіти,_фінансів.
Металургію і хімічну промисловість України необхідно переобладнувати продуктивним устаткуванням. Продукція хімічної промисловості мас зростати за рахунок сучасних видів пластмас, синтетичних волокон, фармацевтичних препаратів тощо.
Ефективність реконструкції, темпи економічного зростання значною мірою залежать від розвитку машинобудування, оскільки в ньому матеріалізуються основні науково-технічнГїдеї7 що визначають прогрес в інших галузях народного господарства, закладаються основи широкого виходу на принципово нові ресурсозберігаючі технології, зростання продуктивності праці та поліпшення якості продукції.
Значного технічного переоснащення потребує виробнича інфраструктура, насамперед транспорт і зв'язок, та пріоритетного розвитку — харчова і легка промисловість. Виробляти прогресивне устаткування для них повинні не тільки спеціалізовані, а й інші галузі_промисловості.
Реконструкція висуває нові завдання перед наукою, зокрема спрямування на потреби господарства. впровадження досягнень науково-технічного прогресу.
Необхідно рішуче змінити ставлення до продовольчого постачання, забезпечити норму споживання на душу населення м'яса, молока, овочів і плодів, поліпшити соціально-економічну ситуацію на селі, створити умови для глибшої інтенсифікації сільського господарства, гарантованого виробництва продукції з акцентами на економічних методах господарювання, розширення самостійності й підвищення відповідальності за результати своєї_праці.
Насамперед потрібно піднести ефективність використання в галузях економіки виробничого потенціалу, сконцентрувати зусилля на найважливіших ділянках: підвищенні родючості землі, створенні умов для стабільного сільського господарства, зменшенні втрат продукції полів і ферм, розвитку сільськогосподарського машинобудування. Набувають значного поширення різні форми господарювання: колективні та орендні господарства, селянські господарства, трудові колективи державних підприємств, асоціації, акціонерні товариства, підряд.
Перетворення форм власності у галузях економіки триватиме не менш ніж 10—15 років. Проте держава на найближчий період збереже за собою функції прогнозування розвитку галузей, визначення цілей і пріоритетів, володітиме регуляторами прямої дії на економічні процеси.
Взаємодія всіх галузей економіки України зумовлена кардинальною зміною структурної та інвестиційної політики щодо галузей, що передбачає: рішучу орієнтацію виробничих капітальних вкладень" на реконструкцію і технічне переоснащення підприємств, що в кілька разів ефективніше, ніж будівництво нових; концентрацію капітальних вкладень на основних напрямах, здатних швидко забезпечити економічний ефект; визначення пропорцій у використанні капітальних вкладень з тим, щоб забезпечити соціальну орієнтацію економіки, пропорційний і збалансований розвиток різних галузей. Слід посилити залежність між обсягом ресурсів, які спрямовуються на соціальний розвиток областей і окремих регіонів, і результатами діяльності підприємств, розташованих на їхній території.
Все це сприятиме великим структурним змінам в економіці України, значному збільшенню наукоємних виробництв, машинобудування і хімії, зниженню частки видобувних і сировинних галузей; однак при цьому збільшиться значущість глибокої комплексної переробки сировини. Галузева структура народного господарства матиме динамічніший, стійкіший характер, повніше задовольнятиме потреби суспільства.
Водночас у галузевій структурі продуктивних сил необхідно розв'язати ще ряд проблем. Слід реалізувати безумовний пріоритет загальнонародних інтересів над інтересами галузей і регіонів, пріоритет цілого над будь-якими локальними утвореннями, повну збалансованість економіки і на її основі динамічну перебудову виробництва відповідно до потреб населення; форми виробничих відносин розглядати у постійному оновленні, підтримувати динамічну рівновагу розвитку і розміщення продуктивних сил.
Необхідно ліквідувати диспропорції на транспорті в агропромисловому комплексі, металургії й машинобудуванні, застарілі методи і форми господарювання,, які свого часу вважали стимулами розвитку.
Доцільно виробити і згодом реалізувати великі стратегічні напрями в економіці, де передбачити заборону базування атомних електростанцій поблизу великих міст, комплексність розвитку районів, їх самоокупність, самоуправління і самозабезпечення.
Важливим є розв'язання проблем конкуренції у всіх сферах народного господарства. Це конкуренція між підприємствами різних секторів економіки — державним і кооперативним; у науково-технічній сфері (конкурсні проекти, паралельні дослідження і розробки); конкурси на одержання державних ресурсів; раціональне розміщення підприємств; виявлення резервів виробництва, соціальна орієнтація окремих галузей економіки.
Потрібна система противаги монополізації, надання підприємствам прав вступу до міжгалузевих об'єднань, створення великих господарських утворень типу концернів або комбінатів.
У новостворюваній самоуправній системі має домінувати держава, яка повинна забезпечити в масштабі народного господарства баланс кількості робочих місць і наявних ресурсів робочої сили у великих регіонах і галузях та відповідного соціально-економічного забезпечення.
Створення в Україні спільних із зарубіжними країнами підприємств сприятиме збільшенню відрахувань від прибутку до державного бюджету України.
Доцільною є консервація або згортання деяких другорядних галузей, продукцію яких вигідніше імпортувати, а також розвиток галузей із сприятливою експортною спрямованістю.
Удосконалення галузевої структури економіки України потребує значного збалансування розвитку видобувних і оборонних галузей, а також галузей, які виробляють і споживають знаряддя праці, "Необхідні пропорції можна забезпечити на основі удосконалення інвестиційної політики, управління, економії сировини та енергії значною мірою завдяки випуску_ресурсозберігаючої_техніки.
Зрушення у галузевій структурі економіки України повинні відображати процес інтенсифікації виробництва та зумовлюватися насамперед розвитком галузей, що визначають науково-технічний прогрес і зростання виробництва предметів споживання.
Тема: Одноосібне підприємство. Партнерства. Акціонерне підприємство.
Одноосібне господарство - це така форма організації підприємства і підприємництва, коли вся власність належить одній особі, яка одноосібно управляє виробництвом і власністю, привласнює весь прибуток і несе особисту відповідальність за всі зобов'язання підприємства.
Одноособове володіння - це таке підприємство, власником якого є одна особа або одна родина. Весь дохід і ризик від бізнесу вони беруть на себе. Власники такого підприємства одночасно є і його активними менеджерами.
Суть його полягає в тому, що все майно фірми належить одному власникові, який самостійно управляє фірмою, одержує прибуток і несе повну особисту відповідальність з всі зобов'язання фірми.
До господарських товариств, у свою чергу, належать акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні та командитні товариства.
Загальновідомі три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності (рис. 3.2):
Особливості одноосібного володіння.
1. Мають місце труднощі із залученням великих капіталів, а власних фінансових ресурсів одноосібного підприємця здебільшого не вистачає для розвитку своєї справи. Через невисокий рівень платоспроможності комерційні банки неохоче надають таким підприємцям великі кредити, вимагаючи більш високу плату за користування ними.
2. Повна відповідальність за борги. Це означає, що у випадку невдалого господарювання одноосібний власник може втратити не лише особисті заощадження, а й усе майно, яке піде на сплату боргів кредиторам.
3. Відсутність спеціалізованого менеджменту, що, ясна річ, негативно позначається на ефективності підприємницької діяльності. Адже одноосібний власник сам виконує всі управлінські функції. Проте далеко не всі люди здатні не це.
4. Невизначеність термінів функціонування. Підприємницька діяльність такої організаційної форми юридично припиняється у разі банкрутства, позбавлення волі за карний злочин, психічного захворювання або смерті одноосібного власника.
Одноосібне володіння має свої преваги та недоліки (рис. 3.3).
Рис. 3.3. Переваги та недоліки одноосібного володіння
По-перше, оскільки весь прибуток належить підприємцеві, він дуже зацікавлений в ефективній праці. Зосередження прибутку в одних руках дає можливість безпосередньо використовувати його в інтересах справи.
По-друге, у власника фірми витрати на організацію виробництва є невеликими. Його управлінські рішення негайно втілюються в життя.
По-третє, одноосібному володінню властива простота в організації фірми та її ліквідації.
Отже, перевагами одноосібного господарства є:
1) привласнення всього прибутку та можливість вільно розпоряджатися ним (крім сплати частини податків);
2) наявність на цій основі високоефективних стимулів до праці;
3) незначні витрати на організацію виробництва;
4) високий ступінь свободи економічного вибору;
5) простота для оподаткування (оподатковується лише індивідуальним подохідним податком, нижчим від оподаткування прибутку).
Повна самостійність, воля й оперативність дій. При прийнятті рішень не потрібно звертатися в раду директорів або ж домагатися згоди партнерів.
Максимум спонукальних мотивів. Оскільки всі доходи надходять до єдиного власника підприємства, то він зацікавлений у завзятій роботі, ретельному контролі роботи підприємства, у прийнятті обережних рішень і в максимальному розширенні ділових операцій.
Конфіденційність діяльності. Одноосібне володіння дозволяє зберегти секрети фірми в таємниці;
Водночас одноосібному господарству властиві певні недоліки:
1). незначні обсяги привласнюваного прибутку, а отже, обмежені можливості розширення підприємства за рахунок власних коштів;
2). більші, порівняно із середніми та крупними підприємствами, труднощі в отриманні кредитів і вищі відсотки за них;
3). значно більші можливості збанкрутувати (так, у Великобританії протягом першого року банкрутує кожна четверта невелика фірма);
4). більша тривалість робочого дня, вища інтенсивність праці та гірша техніка безпеки;
5). відповідальність власника підприємства за зобов'язання не лише активами підприємства а й своїм особистим майном.
Труднощі залучення великих капіталів. Нема можливості залучити інвесторів зі своїми капіталами, як це можливо в корпорації або товаристві. Рейтинг кредитоспроможності одноосібника не дуже високий, тому він повинний платити значно більш високі відсотки за кредити.
Невизначеність термінів діяльності. Одноособова фірма юридично припиняє зі смертю власника, його банкрутством, тюремним ув'язненням тощо.
Необмежена відповідальність за борги. У випадку невдачі одноособовий підприємець може утратити усі свої особисті заощадження і майно, що є гарантом оплати його боргів.
Недолік спеціалізованого менеджменту. Звичайно одноособовий підприємець - це генеральний менеджер, менеджер із продажу, збуту і реклами, фінансист, кадровик і постачальник.
Функціональні недоліки. Через труднощі одержання капіталу в одноособових фірм існують проблеми оперативного характеру. Наприклад, невдале місце розташування самої фірми, невідповідний будинок і устаткування, нездатність платити таку платня, що залучало б найбільш працездатних, цілеспрямованих людей, нездатність здобувати товари в таких кількостях, що гарантувало б від дефіциту в постачаннях.
Ця форма організації підприємств та підприємництва є найбільш адекватною для малих підприємств.
Розвиненішою організаційною формою підприємств та підприємницької діяльності є партнерство.
Товариство з обмеженою відповідальністю (скорочено «ТОВ») — організація, суб'єкт господарювання, статутний капітал якої поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом товариства.
Товариство з обмеженою відповідальністю є різновидом господарських товариств.
Сутність товариства з обмеженою відповідальністю полягає в тому, що учасники такого товариства відповідають за його зобов'язаннями в обмеженому об'ємі. Назва товариства з обмеженою відповідальністю не означає обмеження відповідальності товариства як суб'єкта господарського права якимись певними розмірами майна або грошових коштів. Натомість ідеться про обмеження відповідальності учасників, які несуть ризик збитків у межах їх внесків до статутного капіталу, які вони можуть втратити. При цьому додаткові вимоги до учасників не висуваються, стягнути з учасників додаткові суми (на відміну від повного чи командитного товариства) не можна.
Розповсюдженість товариств з обмеженою відповідальністю
Організаційно-правова форма товариства з обмеженою відповідальністю народилася в Німеччині наприкінці позаминулого століття (Закон 1892 року, чинний зі змінами й доповненнями і в даний час). У континентальному європейському праві вона отримала поширення після Першої світової війни, а в англо-американському праві замість неї використовувалася правова конструкція «закритої компанії» (англ. closed corporation).
Товариство з обмеженою відповідальністю є однією з найпоширеніших організаційно-правових форм юридичної особи. Ця форма організації юридичних осіб широко використовується практично у всіх державах: нім. Gesellschaft mit beschränkter Haftung (GmbH) — в Німеччині; нід. Besloten Vennootschap (BV) — у Нідерландах; фр. Société à Responsabilité Limitée (S.A.R.L.) — у Франції; пол. Spółka z ograniczoną odpowiedzialnością (Sp. z o.o.) — у Польщі. В модифікованому вигляді — англ. Limited Liability Partnership (LLP) — у Великобританії і англ. Limited Liability Company (LLC) — у США.
На даний момент це найпоширеніша організаційно-правова форма комерційних організацій у світі. Ця обставина говорить про перевагу даної організаційно-правової форми для учасників підприємницької діяльності.
Даний вид компаній — винахід, викликаний вимогами практики господарювання, що показала недостатню еластичність акціонерних корпорацій (з одного боку) і обмежені можливості повних товариств, що перешкоджали їх широкому поширенню, — з іншого.
Переваги товариства з обмеженою відповідальністю
1. Засновниками та учасниками ТОВ можуть бути як фізичні так і юридичні особи, як резиденти, так і нерезиденти.
2. Розмір статутного капіталу ТОВ не обмежується. Гнучкі умови наповнення статутного капіталу.
3. Не забороняється реєстрація ТОВ з одним учасником.
4. Спрощена система управління підприємством — повноваження виконавчого органу підприємства, як правило, одноосібного, обмежені повноваженнями вищого органу управління — зборів засновників (учасників).
5. Відсутність законодавчо встановлених вимог до складання та подання спеціальної звітності, а також її опублікування (як для АТ).
6. Учасники товариства не відповідають за його зобов'язаннями і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості зроблених ними внесків.
7. Відсутня необхідність здійснювати додаткові фінансові витрати на організацію обліку і проведення операцій з цінними паперами акціонерів.
Товариства з обмеженою відповідальністю в Україні
Історичний нарис правового регулювання ТОВ
У дореволюційній Росії господарські товариства зі складеним капіталом іменувалися торговими товариствами, оскільки торгівля зазвичай асоціювалася з комерційною діяльністю.
Цивільний кодекс УРСР 1922 року (набрав чинності з 1 лютого 1923 р.; формально діяв до 1964 р.) встановлював, зокрема, такі положення щодо товариств з обмеженою відповідальністю:
318. Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, всі учасники якого (товариші) провадять торгівлю або промисел під спільною фірмою і за зобов'язання товариства відповідають не тільки внесеними в товариство вкладами, але і особистим майном в однаковому для всіх товаришів кратному (наприклад, трьохкратному, п'ятиратному, десятикратному) відношенні до суми вкладу кожного товариша.
319. У випадку неспроможності одного товариша відповідальність його за борги товариства розподіляється між іншими учасниками товариства пропорційно до їх вкладів. Проте, ніхто з товаришів не несе перед третіми особами або перед іншими учасниками товариства якої-небудь майнової відповідальності понад його вкладу та встановленої кратної до вкладу відповідальності.
320. Товариства з обмеженою відповідальністю допускаються до заснування лише в тих галузях народного господарства, де вони прямо дозволені законом (наприклад, електрифікаційні товариства, товариства відповідальної праці та ін.), або лише за спеціальним дозволом у кожному окремому випадку уповноважених органів робітничо-селянського уряду.
Положення про фірму 1927 року (застосовувалося на території України з перервами до 2004 р.) закріплювало в числі організаційно-правових форм товариство (рос. товарищество) з обмеженою відповідальністю[1].
7 лютого 1991 року — прийняті Закони Української РСР «Про власність»[2] та «Про підприємництво»[3].
Закон «Про власність» (діяв до 2007 року) визнав господарські товариства суб'єктами права колективної власності, а Закон «Про підприємництво» (утратив чинність з 2004 року, крім статті 4) визначив загальні принципи підприємницької діяльності, проголосив свободу вибору організаційних форм підприємництва.
27 березня 1991 року — прийнятий Закон Української РСР «Про підприємства в Українській РСР» (діяв до 2004 року).
У названих вище законодавчих актах поняття «товариство з обмеженою відповідальністю» не застосовувалося.
19 вересня 1991 року — прийнятий Закон України «Про господарські товариства»[4], який діє до цього часу.
Статті 50-64 Закону про господарські товариства були присвячені товариствам з обмеженою відповідальністю. Зокрема, статутний фонд ТОВ повинен був становити не менше 50 тисяч карбованців.
16 січня 2003 року прийняті Цивільний та Господарський кодекси України.
15 травня 2003 року прийнятий Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»[5], що значно реформував процедуру державної реєстрації ТОВ та інших суб'єктів підприємництва, а також ввів поняття «державна реєстрація припинення юридичної особи».
16 листопада 2011 року затверджено модельний статут ТОВ[6].
Сучасне правове становище ТОВ
Діяльність товариств з обмеженою відповідальністю регламентується Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України «Про господарські товариства», а також іншими законодавчими актами України.
Особливостями товариств з обмеженою відповідальністю є:
• ТОВ є юридичною особою і підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
• ТОВ є видом господарських товариств.
• Мінімальна кількість учасників ТОВ — одна особа.
• Максимальна кількість учасників ТОВ може досягати 100 осіб.
• Установчим документом ТОВ є статут.
• Статутний капітал ТОВ складається із вкладів його учасників. Розмір статутного капіталу дорівнює сумі вартості таких вкладів.
• Статутний капітал ТОВ підлягає сплаті учасниками товариства до закінчення першого року з дня державної реєстрації товариства.
• Вищим органом ТОВ є загальні збори його учасників.
• У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний) або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства. Наявність бухгалтера у ТОВ не обов'язкова.
• Контроль за діяльністю дирекції (директора) товариства з обмеженою відповідальністю здійснюється ревізійною комісією.
• ТОВ може бути ліквідоване за рішенням загальних зборів його учасників, у тому числі у зв'язку зі спливом строку, на який товариство було створене, а також за рішенням суду — у випадках, встановлених законом[7].
Права ТОВ
Товариство з обмеженою відповідальністю:
• має самостійний баланс, рахунки в банках, печатку із своїм найменуванням, ідентифікаційним кодом, штампи, бланки, може мати фірмовий знак, а також знак для товарів і послуг та інші реквізити;
• діє на принципах повної господарської самостійності і самоокупності, несе відповідальність за результати своєї господарської діяльності та виконання зобов'язань;
• може набувати майнові та особисті немайнові права, нести обов'язки, вчиняти правочини відповідно до законодавства та статуту, бути позивачем в суді, у тому числі у відповідних юрисдикційних органах інших держав;
• має право випускати (емітувати) в установленому законодавством порядку цінні папери;
• самостійно планує свою господарську діяльність і провадить таку діяльність на підставі договорів;
• реалізує власну продукцію (роботи, послуги).
ТОВ має право утворювати в установленому законодавством порядку філії, представництва, інші відокремлені структурні підрозділи, бути засновником юридичних осіб (у тому числі дочірніх підприємств) як на території України, так і за її межами.
ТОВ разом з іншими суб'єктами господарювання може утворювати спілки, асоціації та інші об'єднання.
ТОВ відповідає за своїми зобов'язаннями всім майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення на вимогу кредиторів.
ТОВ не несе відповідальності за зобов'язаннями його учасників. ТОВ не відповідає за зобов'язаннями утворених ним юридичних осіб.
Акціонерне товариство — один з різновидів господарських товариств. Акціонерним товариством визнається комерційна організація, статутний капітал якої розділений на визначене число акцій, що засвідчують права та обов'язки учасників товариства ( акціонерів ). Акціонерні товариства створюються в формі публічних або приватних товариств.
За українським законодавством, акціонерне товариство це господарське товариство, статутний капітал якого не може бути меншим ніж 1250 мінімальних заробітних плат і який поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями. Основним актом законодавства, який регулює діяльність акціонерних товариств, є Закон «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р.
Реформа законодавства про акціонерні товариства
29 квітня 2009 року, коли набрав чинності Закон «Про акціонерні товариства», почався відлік дворічного перехідного періоду, відведеного для акціонерних товариств в Україні для впровадження ними суттєвих змін в системі корпоративного управління, а також у їх відносинах з акціонерами, кредиторами та інвесторами.[1]
Джерела для запозичення моделей регулювання
Офіційні коментарі[2] вказують на декілька джерел, на які орієнтувались реформатори:
• законодавство європейського співтовариства, до якого автори намагались адаптувати закон про акціонерні товариства;
• найкраща світова практика, насамперед стандарти Організації економічного співробітництва та розвитку.
Попри офіційно проголошені напрямки руху реформи, Закон має набагато більше спільних рис із Модельним законом «Про акціонерні товариства», ніж із законодавством ЄС про компанії.[3] Модельний закон був розроблений у 1995 р. на основі самодостатньої (self-enforcing) моделі регулювання[4] трьома американськими вченими — професором на той час Колумбійського університету Б. Блеком, професором Гарвардського університету Р. Краакманом, а також Анною Тарасовою, консультантом з питань права Центру інституційних реформ і неформального сектору при університеті Мериленда. Без принципових змін Модельний закон було покладено в основу російського федерального закону «Про акціонерні товариства». Український закон «Про акціонерні товариства» структурно і змістовно повторює російський закон. Утім, багато положень російського закону, спрямовані на створення ринку корпоративного контролю, захист прав портфельних і великих міноритарних акціонерів, обмеження можливостей контролюючих акціонерів і менеджменту з експлуатації товариства у власних інтересах (insider self-dealing) до українського закону не потрапили.[5]
Оригінальних положень, направлених на вирішення суто українських проблем, в Законі небагато. Наприклад, вимога про примусовий лістинг акцій публічних акціонерних товариств — захід, який має на меті штучне збільшення пропозиції квазі-ліквідних інструментів на фондових ринках. Інше суто українське нововведення — вимога про обов'язкове укладання правочинів із акціями публічних товариств на біржах. Здається, що український «слід» в Законі можна встановити там, де використовується командно-адміністративний метод приписів і заборон — метод, який не має нічого спільного з ідеологією самодостатнього регулювання, покладеною в основу Модельного закону «Про акціонерні товариства» його розробниками.
Всупереч вимогам Закону «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» Закон не пройшов обов'язкову експертизу Міністерства юстиції України на предмет відповідності acquis communautaire.[6] Поза увагою авторів Закону залишились численні протиріччя між Законом і Цивільним кодексом. Перелік деяких виявлених після набуття чинності Законом протиріч був узагальнений Юридичним комітетом Американської торговельної палати в Україні, який розробив законопроект, направлений на їх усунення.[7]
Пріоритетні регуляторні цілі реформи
У 2007 р. Президент України в своєму дорученні Кабінету Міністрів визначив[8] 4 пріоритетні регуляторні цілі, які повинен був досягти закон про акціонерні товариства. Усі ці заходи направлені на захист права власності міноритарних акціонерів:
• запровадження процедури кумулятивного голосування під час формування наглядової ради акціонерного товариства;
• визначення випадків обов'язкового викупу акціонерним товариством на вимогу акціонера належних йому акцій товариства за ринковою вартістю;
• запровадження обов'язкового повідомлення товариства особою про її намір придбати значний пакет акцій відповідного акціонерного товариства;
• обов'язок товариства забезпечувати збереження повної та достовірної інформації про себе та свою діяльність та рівний доступ до неї.
Здається, що Закон не вирішує жодної задачі. Метод кумулятивного голосування не працює, вимогу про обов'язкове залучення незалежного оцінювача для визначення ринкової вартості вилучено, а питання про залучення (або незалучення) оцінювача вирішує наглядова рада, істотна відповідальність за неповідомлення про намір придбати значний пакет акцій і за нерозголошення інформації не передбачена, тоді як закриті акціонерні товариства за рішенням суду були взагалі звільнені від обов'язку розкривати інформацію на фондовому ринку. За нерозкриття корпоративної інформації в загальному порядку відповідальність взагалі не встановлена.[9]
Типи акціонерних товариств
В залежності від здатності акцій товариства вільно обертатися (тобто змінювати власника без згоди інших акціонерів або товариства) акціонерні товариства поділяються на публічні та приватні. Здатність акцій вільно обертатися не є єдиною особливістю цих типів товариств. Статус товариства як публічного або приватного відбивається на можливості залучення товариством капіталу на фондових ринках, ступені захисту прав міноритарних акціонерів товариства, стабільності відносин власності і контролю у товаристві, гнучкості інструментів корпоративного управління товариством. Акціонери не мають абсолютної свободи при виборі типу товариства, оскільки приватна форма товариств може бути використана лише для тих товариств, число акціонерів в яких не перевищує певну величину.
До реформи законодавства про акціонерні товариства (2009–2011 роки) акціонерні товариства поділялись, відповідно до Закону «Про господарські товариства», на відкриті і закриті, при чому кількість акціонерів закритих товариств законодавчо не обмежувалась. Основний критерій для поділу товариств на відкриті і закриті був той самий — здатність акцій вільно обертатись. Акції закритого товариства не могли розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мали переважне право на придбання акцій, що продавалися іншими акціонерами товариства (стаття 81.3 Господарського кодексу України в редакції до 30 квітня 2009 р.). Відсутність у законодавстві обмежень щодо кількості акціонерів в закритих товариствах давала підстави для їх характеристики як «рецидиву кріпацтва у 21 столітті», який забезпечує можливість керівникам закритих товариств із великою кількістю акціонерів-робітників, позбавлених права продати свої акції, «беззастережно експлуатувати ці підприємства, легко придушуючи спроби „повстання“ неорганізованих „рабів“ без найменшого ризику втратити контроль внаслідок недружнього поглинання».
Станом на початок 2010 р. в Україні зареєстровано 20.4 тисячі закритих (приватних) акціонерних товариств, що становить дві третини від загальної кількості зареєстрованих в країні акціонерних товариств.
Аноні́мне акціоне́рне товари́ство — акціонерне товариство з акціями на пред'явника.
Публічне акціонерне товариство
Особливостями публічного акціонерного товариства є:
• акціонери можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства
• товариство може здійснювати як публічне, так і приватне розміщення акцій;
• при публічному розміщенні акцій акціонери не мають переважного права на придбання акцій, що додатково розміщуються товариством[12];
• товариство зобов'язане пройти процедуру лістингу та залишатися у біржовому реєстрі принаймні на одній фондовій біржі, при цьому укладання договорів купівлі-продажу акцій товариства, яке пройшло процедуру лістингу на фондовій біржі, здійснюється лише на цій фондовій біржі;
• річна фінансова звітність товариства підлягає обов'язковій перевірці незалежним аудитором, а також оприлюдненню (разом із аудиторським висновком);
• обрання членів наглядової ради і ревізійної комісії публічного товариства здійснюється виключно шляхом кумулятивного голосування[13];
• окрім питань, для вирішення яких законом вимагається кваліфікована більшість (три четвертих голосів від загальної кількості акціонерів товариства, які мають право голосу), рішення загальних зборів товариства приймаються простою більшістю голосів присутніх на зборах акціонерів. Товариство і його акціонери не мають право на свій розсуд розширяти коло питань, які вирішуються кваліфікованою більшістю, а також збільшувати число голосів, якими вирішуються інші питання.
Приватне акціонерне товариство
Особливостями приватного акціонерного товариства є:
• максимальна кількість акціонерів становить 100 осіб;
• товариство може здійснювати тільки приватне розміщення акцій;
• статутом товариства може бути передбачено переважне право акціонерів на придбання акцій цього товариства, що пропонуються їх власником до продажу третій особі;
• акціонер товариства завжди має переважне право на придбання акцій додаткової емісії, в той же час акціонер публічного акціонерного товариства може бути позбавлений такого права умовами публічного розміщення акцій додаткової емісії;
• акції приватного акціонерного товариства не можуть купуватися та/або продаватися на фондовій біржі, за винятком продажу шляхом проведення на біржі аукціону;
• статутом товариства може встановлюватися коло питань, вирішення яких вимагає більшої кількості голосів акціонерів, ніж проста більшість або кваліфікована більшість;
• обрання членів наглядової ради приватного акціонерного товариства здійснюється або за принципом представництва у складі наглядової ради представників акціонерів або шляхом кумулятивного голосування;
• товариство не зобов'язане розкривати свою фінансову звітність на фондовому ринку[14], хоча зобов'язане оприлюднювати фінансову звітність у Державному реєстрі юридичних осіб, як і будь-яка інша юридична особа, зареєстрована в Україні.
Приватні АТ і ТОВ
При обговоренні законопроекту «Про акціонерні товариства» НУ «ЮАУ ім. Я. Мудрого» було надано зауваження щодо доцільності поділу акціонерних товариств на публічні і приватні. Інститут, зокрема, зазначав, що «у випадку, коли [акції приватних акціонерних товариств] розповсюджуються виключно між акціонерами АТ, то вони нічим, за своєю суттю, не будуть відрізнятися від, наприклад, свідоцтва, яке отримує кожен учасник товариства з обмеженою відповідальністю, після внесення в повному об'ємі своєї частини вкладу до статутного капіталу товариства. І взагалі, в таких випадках, різниця між товариством з обмеженою відповідальністю (ТОВ) та приватним АТ нівелюється». Здається, що це твердження Інституту є помилковим. Існує принаймні дві принципові відмінності між приватними АТ і ТОВ:
• Учасник ТОВ у будь-який момент може вийти із товариства і вимагати виділу із майна товариства належної йому частки. Акціонери приватного акціонерного товариства такого права не мають, натомість вони можуть продати свої акції самому товариству, іншим акціонерам або третім особам. Ця суттєва відмінність робить приватне акціонерне товариство значно стабільнішою формою ведення спільного бізнесу;
• Кількість учасників ТОВ не може перевищувати 100 осіб.[15]
Режим обертання акцій приватних АТ і часток ТОВ є схожим в тому, що стосується переважного права інших акціонерів (учасників) на придбання акцій (часток) при їх відчуженні акціонерами або учасниками. Відчуження часток у ТОВ ускладнене тим, що для завершення переходу права власності необхідно змінити статут ТОВ і зареєструвати зміни в державному реєстрі.
Істотна відмінність приватних АТ і ТОВ полягає в порядку збільшення капіталу і залучення додаткових інвестицій. Випуск додаткових акцій приватними АТ підлягає реєстрації регулятором (Державною комісією з цінних паперів), який має право відмовити в реєстрації у разі виявлення навіть несуттєвого недотримання процедури. Збільшення статутного капіталу ТОВ здійснюється без залучення регулятора. Це надає ТОВ значну перевагу перед приватними АТ, оскільки погодження бюрократичних формальностей з регулятором може бути тривалою справою із складно передбачуваним результатом. В індустріально розвинених країнах, в тому числі в країнах ЄС, участь регулятора в процесі збільшення капіталу компаніями (публічними або приватними) не передбачена, крім випадків залучення публічними компаніями інвестицій на організованих ринках капіталу.
Різне ставлення регулятора до збільшення капіталу товариствами в залежності від виду товариства (а не особливостей залучення інвестицій) є економічно необґрунтованим і завдає шкоди учасникам ринку і інтересам державного регулювання.
Тема: Малий та великий бізнес його характеристика.
За поширеним визначенням, малим називається бізнес, який має принаймні такі характеристики: незалежне управлін¬ня; приватний капітал; локальну сферу ді¬яльності; порівняно невеликий розмір у своїй діяльності.
Малий бізнес має важливе значення в країнах з ринковою економікою. Цей термін використовують, маючи на увазі невеликі магазини, ресторани, кафе, страхові агент¬ства та інші дрібні підприємства. ВСША, наприклад, для того щоб розмежувати ма¬лий бізнес з великим, існує закон про малий бізнес (1953 р.). У 1958 р. до нього внесено поправку, яка чітко розмежувала параметри малого бізнесу, що було необхідно для одер¬жання малими фірмами кредитів на умовах, що відрізняються від умов для великого біз¬несу. В законі зазначено, що мала фірма — це таке підприємство, яке існує і функціонує незалежно, його власник незалежний від інших, воно не домінує в своїй галузі бізнесу. Залежно від кількості найнятих працівників і відповідно до критеріїв, розроблених Адмі¬ністрацією по малому бізнесу США, всі малі та середні підприємства США поділяються на п’ять категорій: найменші (1 — 24 чол.), малі (25 — 99), проміжні (100 — 499), великі (500 - 999), дуже великі (1000 і більше служ¬бовців).
Що ж до сільського господарства, то американські економісти по¬діляють ферми на категорії залежно від кількості землі або суми реалізованої продукції. Так, в одній з публікацій, ферми поділяють¬ся на п’ять категорій за сумою реалізованої ними продукції (дол.):
1 — до 10 тис. — місце проживання фермера в сільській місцевості;
2 — від 10 до 40 тис. — дрібні селянські ферми;
3 — від 40 до 250 тис. — сімейна ферма;
4 — від 250 до 500 тис. — велика сімейна ферма;
5 — понад 500 тис. — суперферма.
Зважаючи на наведену класифікацію, можна констатувати, що українські ферми належать до перших трьох категорій і складають основу малого агробізнесу.
Малий бізнес крім розмірів має ще й інші відмінні риси. Мене¬джер у малих фірмах незалежний і звітує тільки перед самим со¬бою. Більшість малих фірм належить одній особі або сім’ї. Вони та¬кож можуть бути організовані за принципом партнерства (товарист¬ва). Як правило, фермер є одночасно менеджером, фінансистом, технологом і власником.
Ця форма підприємництва дуже важлива для пенсіонерів, інва¬лідів, вдів та інших, які не можуть знайти роботу, яка б їх задоволь¬няла, і працюють удома.
У нас часто сперечаються, що важливіше для економіки країни: малий і середній чи великий бізнес? Відповідь на це запитання до¬сить проста: необхідний і той, і інший.
Для великого бізнесу важливі місткість ринку, стандартизована продукція, яка придатна для масового виробництва, наявність три¬валого і стійкого попиту, значні фінансові засоби, численна робоча сила. Водночас нерідко виникають умови, сприятливі для малого бізнесу і з різних причин несприятливі для великих фірм, зокрема: регіональна диференціація ринку; потреба у будь-якому спеціалізо¬ваному ремеслі, важливість персонального обслуговування, нерегу¬лярність попиту, обмежений попит на деякі товари, вміння присто¬совуватися до запитів ринку, залежність збуту продукції або послуг від змін моди і смаків, оперативність і гнучкість управлінських структур.
Ось чому в економічно розвинених країнах малий, середній і ве¬ликий бізнес тісно пов’язані між собою, співіснують, доповнюючи один одного.
Про могутність малого бізнесу США засвідчують такі цифри. На 1000 жителів цієї країни припадає понад 30 суб’єктів малого бізне¬су, тоді як в цілому по Україні — 5, а в сільському господарстві 1,2 суб’єкта малого бізнесу. Якщо в 1982 р. в усіх малих фірмах було зайнято 47,8 % американської робочої сили, то в 2000 р. — 63,1 %. Їх фінансовий обіг становив понад 50 % загального обсягу продажу, а частка у валовому національному продукті (ВНП) країни досягла 48 %. Американські економісти-дослідники справедливо зазнача¬ють, що кістяком американської економіки є великі корпорації, а її мускулами — малий бізнес, який приводить у рух великий бізнес. Останнім часом тут почали говорити про те, що малий бізнес — це не тільки мускули американської економіки, а й значна частина її мозку.
У табл. 4.1 наведено умови діяльності малого та великого бізнесу.
Таблиця 4.1. Умови, необхідні для успішного здійснення підприємництва
Малий бізнес Великий бізнес
Регіональна диференціація ринку Важливість персонального обслуго¬вування
Зручність обслуговування Нерегулярність попиту Обмежений попит на деякі види то-варів
Вміння пристосовуватись до спеціа¬лізованого попиту Залежність збуту продукції чи по¬слуг від змін моди, уподобань, смаків Великий (місткий) ринок Стандартизована продукція Стабільний і тривалий попит на то¬вари і послуги
Наявність висококваліфікованого управлінського апарату Можливість експорту продукції
Які можливості надає малий бізнес?
У багатьох випадках люди, які займаються власною справою, мають більше стимулів працювати з ініціативою, одержують більше економічних і психологічних винагород та заохочень, ніж ті, хто працює за наймом.
Переваги та недоліки малого бізнесу. Малий бізнес не може кон¬курувати на всіх ринках. Перша умова успіху в малому бізнесі — знаходження ринку, на якому бути малим — це перевага, а не не¬долік. Забезпечують перевагу малому бізнесу також розмір ринку, інновації та зміни, особистий контакт із споживачами, співробітни¬ками по бізнесу тощо.
Основними причинами невдач і розвалу малого бізнесу є неком¬петентність, менеджерська недосвідченість, незбалансований досвід (наприклад, досвідчений інженер, але недосвідчений комерсант), недостатній досвід у комерції, фінансах, поставках, виробництві, управлінні в одноосібних фірмах володіння і товариствах, невміння налагоджувати і підтримувати ділові зв’язки та контакти. Іншими причинами краху малих фірм є: запущеність бізнесу, погане здо¬ров’я, катастрофи, пожежі, крадіжки, шахрайство тощо.
Практика діяльності зарубіжних фірм і вітчизняних малих фірм засвідчує, що наявності тільки підприємницького досвіду і хватки недостатньо. У сучасному малому бізнесі потрібні спеціальні знан¬ня. Особливо це стосується сільського господарства. Здебільшого новий бізнес починає або комерсант, який майже нічого не знає про особливості виробництва сільськогосподарської продукції, або агро¬ном (інженер, зооінженер), який майже не знається на комерції. Часто власник малого і навіть середнього бізнесу має досить мало досвіду в управлінні специфічними структурами бізнесу.
Шанси малого бізнесу на успіх підвищуються у міру його зрос¬тання. На життєздатність малих фірм впливають також розміри фінансування, особливо на перших етапах.
Власник малого підприємства має чітко знати основні переваги і недоліки малого бізнесу, щоб урахувати їх, організовуючи власну фірму.
Враховуючи досвід економічно розвинених країн і (хоч і невели¬кий) вітчизняний досвід, зведемо в таблицю переваги і недоліки, які найбільш часто трапляються на практиці, що певною мірою дасть цілісну картину про перспективу малого бізнесу в аграрному секторі економіки України (табл. 4.2).
Таблиця 4.2. Переваги і недоліки малого бізнесу
Переваги Недоліки
Незалежність дій та прийняття рішень
Гнучкість і оперативність у діях і рішеннях
Адаптація до особливостей місце¬вих умов
Сильна симпатія до малого бізнесу Невисокі експлуатаційні витрати Шанси на швидкий матеріальний успіх, можливість швидко реалізо¬вувати свої ідеї (винаходи, відкрит¬тя, оригінальні проекти) Можливість швидкого особистого успіху (матеріально-психологічні чинники)
Довготермінові вигоди Переваги при специфічному або персональному ринку Збереження підприємницького духу і романтизму Більш висока обіговість капіталу Певна залежність від інших осіб, фірм і держави
Оперативні й управлінські недоліки по-рівняно з великими фірмами Недоліки експортного потенціалу Одноосібна відповідальність підприємця за свою справу Фінансові труднощі Особисті проблеми
Невисокий рівень спеціалізації менедже¬рів
Некомпетентність менеджерів Невисокий ступінь виживання фірми на початковій стадії
Підвищена чутливість до економічних змін
Труднощі залучення додаткових службов-ців, особливо високої кваліфікації Велика міра ризику при освоєнні проекту Обмежені можливості утримання вели¬ких складських запасів Невпевненість партнерів при укладанні контрактів
Необхідність постійно контролювати виконання зобов’язань
Щоб розібратися в складностях малого бізнесу, слід передусім правильно оцінити можливості для цієї форми підприємництва, враховуючи реальні умови і конкурентні обставини. Методика за- початкування малого бізнесу досить проста: визначення ринку — фінансування — функціонування бізнесу. Ця проста на перший по¬гляд методика має практичне значення і в умовах реформування відносин власності на селі.
Вибираючи сферу малого бізнесу, майбутні бізнесмени повинні відповісти на такі запитання:
1. Чи підходить для мене цей вид бізнесу?
2. Чи підходжу я для цього виду бізнесу?
3. Який конкретно вид бізнесу вибрати?
4. Що привабливіше — придбати нову фірму чи вже діючу?
5. Яку вибрати найбільш прийнятну організаційну форму (одно¬осібне володіння, товариство, мале підприємство, кооператив тощо)?
У зарубіжній практиці відмінним засобом розвитку і стимулю¬вання малого бізнесу є франчайзна система як вид кооперації вели¬кого та малого бізнесу.
Франчайзна система — це варіація вертикальної інтеграції промислових і торговельних фірм через оригінальну систему контрактів-франчайз.
Відповідно до франчайзної системи франчайзер — здебільшого велика батьківська компанія, що зобов’язується постачати дрібній фірмі або бізнесмену, які діють у межах обумовленої території, свої товари, рекламні послуги, відпрацьовані технології бізнесу. За це фірма (франчайзі) зобов’язується надавати компанії послуги в галу¬зі менеджменту і маркетингу з урахуванням місцевих умов, а також інвестувати у цю компанію частину свого капіталу. Отже, малий бізнес через цю систему може використовувати імідж, торговельний знак, досвід великого бізнесу.
Тема: Антимонопольне законодавство. Характеристика масового, серійного та одиничного виробництва.
Антимонопольне законодавство
Антимонопольне законодавство – закони, спрямовані па обмеження діяльності монополій, а також законодавство про нечесну конкуренцію, нечесну торгівлю тощо.
Вперше антимонопольні закони були прийняті наприкінці XIX – на початку XX ст. у США, Канаді, Австралії, оскільки процеси монополізації в цих країнах відбувалися найінтенсивніше, що одночасно породжувало негативні наслідки. Ці закони формально забороняли трести та деякі інші форми монополій. Оскільки в їх основу було покладено таке розуміння суті монополії, як повне (абсолютне) панування однієї компанії (або їх об'єднання) або цілковита відсутність конкуренції, олігополії мало підпадали під дію цих законів.
До антимонопольного законодавства належать також закони, що забороняють або регулюють угоди підприємців, спрямовані на обмеження конкуренції через поділ ринків, угоди про ціни, обмеження торгівлі, або т. зв. обмежувальну ділову практику антимонопольного законодавства – один з адміністративних методів державного регулювання економіки в країнах. Заходу існують американська та європейська системи антимонопольного права. Перша бере свій початок від закону Шермана (1890) і з доповненнями 1914, 1936, 1950 є основним антитрестівським законом Америки, який забороняє не лише різні форми монополій, а й саму спробу монополізувати торгівлю. Але Верховний суд США виробив доктрину, згідно з якою панівне становище корпорації у виробництві та її великий розмір не можуть самі по собі розглядатись як монополізація. Цим законом заборонялися лише трести й картелі (пули). Щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, внаслідок чого ліквідовувалися виробнича й правова самостійність компаній, що поглиналися, а картельні угоди замінювалися негласними джентльменськими угодами, або т.зв. лідерством у цінах. Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно призводило до суттєвого послаблення конкуренції або до встановлення монополій. Водночас були прийняті численні поправки до цих законів, що обмежували їхню дію (для експортної торгівлі, для банків та ін.). «Закон Клейтона» (1914) забороняв угоди про обмеження кількості контрагентів, поглинання фірм, якщо це посилювало монополізацію. У 1980 «Закон Селлера–Кефовера» доповнив попередні поправки про недопущення злиття корпорацій внаслідок придбання активів. Загалом незаконними у США вважаються такі дії, як цінова дискримінація, лідерство в цінах, обмежувальна практика організації збуту та ін. Антимонопольні закони втілюють у життя спеціально створені органи. У США – Федеральна торговельна комісія й Антитрестівське управління міністерства юстиції. Головна мета антимонопольного законодавства – обмеження монополій та їх влади, створення конкурентного середовища, підтримка та сприяння дрібному бізнесу. Найсуворіше антимонопольне законодавство контролює горизонтальні злиття, тобто об'єднання підприємств, які виробляють однотипні товари і послуги, що призводить до монополізації галузі.
Методами втілення антимонопольного законодавства є ліквідація фірми (у США, наприклад, це відбувається за монополізації понад 60% будь-якого товару чи послуги), високе оподаткування монопольних прибутків, контроль за цінами монополістів, розукрупнення монополій тощо. Європейська та японська системи антимонопольного законодавства забороняють не саму монополію, а лише її зловживання владою. Так, картелі вважаються корисними для розвитку економіки, тому основною формою державного контролю є система реєстрації картельних угод у спеціальних органах (у Німеччині – Федеральне управління картелей, в Японії – Комісія із справедливих операцій). Більшість антимонопольних законів європейських країн забороняють такі види монопольних угод, як угоди про поділ ринків, фіксовані ціни тощо. В Німеччині монополією вважається компанія, що зосередила у своїх руках третину обігу, в Японії – коли частка однієї компанії перевищує 50%, а двох – 75% і більше. В ЄС реєстрації підлягають лише ті угоди, які обмежують конкуренцію між членами – учасниками цієї організації.
Прийняття антимонопольного законодавства послаблювало процес монополізації економіки, сприяло посиленню конкуренції. Водночас воно спрямовувало утворення монополістичних об'єднань у нові форми (групові монополії), у створення вертикальних структур (об'єднання фірм, пов'язаних виробничою і технологічною залежністю). В Україні 1992 прийнято закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», спрямований на демонополізацію економіки, фінансову, матеріально технічну, інформаційну, консультативну підтримку підприємств, які сприяють розвиткові конкуренції. Згідно з ним монопольним вважається становище, коли частка підприємця на ринку перевищує 35%. Законом передбачено контроль за створенням, реорганізацією (злиттям приєднанням) фірм для запобігання виникненню монопольних ситуацій, штрафи підприємців і посадових осіб, а також відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем та недобросовісною конкуренцією. Антимонопольний комітет України та його територіальні управління мають право прийняти рішення про примусовий поділ монопольних утворень, а для створення нових крупних економічних об'єднань необхідно отримати дозвіл цього комітету.
Промислові підприємства розрізняються за структурою та обсягом вироблюваної продукції, широтою її номенклатури. Залежно від цих чинників робочі місця, дільниці, цехи і підприємства поділяються на кілька організаційних тинів виробництва.
Основним показником поділу на типи виробництва є спеціалізація робочих місць.
Тип виробництва — це комплексна характеристика організаційно-технічного рівня виробництва, що охоплює номенклатуру продукції, обсяг виробництва, випуск одно¬типної продукції, характер завантаження робочих місць, кваліфікацію робітників, собівартість продукції.
Під типом виробництва розуміють ступінь постійного завантаження робочих місць однаковою роботою і пов'язані з нею особливості в економіці.
Залежно від ступеня завантаження робочих місць, який обумовлюється масштабом та трудомісткістю виробництва, розрізняють такі типи виробництва:
• одиничне;
• серійне;
• масове;
• змішане.
У свою чергу, серійне виробництво поділяється на дріб¬но-, середньо- та великосерійне. Прикладом одиничного виробництва може бути дослідне або експериментальне виробництво.
Віднесення підприємства до того чи іншого типу виробництва не виключає можливості організації в його підрозділах виробничого про¬цесу за іншими типами.
Тип виробництва, як правило, характеризується коефіцієнтом спеціа¬лізації робочих місць або коефіцієнтом серійності (Кс). Його можна визначити за формулою
де Кс — коефіцієнт серійності;
р — число робочих місць;
m — середня кількість операцій, які виконуються при виготовленні кожної деталі;
n — кількість деталей в партії, яка оброблюється.
Для масового виробництва цей коефіцієнт дорівнює від 1 до 3; для середньосерійного — від 11 до 20 та для дрібносершного — понад 20.
Одиничне виробництво характеризується широким асортимен¬том продукції і невеликим обсягом випуску однакових виробів. При цьому зразки ніколи не повторюються або повторюються нерегулярно. За кожним робочим місцем не закріплені певні деталеоперацїї, тобто відсутня глибока спеціалізація. Як правило, обладнання унікальне, уні¬версальне та розміщене за однорідними групами. При одиничному типі виробництва застосовується послідовний вид пересування предметів праці та існує відносно велика питома вага ручної праці.
Одиничне виробництво характеризується наявністю значного неза¬вершеного виробництва та відсутністю закріплення операцій за робочи¬ми місцями. Характеризується одиничне виробництво високою собівар¬тістю продукції, що випускається, і тривалим виробничим циклом.
Різноманітна номенклатура робить одиничне виробництво більш мобільним та швидко пристосовуваним до умов сучасного ринку.
Як правило, одиничне виробництво характерне для суднобудування, верстатобудування та виробництва іншого унікального обладнання (ав¬томатні реактори, потужні електронні машини).
Таким чином, відмітними рисами одиничного виробництва є:
• переважання технологічної спеціалізації цехів, дільниць та відсут¬ність закріплення за ними певних виробів;
• використання універсального обладнання та його розміщення за однотипними групами;
• відносно велика питома вага ручної праці;
• наявність робітників високої кваліфікації.
Серійне виробництво характеризується тим, що виготовляється обмежений асортимент продукції. Предмети праці до робочого місця надходять не штуками, як при одиничному виробництві, а періодично певними партіями.
Залежно від розміру партії розрізняють дрібно-, середньо- та великосерійне виробництво.
Для серійного типу виробництва характерна велика номенклатура виробів, однак значно менша, ніж за одиничного типу вироб¬ництва. Як правило, виготовлення значної частини продукції в умовах серійного виробництва періодично повторюється протягом року або ряду років, що дає можливість організувати цей випуск на технологіч¬но спеціалізованих дільницях (передусім це стосується організації середньо- та великосерійного виробництва).
У виробництвах серійного типу рівень собівартості продукції зни¬жується за рахунок спеціалізації робочих місць, широкого залучення робітників середньої кваліфікації, зменшення, порівняно з одиничним ви¬робництвом, витрат на заробітну плату.
Відмітними рисами серійного виробництва є:
• за кожним робочим місцем закріплюється від однієї до 20 періо¬дично повторюваних операцій;
• номенклатура продукції не стійка, одна й та сама продукція виго¬товляється кілька разів;
• частина обладнання спеціалізована, розміщується за технологічною та частково за предметною ознакою;
• застосовується паралельно-послідовний вид пересування предметів праці;
• значне застосування механізації праці при незначному викорис¬танні ручної праці.
Продукція серійного виробництва, як правило, стандартна. До неї можуть належати насоси, компресори, машини встановленого типу, об¬ладнання хімічної та харчової промисловості тощо.
Масове виробництво характеризується виготовленням окремих видів продукції у великій кількості на вузькоспеціалізованих робочих місцях протягом тривалого періоду.
Головною ознакою масового типу виробництва є виготовлення вели¬кого обсягу однорідної продукції. Для цього тину виробництва харак¬терна незмінна номенклатура продукції, що виготовляється, спеціаліза¬ція робочих місць на виконанні однієї постійно закріпленої операції, застосування спеціального обладнання та незначна довжина виробничо¬го циклу, висока механізація та автоматизація виробничих процесів. : Собівартість продукції масового виробництва, порівняно з одинич¬ним та серійним," значно менша. Таким чином, цей тип виробництва ство¬рює передумови для поглиблення спеціалізації та підвищення продук-тивності праці. Усе це веде до збільшення ефективності виробництва. Як правило, собівартість дослідного зразка одиничного виробництва у 20—30 разів вища, ніж масового.
Необхідною умовою масового виробництва є постійний рівень попи¬ту на продукцію. Для масового виробництва характерне таке:
• за кожним робочим місцем закріплено одну-дві операції;
• постійна номенклатура продукції;
• використовуються автоматичні лінії;
• застосовується паралельний вид пересування предметів праці.
Отже, збільшення масовості та серійності виробництва має низку позитивних рис: збільшується продуктивність праці за рахунок поглиб¬лення виробничих навичок та кращого оснащення робочих місць; зни¬жується собівартість продукції і поліпшується використання обладнан¬ня, скорочується час виробництва виробу.
Разом з тим масове та серійне виробництво має ряд недоліків. Го¬ловними з них є орієнтація не на конкретного споживача і його вимоги, а на середні стандарти та труднощі перебудування виробництва, пов'я¬зані із застосуванням значної кількості спеціального обладнання.
Щоб усунути недоліки масового та серійного виробництва, необхідно поєднувати методи великосерійного та масового виробництва. Отже, змішаний метод є найбільш перспективним методом організації ви¬робничих процесів. Нижче дається порівняльна характеристика типів виробництва (табл. 1.).Порівняльна характеристика типів виробництва
Ознака характеристики Тип виробництва
Одиничне Серійне Масове
Номенклатура продукції Необмежена, різноманітна Обмежена серія¬ми, існує повто¬рюваність серій Постійна, обмежена
Собівартість продукції Висока Середня Низька
Кваліфікація робітників Висока Середня Низька
Обладнання та його розміщення Універсаль¬не, унікальне Розташоване групами Частково спеціалі-зоване Розташоване гру¬пами Спеціальне Розташоване по ходу виробничого циклу
Методи організа¬ції виробництва Одиничні Групові, потокові Потокові
Питома вага руч¬ної праці Велика Невелика при застосуванні ме¬ханізації праці Обмежена Застосування меха-нізованих процесів
Тема: Основний капітал - технічна основа виробництва. Структура основного капіталу.
Сутність капіталу, його класифікація.
Під капіталом розуміють суму коштів, необхідних для започаткування та здійснення будь-якої підприємницької діяльності (бізнес-процесів).
Частина капіталу, яка витрачається на придбання засобів виробництва, утворює постійний капітал, інша частина, яка спрямовується на залучення робочої сили, утворює змінний капітал.
В залежності від мети використання та характеру кругообігу капіталу постійний капітал розподіляється на:
1. Основний капітал - частина постійного капіталу, яка складається з вартості засобів праці та обертається протягом кількох періодів виробництва.
2. Оборотний капітал - частина постійного капіталу, яка витрачається на придбання предметів праці та оплату праці найманої робочої сили.
За джерелами формування капітал підприємства поділяється на:
1. Власний капітал - капітал, створюваний переважно за рахунок нерозподіленого прибутку, тобто валового прибутку за відрахуванням сплачених податків, відсотків за кредит і дивідендів, який зазвичай включає статутний, пайовий та резервний фонди підприємства.
2. Позиковий (залучений) капітал - капітал, сформований на тимчасовій основі у вигляді довгострокової та (або) короткострокової позики, яка залучається у формі банківського кредиту.
Класифікацію капіталу представлено у вигляді структурної схеми (рис. 6.1).
Матеріально-речовинне відтворення праці людей та певних засобів виробництва в процесі їх взаємодії утворює виробничі фонди підприємства, усю сукупність яких поділяють на основні та оборотні.
Основні фонди визначають характер матеріально-технічної бази виробничої сфери на різних етапах її розвитку.
Зростання й удосконалення засобів праці забезпечують безперервне підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці виробничого персоналу підприємства.
Рис. 6.1. Класифікація виробничого капіталу підприємства
Характеристика основних виробничих фондів, їх склад і структура
Знаряддя праці (які є найбільш активною частиною основних фондів) становлять матеріальну основу виробничої потужності підприємства. Елементи оборотних фондів формують речовинну субстанцію вироблюваної продукції (сировина, матеріали, напівфабрикати), створюють необхідні передумови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого устаткування (паливо, енергія, пара, вода), збереження і транспортування сировини та готових виробів.
Основні фонди - це засоби праці, що беруть участь у виробництві тривалий час (більше 365 днів), не змінюють своєї речовинної форми і переносять свою вартість на щойно виготовлений продукт частинами, по мірі їх зносу (шляхом амортизаційних відрахувань).
Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби", затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 27.04.2000 р. №92, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18.05.2000 р. №288/4509, зі змінами та доповненнями, внесеними Наказами Міністерства фінансів України від 30.11.2000 р. №304 та 25.11.2002 р. №989 (далі - П(С)БО 7), основні засоби - матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).
Об'єктами основних засобів є:-
- закінчений пристрій з усіма пристосуваннями і приладдям до нього;
- конструктивно відокремлений предмет, призначений для виконання певних самостійних функцій;
- відокремлений комплекс конструктивно з'єднаних предметів однакового або різного призначення, що мають для їх обслуговування загальні пристосування, приладдя, керування та єдиний фундамент, унаслідок чого кожен предмет може виконувати свої функції, а комплекс - певну роботу тільки в складі компонентів, а не самостійно;
- інший актив, що відповідає визначенню основних засобів, або частина такого активу, яка контролюється підприємством.
Рис. 6.2. Загальна класифікація основних виробничих фондів за різними класифікаційними ознаками
Об'єкт основних засобів визнається активом, якщо існує ймовірність того, що підприємство отримає в майбутньому економічні вигоди від його використання та вартість його може бути достовірно визначена. Класифікація основних засобів наведена на схемі (рис. 6.2).
Співвідношення різних груп основних фондів у їхній загальній вартості представляє виробничу структуру основних фондів. Чим вище питома вага активних основних фондів, тим більш прогресивною є їхня структура.
На структуру основних фондів впливають такі фактори:
- особливості матеріально-технічної бази виробництва;
- рівень концентрації виробництва, розмір підприємства;
- технічний рівень виробництва, механізація, автоматизація та комп'ютеризація процесів;
- географія розміщення підприємства;
- співвідношення між різними видами капітальних робіт - будівництвом нових та реконструкцією діючих підприємств тощо.
Згідно з вимогами податкового обліку основні виробничі фонди поділяють на 4 групи.
Відповідно до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" в редакції від 22.05.1997 р. №283/97-ВР зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін в Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 24.05.2002 p. №349-IV, основні виробничі фонди розподіляються на такі групи:
до І групи віднесено будівлі, споруди, їхні структурні компоненти і передавальні пристрої, в тому числі житлові будинки та їх частини (квартири і місця загального користування), вартість капітального поліпшення землі;
до II групи віднесено автомобільний транспорт і вузли (запасні частини) до нього, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, пристрої і приналежності до них;
до III групи включено будь-які інші основні фонди, які не увійшли до І, II чи IV груп;
до IV групи належать електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичної обробки інформації, їх програмне забезпечення, пов'язані з ними засоби зчитування чи друку інформації, інші інформаційні системи, телефони (в тому числі мобільні), мікрофони та рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів.
Відповідно до виробничого призначення (як було визначено на рис. 6.2) розрізняють виробничі та невиробничі фонди. При цьому до виробничих фондів відносять всі фонди виробничого призначення, які беруть безпосередню участь у всіх виробничо-господарських процесах підприємства, є знаряддями праці в своїй натура-; льній формі, утворюють нову споживчу вартість. Витрати на їх придбання, виготовлення чи поліпшення поступово відносять на зменшення скоректованих прибутків в межах норм амортизаційних відрахувань. Виробничі фонди відтворюються за рахуг нок амортизаційного фонду.
До невиробничих фондів відносять капітальні активи, які не беруть участі у виробничих процесах і не створюють вартості. їх вартість не підлягає амортизації. Разом-з тим вони відтворюються за рахунок національного доходу (фонду накопичення). До них належать:
- капітальні активи (або їх структурні компоненти), що підпадають під визначення І групи основних фондів, в тому числі орендовані;
- капітальні активи, що підпадають під визначення II, III і IV груп основних фондів, які є невід'ємною частиною, розташовані чи використовувані для забезпечення діяльності невиробничих фондів, що підпадають під визначення І групи основних фондів, або вилучені з місця здійснення господарської діяльності підприємства і передані в безоплатне користування особам, які не є платниками прибуткового податку.
Поліпшення структури основних фондів можна забезпечити за рахунок відновлення і модернізації устаткування; удосконалення структури устаткування; більш ефективно використання наявних основних фондів; ліквідації застарілого і зайвого устаткування.
Тема: Шляхи створення основного капіталу.Види оцінок основного капіталу.
Рівень ефективності господарської діяльності підприємства в більшості випадків визначається цільовим направленим формуванням його капіталу. Основною ціллю формування капіталу підприємства є задоволення потреб в придбанні необхідних активів і оптимізації його структури з позицій забезпечення умов ефективного його використання.
З урахуванням цього, процес формування капіталу підприємства будується на основі наступних принципів.
1. Врахування перспектив розвитку господарської діяльності підприємства. Процес формування об'єму і структури капіталу підпорядкований задачам забезпечення його господарської діяльності не тільки на початковій стадії функціонування підприємства, але й в найближчій перспективі. Забезпечення цієї перспективності формування капіталу підприємства досягається шляхом включення всіх розрахунків, пов'язаних з його формуванням, в бізнес-план створення нового підприємства.
2. Забезпечення відповідності об'єму залученого капіталу об'єму формованих активів підприємства. Загальна потреба в капіталі підприємства базується на його потребі в оборотних і необоротних активах. Ця загальна потреба в капіталі, що необхідна для створення нового підприємства, включає дві групи майбутніх витрат: 1) передстартові витрати; 2) стартовий капітал.
Передстартові витрати по створенню нового підприємства являють собою відносно невеликі суми фінансових засобів, які необхідні для розробки бізнес-плану і фінансування пов'язаних з цим досліджень. Ці витрати носять разовий характер і хоча потребують певних затрат капіталу, в складі загальної потреби в ньому звичайно займає незначну долю.
Стартовий капітал призначений для безпосереднього формування активів нового підприємства з ціллю початку його господарської діяльності (подальше нарощування капіталу розглядається як форма розширення діяльності підприємства і пов'язано з формуванням додаткових фінансових ресурсів).
При визначенні загальної потреби в капіталі знову створюваного підприємства використовується два основних метода:
Прямий метод розрахунку загальної потреби в капіталі базується на визначенні необхідної суми активів, яка дозволяє новому підприємству почати господарську діяльність. Цей метод розрахунку походить з алгоритму: загальна сума активів рівна загальній сумі капіталу, що інвестується. Тому розрахунок загальної потреби в активах дозволяє отримати уяву про загальну потребу в капіталі для створення нового підприємства. Так як розрахунок підприємства здійснюється в трьох варіантах (мінімально необхідна сума активів; необхідна сума активів, що забезпечує достатні розміри страхових запасів по окремим його видам; максимально необхідна сума активів), він дозволяє диференціювати і загальну потребу в капіталі нового підприємства в рамках від мінімальної до максимальної.
Непрямий метод розрахунку загальної потребі в капіталі базується на використанні показника "капіталоємкість продукції". Цей показник дає уявлення про те, який розмір капіталу використовується в розрахунку на одиницю виробленої (або реалізованої) продукції. Він розраховується в розрізі галузей і під галузей економіки шляхом поділу загальної суми капіталу, що використовується (власного і позичкового) на загальний об'єм виробленої (реалізованої) продукції. При цьому загальна сума капіталу, що використовується, визначається як середня в розглянутому періоді.
Використання непрямого методу розрахунку потреби в капіталі для створення нового підприємства здійснюється лише на попередніх етапах до розробки бізнес-плану. Цей метод дає лише приблизну оцінку потреби в капіталі, так як показник середньо галузевої капіталоемкості продукції істотно коливається в розрізі підприємств під впливом окремих факторів. Основними з таких факторів є: а) розмір підприємства; б) стадія життєвого циклу підприємства; в) прогресивність технології, що використовується; г) прогресивність обладнання, що використовується; д) ступінь фізичного зносу обладнання; е) рівень використання виробничої потужності підприємства і ряд інших. Тому більш точну оцінку потреби в капіталі для створення нового підприємства при використанні цього методу можна отримати в тому випадку, якщо при розрахунках буде використаний показник капіталоємкості продукції на діючих підприємствах-аналогах (з урахуванням вище перерахованих факторів).
Розрахунок загальної потреби в капіталі створюваного підприємства на основі показника капіталоємкості продукції здійснюється за наступною формулою:
Пк = Кп * ОР + ПРк
де Пк - загальна потреба в капіталі для створення нового підприємства;
Кп - показник капіталоемкості продукції (середньо галузевої або аналогової);
ОР - плановий середньорічний об'єм виробництва продукції;
ПРк - передстартові витрати і інші одночасні затрати капіталу, пов'язані зі створенням нового підприємства.
3. Забезпечення оптимальності структури капіталу з позицій ефективного його функціонування. Умови формування високих кінцевих результатів діяльності підприємства в значній мірі залежать від структури використовуваного капіталу.
Структура капіталу являє собою відношення власних і позичкових фінансових засобів, які використовуються підприємством в процесі своєї господарської діяльності.
Структура капіталу, що використовується підприємством, визначає багато аспектів не тільки фінансової, але й операційної і інвестиційної його діяльності, здійснює активний вплив на кінцевий результат цієї діяльності. Вона впливає на коефіцієнт рентабельності активів і власного капіталу (тобто на рівень економічної і фінансової рентабельності підприємства), визначає систему коефіцієнтів фінансової стійкості і платоспроможності (тобто рівень основних фінансових ризиків) і в кінцевому результаті формує відношення ступеню прибутковості і ризику в процесі розвитку підприємства.
Формування структури капіталу нерозривно пов'язано з урахуванням особливостей кожної з його складових частин.
Власний капітал характеризується наступними основними позитивними особливостями:
1. Простотою залучення, так як рішення, пов'язані зі збільшенням власного капіталу (особливо за рахунок внутрішніх джерел його формування) приймаються власниками і менеджерами підприємства без необхідності отримання згоди інших господарських суб'єктів.
2. Більш високою здібністю до генерування прибутку у всіх сферах діяльності, так як при його використанні не потребується сплата позичкового процента у всіх його формах.
3. Забезпеченням фінансової стійкості розвитку підприємства, його платоспроможності в довгостроковому періоді, а відповідно і зниженням ризику банкротства.
Разом з тим, йому притаманні наступні недоліки:
1. Обмеженість об'єму залучення, а отже і можливостей істотного розширення операційної і інвестиційної діяльності підприємства в періоди сприятливої кон’юнктури ринку на окремих етапах його життєвого циклу.
2. Висока вартість в порівнянні з альтернативними позиковими джерелами формування капіталу.
3. Не використовується можливість приросту коефіцієнта рентабельності власного капіталу за рахунок залучення позикових фінансових засобів, так як без такого залучення неможливо забезпечити перевищення коефіцієнта фінансової рентабельності діяльності підприємства над економічною.
Таким чином, підприємство, яке використовує лише власний капітал, має найбільшу фінансову стійкість (його коефіцієнт автономії рівний одиниці), але обмежує темпи свого розвитку (так як не може забезпечити формування необхідного додаткового об'єму активів в періоди сприятливої кон’юнктури ринку) і не використовує фінансові можливості приросту прибутку на вкладений капітал.
Позиковий капітал характеризується наступними основними позитивними особливостями:
1. Достатньо широкими можливостями залучення, особливо при високому кредитному рейтингу підприємства, наявності застави і гарантії поручителя.
2. Забезпечення росту фінансового потенціалу підприємства при необхідності істотного розширення його активів і зростання темпів росту об'єму його господарської діяльності.
3. Більш низькою вартістю в порівнянні з власним капіталом за рахунок забезпечення ефекту "податкового щита" (вилучення витрат по його обслуговуванню із податкової бази при уплати податку на прибуток).
4. Здібність генерувати приріст фінансової рентабельності (коефіцієнту рентабельності власного капіталу).
В той же час використання позикового капіталу має наступні недоліки:
1. Використання цього капіталу генерує найбільш небезпечні фінансові ризики в господарській діяльності підприємства - ризик зниження фінансової стійкості і втрати платоспроможності. Рівень цих ризиків зростає пропорційно росту питомої ваги використаного позикового капіталу.
2. Активи, сформовані за рахунок позикового капіталу, генерують меншу ( при інших рівних умовах) норму прибутку, яка зменшується на суму виплачуваного позичкового процента у всіх його формах (процент за банківський кредит; лізингові ставки; купонний процент по облігаціям; вексельний процент за товарний кредит_і_т.п.).
3. Висока залежність вартості позикового капіталу від коливань кон’юнктури фінансового ринку. В ряді випадків при зниженні середньої ставки позичкового процента на ринку використаних раніше отриманих кредитів (особливо на довгостроковій основі) стає для підприємства невигідним у зв'язку з наявністю більш дешевих альтернативних джерел кредитних ресурсів.
4. Складність процедури залучення (особливо в великих розмірах), так як надання кредитних ресурсів залежить від рішення інших господарських суб'єктів (кредиторів), потребує часто відповідних гарантій або застав (при цьому гарантії страхових компаній, банків або інших господарських суб'єктів надаються, як правило, на платній основі).
Таким чином, підприємство, яке використовує позиковий капітал, має більш високий фінансовий потенціал свого розвитку (за рахунок формування додаткового об'єму активів) і можливості приросту фінансової рентабельності діяльності, однак в більшій мірі генерує фінансовий ризик і загрозу банкротства (які зростають відповідно до збільшення питомої ваги позикових засобів в загальній сумі використовуваного капіталу).
5. Забезпечення мінімізації витрат по формуванню капіталу з різних джерел. Така мінімізація здійснюється в процесі управління вартістю капіталом.
6. Забезпечення високоефективного використання капіталу в процесі його господарської діяльності. Реалізація цього принципу забезпечується шляхом максимізації показника рентабельності власного капіталу при прийнятному для підприємства рівні фінансового ризику.
Серед механізмів управління формуванню капіталу найбільш складним є питання мінімізації вартості капіталу і оптимізації його структури.
Тема: Зношування основного капіталу. Амортизація.
Щоб забезпечити своєчасне й повне оновлення основного капіталу, запроваджуються норми амортизації, що враховують фізичне і моральне зношування.
Амортизація - це процес поступового перенесення вартості засобів праці у міру зношування fit на вартість виробленого продукту і використання цієї вартості для подальшого відтворення (заміщення, відновлення) засобів праці. Вартісне зношування є грошовим вираженням фізичного і морального зношення.
Перенесена вартість являє собою частину собівартості продукції, яка після реалізації надходить підприємству у вигляді частини виторгу, що зараховується на спеціальний грошовий фонд (амортизаційний фонд). Амортизаційний фонд - це фонд грошових ресурсів, що утворюється за рахунок амортизаційних відрахувань і призначається для повного відновлення (реновації) основного капіталу. За натуральною формою відшкодування зношування основного капіталу здійснюють у процесі нового капітального будівництва та капітального ремонту.
Слід зазначити, що амортизація відшкодовує зношування основного капіталу лише у процесі виробництва. За рахунок амортизації не відшкодовуються засоби праці, зруйновані під час стихійного лиха, війни, невстановлене устаткування, а також засоби праці, які тривалий час перебувають у капітальному ремонті. Амортизація нараховується при введенні в дію нових цехів, дільниць, відділків.
З метою створення економічних передумов для оновлення основного капіталу установлюється норма амортизації - відношення річного обсягу амортизаційних відрахувань до середньорічної вартості основного капіталу, виражене у відсотках. Норми амортизації визначаються на основі строків служби засобів праці, які залежать від їх довговічності, фізичного й морального зношування, фактичного віку, затрат на капітальний ремонт, модернізацію. Водночас на підприємствах деяких галузей, специфічні умови яких не дають можливості визначити амортизаційні відрахування у відсотках за вартістю основних фондів, норма амортизації встановлюється до іншої бази. Наприклад" У вугільній, гірничовидобувній, нафтовидобувній промисловості норма амортизації визначається у грошах на тонну видобутого продукту.
Норма амортизації складається з двох частин: норми на реновацию (повне відновлення) і норми на капітальний ремонт. Ці частини взаємопов'язані і взаємозалежні. Так, чим коротший строк служби засобів праці, тим за інших рівних умов менша потреба у ремонті, а отже, і нижча частка амортизаційних відрахувань на капітальний ремонт. У загальному вигляді формула річної норми амортизації така:
де А - річна норма амортизації, визначена у відсотках;
Фосн, - балансова вартість засобів праці;
Фл.в. - ліквідаційна вартість засобів праці;
Т - тривалість (кількість років) функціонування основного капіталу (амортизаційний період з урахуванням морального зношування).
Норма амортизації впливає на собівартість продукції, а відповідно й на величину чистого доходу. Тому норми амортизації зношуванням бути науково обґрунтованими. Це дає змогу точніше обчислити собівартість і ціни на продукцію.
У зв'язку з об'єктивними процесами прискорення НТП, швидким моральним і фізичним зношуванням і необхідністю у короткі строки оновити основний капітал потрібно прискорити його амортизацію. Це вимагає докорінних змін в амортизаційній політиці, тобто суттєвого підвищення норми амортизації основного капіталу.
В Україні згідно з чинним законодавством норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основного капіталу на початок звітного періоду в такому розмірі (в розрахунку на рік):
група 1 (будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі житлові будинки та їх частини (квартири та ін.), вартість капітального поліпшення землі) - 8 відсотків;
група 2 (автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них) — 40 відсотків;
група 3 (будь-які інші основні фонди, які не включені до груп 1,2,4) -24 відсотки;
група 4 (електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, їх програмне забезпечення, пов'язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, телефони, мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних предметів) - 60 відсотків. При цьому слід мати на увазі, що до групи 4 зараховують відповідні засоби праці, придбані (виготовлені) підприємством після 1 січня 2003 р.
Слід зазначити, що підприємство може прийняти рішення про застосування інших норм амортизації, що не перевищують норм, визначених чинним законодавством.
Згідно з стандартами систем національних рахунків, об'єкт основного капіталу амортизується фактично до досягнення ним ліквідаційної вартості, яку підприємство встановлює самостійно. Наприклад, собівартість об'єкта основного капіталу становить 20 тис. грн. Ліквідаційну вартість підприємство встановлює на рівні 2 тис. грн. Отже, амортизації (зносу) підлягає сума 18 тис. грн.
Кожне підприємство має право самостійно обрати найбільш відповідний метод нарахування амортизації з-поміж тих, що передбачені СНР (системою національних рахунків): виробничий метод, метод прямолінійного списання, метод суми цифр років, метод зменшення залишкової вартості (залишку).
Виробничий метод. Цей метод передбачає нарахування місячної суми амортизації як добутку фактичного місячного обсягу виробництва продукції (робіт, послуг) і виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням амортизованої вартості на загальний очікуваний обсяг продукції із використанням об'єкта основних засобів. Виробничий метод залежить від функціонування амортизованого об'єкта. Розгорнута формула цього методу має такий вигляд:
де Аі — сума амортизації об'єкта основного капіталу;
Фосн. - балансова вартість об'єкта;
Лт. - ліквідаційна вартість на останній рік експлуатації об'єкта;
Пі- відпрацювання об'єкта в і-му році;
- загальний відробіток об'єкта за весь період його експлуатації;
Т-загальна кількість років експлуатації об'єкта.
Наприклад, балансова вартість верстата - 15 тис. грн., ліквідаційна вартість - 1 тис. грн., загальний відробіток за весь період експлуатації - 14 тис. верстатогод., на другому році служби - 4 тис. верстатогод. Яка буде амортизація верстата на другому році його експлуатації? Підставивши ці дані у формулу, визначимо, що амортизація дорівнює
Недоліком цього методу є те, що за ним важко визначити відробіток окремих об'єктів необігових активів, наприклад, при моральному старінні, реорганізації підприємства.
Метод прямолінійного списання вартості об'єкта, що амортизується. Списання відбувається однаковими частинами протягом усього періоду експлуатації об'єкта. Серед 600 крупних компаній США цей метод використовують понад 90 відсотків компаній. Амортизація за цим методом визначається так:
У наведеному прикладі при експлуатації верстата протягом чотирьох років для будь-якого року амортизаційні відрахування становитимуть 3,5 тис. грн:
На основі цього методу щорічні амортизаційні відрахування можна обчислити й іншим способом: визначимо щорічну норму амортизаційних відрахувань, а щорічні амортизаційні відрахування дорівнюватимуть 3,5 тис. грн.:
Недоліком цього методу є те, що у ньому не враховується моральне зношування і необхідність збільшення витрат на ремонт в останні роки експлуатації.
Поряд зі звичайними методами амортизації основних фондів підприємствами у міжнародній практиці використовуються і методи прискореної амортизації. У чому ж їх суть?
Метод суми цифр років: строк експлуатації верстата (Т) - чотири роки. Сума простої арифметичної прогресії від одного до кількості років "життя" верстата (1+2+3+4 - 10), тобто
Відповідно до цього методу амортизаційні відрахування визначаються за формулою:
У наведеному прикладі норма амортизації дорівнює для першого року (4-1+1);10 = 4/10; для другого - (4-2+l):lQ в 3/10; для третього - (4-3+1):10 = 2/10; для четвертого (4-4+1): 10 =1/10; а сума річної амортизації, наприклад, для другого року дорівнює: А = 3/10 (15 — 1) я 4,2 тис. грн. Цей метод у США використовують лише 13 відсотків підприємств.
Метод зменшення залишкової вартості (залишку): подвоєна ставка відрахувань розраховується за методом рівномірного прямолінійного списання. Сума амортизації визначається не за початковою, а за залишковою вартістю верстата. Розгорнута формула цього методу має такий вигляд:
де — подвоєна норма щорічної амортизації, яка обчислюється за методом рівномірного прямолінійного списання; і
- сума нагромадженої амортизації верстата на початок -го
звітного року. Лише 10 відсотків підприємств у США використовують цей метод.
У міжнародній практиці існують також спеціальні методи амортизації. Норма амортизації визначається як відношення загальної суми річної амортизації відповідної групи основного капіталу до сумарної початкової вартості. За цим методом у перший обліковий період придбання засобів праці списується від 10 до 50 відсотків вартості основного капіталу. Він застосовується для малоцінних засобів праці - інструментів та інвентарю, а також в експериментальних галузях, для будівель, які здаються в оренду, тощо.
Отже, у зношуванні вартість засобів праці набуває ще одне існування: перша частина її залишається пов'язаною зі споживною вартістю, або натуральною формою засобів праці, а друга відокремлюється від неї у вигляді грошей. У русі вона збільшується, аж поки ці засоби праці не відживуть свій вік, і вся їхня вартість, відокремившись від „тіла" засобів праці, не перетвориться на гроші.
Тема: Види нарахування амортизація. ЛПР № 1 «Нарахування амортизації та зносу основних засобів»
Порядком класифікації основних фондів, установленим Законом про податок на прибуток, було передбачено їх розподіл на 4 групи. Із набуттям чинності розділом III ПКУ платникам податків потрібно перевести об'єкти основних фондів, що в них значаться, із існуючих 4 груп до майбутніх «податкових» 16 груп основних засобів із веденням пооб’єктного обліку (див. п. 146.1 ПКУ), а також установленням для кожної групи мінімально допустимого строку корисного використання (амортизації) об'єктів (залежно від групи основних засобів — від 2 до 20 років). Такий строк визначається платником податку самостійно з урахуванням дати введення об'єктів основних засобів в експлуатацію.
Красифікацію груп основних засобів, а також мінімально допустимі строки їх корисного використання, установлені п. 145.1 ПКУ, наведемо в табл. 1.
Таблиця 1
Класифікація груп основних засобів та мінімально допустимі строки
їх корисного використання (амортизації)
Групи Мінімально допустимі строки корисного використання, років
група 1 — земельні ділянки —
група 2 — капітальні витрати на поліпшення земель, не пов'язані з будівництвом 15
група 3 — будівлі 20
споруди 15
передавальні пристрої 10
група 4 — машини та обладнання 5
із них:
електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, пов'язані з ними засоби зчитування або друкування інформації, пов'язані з ними комп'ютерні програми (крім програм, витрати на придбання яких визнаються роялті, та/або програм, які визнаються нематеріальним активом), інші інформаційні системи, комутатори, маршрутизатори, модулі, модеми, джерела безперебійного живлення та засоби їх підключення до телекомунікаційних мереж, телефони (в тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує 2500 грн. 2
група 5 — транспортні засоби 5
група 6 — інструменти, прилади, інвентар (меблі) 4
група 7 — тварини 6
група 8 — багаторічні насадження 10
група 9 — інші основні засоби 12
група 10 — бібліотечні фонди —
група 11 — малоцінні необоротні матеріальні активи —
група 12 — тимчасові (нетитульні) споруди 5
група 13 — природні ресурси —
група 14 — інвентарна тара 6
група 15 — предмети прокату 5
група 16 — довгострокові біологічні активи 7
Амортизація основних засобів у податковому обліку нараховується з використанням тих самих методів, які застосовуються до об'єктів основних засобів у бухгалтерському обліку та які при цьому застережені в наказі про облікову політику підприємства з метою складання фінансової звітності (пп. 145.1.5, 145.1.9 ПКУ). Причому податкова амортизація, як і бухоблікова, нараховується щомісячно (починаючи з місяця, наступного за місяцем введення об'єкта в експлуатацію), а квартальна сума податкової амортизації (за кожним об'єктом) — визначається як сума нарахованих амортвідрахувань за об'єктом за 3 місяці розрахункового кварталу.
Згідно з п.п. 145.1.5 ПКУ нарахування амортизації основних засобів здійснюється із застосуванням таких методів (див. табл. 2).
Таблиця 2
Методи нарахування амортизації основних засобів
Суть методу Сума амортизації річна Додаткові показники Примітки
1 2 3 4
1. Прямолінійний метод
Річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на строк корисного використання об'єкта основних засобів Аріч = АмВ : Т АмВ = ПВ - ЛВ Розмір амортизації залежить тільки від строку використання об'єкта ОЗ.
Переваги: цей метод відрізняється легкістю розрахунку. вартість об’єкта ОЗ списується рівними частинами протягом усього строку його експлуатації.
Недоліки: не враховується моральний знос об'єктів ОЗ та фактор підвищення витрат на ремонти у міру його експлуатації (особливо в останні роки використання об’єкта ОЗ)
2. Метод зменшення залишкової вартості
Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації.
Річна норма амортизації (у відсотках) обчислюється як різниця між одиницею та результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об'єкта з результату від ділення ліквідаційної вартості об'єкта на його первісну вартість Аріч = ЗАЛ (ПВ) х На На = 1 - (ЛВ : ПВ)1/Т Переваги: протягом перших років експлуатації об’єкта ОЗ накопичується значна сума коштів, необхідних для його відновлення.
Недоліки: передбачає обов'язкову наявність ліквідаційної вартості, необхідної для розрахунку норми амортизації. Якщо ж ліквідаційна вартість дорівнює нулю, то складова (ЛВ : ПВ)1/Т також дорівнюватиме нулю. Отже, річна сума амортизації виявиться такою, що дорівнює первісній вартості
3. Метод прискореного зменшення залишкової вартості
Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка обчислюється відповідно до строку корисного використання об’єкта і подвоюється.
Цей метод застосовується лише при нарахуванні амортизації до об’єктів основних засобів, що входять до груп 4 (машини та обладнання) та 5 (транспортні засоби) Аріч = ЗАЛ (ПВ) х На На = (АмВ : Т) х 2 Переваги: протягом перших років експлуатації об’єкта ОЗ накопичується значна сума коштів, необхідних для його відновлення.
Цей метод дає можливість протягом першої половини корисного строку використання основних засобів відшкодувати до 60 — 70 % їх вартості
4. Кумулятивний метод
Річна сума амортизації визначається як добуток вартості, яка амортизується, та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця строку корисного використання об'єкта основних засобів, на суму числа років його корисного використання Аріч = АмВ х ki ki = Кр : Ср Наприклад, для об’єкта основних засобів зі строком служби 5 років кумулятивне число становитиме:
1 + 2 + 3 + 4 + 5 = 15.
Відповідно кумулятивний коефіцієнт кожного року експлуатації об’єкта складе:
— у перший рік — 5/15;
— у другий рік — 4/15;
— у третій рік — 3/15;
— у четвертий рік — 2/15;
— у п'ятий рік — 1/15.
Переваги:
1. У перші роки, коли інтенсивність використання об’єкта ОЗ максимальна, амортизується більша частина його вартості.
2. У перші роки накопичуються грошові кошти для заміни об’єкта ОЗ, що амортизується.
3. Забезпечується можливість збільшення частини витрат на ремонт амортизовуваних об'єктів ОЗ, що припадають на останні роки їх використання, без відповідного збільшення витрат виробництва (собівартості продукції) за рахунок того, що сума амортизації,
яка нараховується, у ці роки зменшується.
Недоліки: певна трудомісткість
5. Виробничий метод
Місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити (виконати) з використанням об'єкта основних засобів Аміс = Nміс х На На = АмВ : Nзаг Застосовується для нарахування амортизації об'єктів ОЗ, технічний стан яких залежить від кількості виробленої продукції.
Переваги: цей метод дуже а раціональний. Зручно застосовувати при визначенні амортизації автотранспорту залежно від його пробігу, верстатів та будь-якого виробничого обладнання.
Недоліки: застосування пов'язане з трудністю визначення виробітку окремих об'єктів ОЗ. Наразі не зовсім зрозуміло, як буде використовуватися цей метод у зв’язку із введенням обов’язкового мінімально допустимого строку амортизації ОЗ
Умовні позначення:
Аріч — річна сума амортизації;
АмВ — вартість, що амортизується;
Аміс — місячна сума амортизації;
Т — строк корисного використання об’єкта;
ПВ — первісна вартість;
ЛВ — ліквідаційна вартість;
ЗАЛ — залишкова вартість;
На — норма амортизації;
kі — кумулятивний коефіцієнт;
Кр — кількість років, що залишилися до кінця строку корисного використання об’єкта ОЗ;
Ср — сума числа років корисного використання об’єкта ОЗ;
Nміс — фактичний місячний обсяг продукції (робіт, послуг);
Nзаг — загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство чекає виробити (виконати) з використанням об’єкта ОЗ.
Звертаємо увагу: амортизація об'єктів основних засобів, що належить до груп 9 (інші основні засоби), 12 (тимчасові (нетитульні) споруди), 14 (інвентарна тара), 15 (предмети прокату), нараховується прямолінійним або виробничим методами (п.п. 145.1.6 ПКУ).
На основні засоби груп 1 (земельні ділянки) і 13 (природні ресурси) амортизація не нараховується (п.п. 145.1.7 ПКУ).
Щодо малоцінних необоротних матеріальних активів та бібліотечних фондів, то їх амортизація може нараховуватися за рішенням платника податків одним із двох способів (п.п. 145.1.6 ПКУ):
1) «50 % / 50 %». Згідно з ним амортизація нараховується в першому місяці використання об’єкта в розмірі 50 % його вартості, що амортизується, а решта 50 % нараховуються в місяці списання об’єкта з балансу;
2) «100 %». За цим методом амортизація нараховується в першому місяці використання об’єкта в розмірі 100 % його вартості, що амортизується.
Методи нарахування амортизації
Пунктом 26 П(С)БО 7 визначено п'ять методів нарахування амортизації:
• прямолінійний;
• зменшення залишкової вартості;
• прискореного зменшення залишкової вартості;
• кумулятивний;
• виробничий.
Крім того, дозволяється використовувати метод, передбачений податковим законодавством («податковий» метод).
Яким же методом найзручніше користуватися? Для відповіді на це запитання розглянемо всі зазначені методи на одному конкретному прикладі та порівняємо отримані дані. >>>
Приклад
Придбано і введено в експлуатацію станок, розрахований на виробництво 500000,00 деталей. Вартість придбання станка склала 200000,00 грн. Встановлений підприємством строк експлуатації станка – 5 років, визначена ліквідаційна вартість – 10000,00 грн.
Прямолінійний метод
Річна сума амортизації визначається шляхом ділення суми, що амортизується, на очікуваний період експлуатації. У нашому прикладі, якщо розрахувати амортизаційну вартість (200000,00 – 10000,00 = 190000,00 грн.), то річна амортизація становитиме 38000,00 грн. (190000,00 : 5), а амортизація за місяць – 3166,67 грн. (38000,00 : 12).
Метод зменшення залишкової вартості
Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості на початок року і річної норми амортизації. Норма амортизації визначається у відсотках. Обчислюється вона як різниця між одиницею і результатом кореня ступеня кількості років експлуатації з результату ділення ліквідаційної вартості на первісну вартість. Розрахунок норми амортизації досить складний, крім того, він можливий лише за умови визначення ліквідаційного ступеня, тобто за таким методом не можна встановлювати ліквідаційну вартість на рівні 0.
Норму амортизації у процентному виразі можна розрахувати для кожного конкретного строку експлуатації та ліквідаційної вартості (якщо визначити її у відсотках до первісної). У нашому прикладі ліквідаційна вартість складає 5 % (10000,00 грн. : 200000,00 грн.) від первісної, отже, норма амортизації розраховується за формулою:
Норма амортизації за роками становитиме:
Період Річна сума, грн. Сума на місяць, грн. Залишкова вартість, грн.
1 рік 200000,00 х 45 % = 90000,00 90000 : 12 = 7500,00 200000,00 – 90000,00 = 110000,00
2 рік 110000 х 45 % = 49500,00 49500 : 12 = 4125,00 110000,00 – 49500,00 = 60500,00
3 рік 60500 х 45 % = 27225,00 27225 : 12 = 2268,75 60500,00 – 27225,00 = 33275,00
4 рік 33275,00 х 45 % = 14973,75 14973,75 : 12 = 1247,81 33275,00 – 14973,75 = 18301,25
5 рік 18301,25 х 45 % = 8235,56 8235,56 : 12 = 686,30 18301,25 – 8235,56= 10065,69
Як бачимо, після п'яти років амортизації залишкова вартість об'єкта майже дорівнює ліквідаційній вартості (різниця зумовлена лише тим, що для розрахунку бралась не точна норма амортизації (визначена за формулою – 45,072), а заокруглена до цілого числа (45).
Метод прискореного зменшення залишкової вартості
За цим методом річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості на початок року і подвоєної норми амортизації. Норма амортизації розраховується виходячи зі строку експлуатації.
У нашому прикладі норма амортизації становить 20 % (100 % : 5 років), подвоєна норма амортизації – 40 % (20 % х 2). З урахуванням суми ліквідаційної вартості на рівні 10000,00 грн. розрахунок амортизації за роками матиме такий вигляд:
Період Річна сума, грн. Сума на місяць, грн. Залишкова вартість, грн.
1 рік 200000,00 х 40 % = 80000,00 80000,00 : 12 = 6666,67 200000,00 – 80000,00 = 120000,00
2 рік 120000,00 х 40 % = 48000,00 48000,00 : 12 = 4000,00 120000,00 – 48000,00 = 72000,00
3 рік 72000,00 х 40 % = 28800,00 28800,00 : 12 =2400,00 72000,00 – 28800,00 = 43200,00
4 рік 43200,00 х 40 % = 17280,00 17280,00 : 12 = 1440,00 43200,00 – 17280,00 = 25920,00
5 рік Різниця між залишковою вартістю на початок року і ліквідаційною вартістю:
25920,00 – 10000 = 15920,00 15920,00 : 12 = 1326,67 25920,00 – 15920,00 = 10000
Зверніть увагу, що в останній рік експлуатації об'єкта амортизація визначається розрахунково. При цьому, якби ліквідаційна вартість дорівнювала нулю, то амортизація за останній рік нараховувалася б у повній сумі залишкової вартості на початок року. Так, за умовами нашого прикладу при нульовій ліквідаційній вартості амортизація на п'ятий рік складатиме 25920,00 грн.
Кумулятивний метод
За кумулятивним методом річна сума амортизації визначається як добуток вартості, що амортизується, і кумулятивного коефіцієнта (відношення кількостей років експлуатації, що залишилися, до суми числа років експлуатації). У нашому прикладі сумарна чисельність років експлуатації становить 5 + 4 + 3 + 2 + 1 = 15. При ліквідаційній вартості на рівні 10000,00 грн. розрахунок амортизації матиме такий вигляд:
Період Кумулятивний коефіцієнт Річна амортизація, грн. Місячна амортизація, грн.
1 рік 5 : 15 190000,00 х 5 : 15 = 63333,33 63333,33 : 12 = 5277,78
2 рік 4 : 15 190000,00 х 4 : 15 = 50666,67 50666,67 : 12 = 4222,22
3 рік 3 : 15 190000,00 х 3 : 15 = 38000,00 38000,00 : 12 = 3166,67
4 рік 2 : 15 190000,00 х 2 : 15 = 25333,33 25333,33 : 12 = 2111,11
5 рік 1 : 15 190000,00 х 1 : 15 = 12666,67 12666,67 : 12 = 1055,56
Виробничий метод
Місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного обсягу продукції (робіт, послуг) і виробничої ставки амортизації (відношення вартості, що амортизується, до загального обсягу продукції, який підприємство очікує виготовити з використанням цього об'єкта основних засобів).
У нашому прикладі встановимо (наприклад, за паспортними даними обладнання), що станок розрахований на виробництво 500000,00 деталей. За умови, що його ліквідаційна вартість складає 10000,00 грн., виробнича ставка амортизації становитиме: 200000 – 10000 = 190000,00 : 500000,00 = 0,38 грн. Щомісячну кількість вироблених деталей можна визначити за даними обліку. Тоді розрахунок амортизації матиме такий вигляд (кількість деталей за місяцями умовна):
Період Обсяг виробництва, шт. Сума амортизації, грн. Залишкова вартість, грн.
1 місяць 6000,00 6000,00 х 0,38 = 2280,00 200000 – 2280 = 197720,00
2 місяць 10600,00 10600,00 х 0,38 = 4028,00 197720 – 4028 = 193692,00
3 місяць 8300,00 8300,00 х 0,38 = 3154,00 193692 – 3154 = 190538,00
4 місяць 9800,00 9800,00 х 0,38 = 3724,00 190538 – 3724 = 186814,00
5 місяць 10000,00 10000,00 х 0,38 = 3800,00 186814 – 3800 = 183014,00
6 місяць 6500,00 6500,00 х 0,38 = 2470,00 183014 – 2470 = 180544,00
Як бачимо, виробничий метод амортизації тісно пов'язаний з можливістю точно визначити певну кількість однорідної продукції або послуг. Його доречно використовувати, наприклад, при амортизації автотранспорту (одиницею обчислення буде пробіг в кілометрах або кількість перевезених вантажів на певну відстань в тонно-кілометрах).
«Податковий» метод
Пунктом 26 П(С)БО-7 передбачено, що підприємства можуть застосовувати норми і методи нарахування амортизації, передбачені податковим законодавством. Звучить це, звісно, привабливо, адже така можливість позбавила б бухгалтера від подвійного обліку основних засобів. Та, на жаль, це можливо лише тоді, коли виконуються такі умови:
• на підприємстві всі об'єкти основних засобів належать до виробничих (нагадаємо, відповідно до пп. 8.1.4 Закону про прибуток витрати на придбання, ремонт, реконструкцію, модернізацію або інші поліпшення невиробничих фондів не підлягають амортизації, в той час як у бухгалтерському обліку амортизуються усі основні засоби);
• ремонт та інші поліпшення основних засобів не проводяться (відповідно до пп. 8.7.1 Закону про прибуток суми поліпшення у межах 10 % вартості групи включаються до валових витрат, в той час як у бухобліку такі суми відповідно до п. 14 П(С)БО 7 підлягають амортизації);
• на підприємстві не відбувається вибуття об'єктів основних засобів 2–4 груп (ця умова пов'язана з особливими правилами зміни балансової вартості зазначених груп у податковому обліку відповідно до пп. 8.4.4 Закону про прибуток);
• на підприємстві відсутнє безоплатне одержання основних засобів (безоплатно отримані основні засоби не належать до основних засобів і не підлягають податковій амортизації відповідно до ст. 8 Закону про прибуток, але при цьому оприбутковуються в бухгалтерському обліку за справедливою вартістю відповідно до п. 10 П(С)БО 7);
• на підприємстві не проводиться переоцінка основних засобів відповідно до п. 16 П(С)БО 7, оскільки вона не відображається в податковому обліку;
• на підприємстві не проводиться індексація балансової вартості основних фондів відповідно до пп. 8.3.3 Закону про прибуток, оскільки в бухгалтерському обліку вона не відображається.
Якщо перелічені умови не виконуються, нарахування амортизації за нормами, встановленими податковим законодавством, не дасть бажаного результату. Це пов'язано з тим, що вартість, що амортизується, отримана за даними бухобліку, і база амортизації, за даними податкового обліку, відрізнятимуться.
Ще однією проблемою є частота обчислення амортизації та її база. Як відомо, в податковому обліку амортизація обчислюється раз на квартал у відсотках до вартості груп на початок такого кварталу (пп. 8.3.1 Закону про прибуток), а в бухгалтерському обліку – раз на місяць (п. 29 П(С)БО 7), тобто втричі частіше. Яку ж базу застосовувати для обчислення бухгалтерської амортизації за «податковим» методом – на початок кварталу чи на початок розрахункового місяцю? Якщо на початок місяця, то сукупна сума зносу за три місяці одного кварталу в бухгалтерському обліку ніколи не збігатиметься із сумою в податковому обліку. На жаль, в методичних документах це питання досі не висвітлено, тому використання податкових норм амортизації в бухгалтерському обліку викликає багато запитань, відповісти на які поки що неможливо.
Узагальнення інформації про бухгалтерські методи амортизації основних засобів
Метод амортизації Опис, формула Порівняння з іншими методами
Недоліки Переваги
Прямолінійний Сума амортизації визначається шляхом ділення вартості, що амортизується, на строк корисного використання об'єкта основних засобів Не враховуються особливості морального зносу Простота розрахунку, прогнозованість суми накопиченого зносу
Зменшення залишкової вартості Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості на початок року і річної норми амортизації у відсотках Складність розрахунку;
ліквідаційна вартість основних засобів не може бути нульовою Швидке нагромадження зносу в перших періодах використання основних засобів
Прискореного зменшення залишкової вартості Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості на початок року і подвоєної норми амортизації Нерівномірний розподіл сум амортизації між періодами використання Враховуються особливості морального зносу
Кумулятивний Річна сума амортизації визначається як добуток вартості, що амортизується, і кумулятивного коефіцієнта Складний для практичного застосування Прогнозованість і плановість накопичення сум зносу
Виробничий Місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного обсягу продукції (робіт, послуг) і виробничої ставки амортизації Непрогнозованість амортизації, складність у плануванні Дозволяє визначити конкретну участь основних засобів у виробництві та чітко перенести частину їх вартості на собівартість виробленої продукції
Податковий Метод нарахування амортизації основних засобів, передбачений податковим законодавством Недосконалість правил використання Можливість поєднання податкового та бухгалтерського обліку амортизації
Тема: Склад обігового капіталу. Оцінка ефективності використання обігового капіталу.
Обіговий капітал – це фінансові ресурси, вкладені у об’єкти, використання яких здійснюється підприємством протягом одного виробничого циклу або відносно короткого календарного періоду ( як правило, що найбільше один рік).
Обіговий капітал, що вкладається у виробництво і реалізацію продукції, споживається повністю і відтворюється одразу після завершення виробничого циклу через реалізацію товару.
У практиці обліку та законодавстві поняття обігового капіталу прирівняне до поняття оборотних засобів. Оборотні засоби поряд з основними є найважливішим елементом виробництва. Недостатня забезпеченість підприємства оборотними засобами гальмує його нормальну діяльність і погіршує фінансовий стан.
Оборотні засоби призначені забезпечувати динамічну складову економічної діяльності підприємства. У процесі кругообігу вони проходять три стадії перетворень.
1. Заготовча стадія – «гроші → оборотні засоби» - охоплює період, необхідний для створення виробничих запасів. Оборотні засоби на цій стадії у вигляді грошей використовують для закупівлі сировини, матеріалів та інших предметів праці.
2. Виробнича стадія – «оборотні засоби → готова продукція» - починається з отримання предметів праці і завершується відправленням готової продукції на склад підприємства. Оборотні засоби на цій стадії мають вигляд предметів праці, незавершеної та готової продукції.
3. Стадія реалізації – «готова продукція → гроші» - починається з надходження готової продукції на склад підприємства і завершується отриманням виручки від реалізації продукції. Оборотні засоби на цій стадії перебувають у вигляді готової продукції та грошей.
Таким чином, кошти здійснюють один оборот, а далі все повторюються.
Обіговий капітал підприємства залежно від ролі, яку він відіграє у виробничому процесі, поділяється на оборотні фонди (капітал у виробництві) та фонди обігу ( капітал у обігу). Для вивчення складу і структури оборотні засоби класифікують за певними ознаками, які вказані на даній таблиці.
Матеріальною основою капіталу у виробництві є оборотні фонди.
Оборотні фонди – це частина виробничих фондів підприємства, що споживаються в кожному виробничому циклі й змінюють натуральну форму.
Оборотні фонди поділяються на такі групи.
Виробничі запаси – це предмети праці, які містяться на складі у вигляді запасів і призначені для переробки у виробничому процесі.
Виробничі запаси складається з сировини, матеріалів, покупних напівфабрикатів, комплектуючих виробів, допоміжних матеріалів, палива, тари, запасних частин, малоцінних і швидкозношуваних предметів праці..
Незавершене виробництво – продукція, яка ще не пройшла всі стадії обробки. У вартісному виразі – це витрати на придбання матеріалів, запасних частин, сировини, на заробітну плату й інші кошти, необхідні для продовження процесу виробництва.
Витрати майбутніх періодів – це витрати на виконання науково-дослідних робіт, раціоналізаторських робіт, освоєння нової технології, орендну плату тощо, що здійснюється в поточному році, але на собівартість продукції списуватимуться в наступних періодах.
Фонди обігу – це частина засобів виробництва, яка не бере участі у виробничих циклах, але авансується підприємством для створення оборотних фондів.
До фондів обігу належать:
Готова продукція, що перебуває на складі підприємства і підготовлена до відправки споживачеві, а також та її частина, яка вже відправлена, але не оплачена;
Товари на складі, що закуповуються з метою подальшої реалізації за вищими цінами. У бухгалтерському обліку окремо відображаються товари на складі й у дорозі, тобто товари, надіслані постачальником на адресу споживача. При цьому право власності на ці товари перейшло до споживача, але вони ще не надійшли на його склади і не оприбутковані;;
Дебіторська заборгованість, що виникає внаслідок взаємних розрахунків між підприємствами за надані їм послуги або зроблену поставку товарів;
Гроші у розрахунках, що включають як реальні гроші у вигляді готівки в касі підприємства, так і грошові засоби на розрахунковому рахунку у банківській установі.
За особливостями планування та принципом організації оборотні засоби поділяються на нормовані й ненормовані. До нормованих належать всі оборотні фонди та готова продукція на складах підприємства, до ненормованих – відвантажена, але ще на оплачена готова продукція, товари на складі та у дорозі, грошові кошти на розрахункових рахунках та в незавершених розрахунках, гроші в касі.
Джерелом формування оборотних засобів підприємства є власні або залучені засоби. До власних засобів належать кошти статутних фондів (для недержавних підприємств) і кошти, надані підприємству при його утворені (для державних підприємств). Ці кошти можуть поповнюватись за рахунок прибутку підприємства і залучення в обіг стійких пасивів. До залучених засобів належать кредити банків, якими покривають нестачу власних оборотних засобів.
Стійкі пасиви – це засоби, які юридично не належать підприємству, але постійно перебувають у його господарському обігу і які воно використовує (стійка перехідна заборгованість постачальникам, мінімальна заборгованість із заробітної плати і відрахувань на соціальні потреби, кошти підприємства, що покриваються кредитом банку та аванси замовників.)
Ефективне використання фінансових ресурсів визначається їх оборотністю. Термін «оборотний капітал» (або в практиці роботи українських підприємств «оборотні кошти») характеризує поточні активи підприємства.
У практиці планування, обліку та аналізу оборотний капітал класифікується за такими ознаками:
o За функціональним призначенням у процесі виробництва: оборотні фонди та фонди обігу.
До оборотних фондів відносять виробничі запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів.
Фонди обігу — це готова продукція, товари, гроші (кошти) та їх еквіваленти, розрахунки з підприємствами та організаціями.
Такий поділ оборотного капіталу необхідний для окремого аналізу часу перебування оборотного капіталу в процесі виробництва та обігу.
o За практикою контролю, планування та управління: нормовані та ненормовані оборотні кошти.
На підприємстві можуть бути встановлені норми на виробничі запаси, готову продукцію, товари.
o За джерелом формування оборотного капіталу: власний і позичковий оборотний капітал.
Величина власного оборотного капіталу визначається як різниця між 2-м розділом активу балансу «Оборотні активи» і 4-м розділом пасиву «Поточні зобов’язання».
Позичковий оборотний капітал формується у формі банківських кредитів, а також кредиторської заборгованості.
o За ліквідністю (швидкістю перетворення на гроші): найбільш ліквідні активи, активи, що швидко реалізуються, активи, що реалізуються повільно, активи, що реалізуються важко.
o За рівнем ризику вкладення капіталу: оборотний капітал з мінімальним, невеликим, середнім та високим ризиком вкладення.
Оборотний капітал з мінімальним ризиком вкладення — це кошти, короткострокові фінансові вкладення. Оборотний капітал з невеликим ризиком — дебіторська заборгованість (крім сумнівної), виробничі запаси (крім залежалих), залишки готової продукції і товарів (крім тих, що не користуються попитом). Оборотний капітал із середнім ризиком — МШП, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів. Оборотний капітал з високим ризиком — сумнівна дебіторська заборгованість, залежалі виробничі запаси, готова продукція і товари, що не користуються попитом.
o За матеріально-майновим станом: предмети праці (сировина, матеріали, паливо тощо), готова продукція, товари, гроші (кошти) і кошти в розрахунках.
Основні джерела формування оборотних коштів:
o Власні джерела, які включають: статутний капітал, пайовий капітал, додатковий капітал, що вкладається, інший додатковий капітал, резервний капітал, нерозподілений прибуток, цільове фінансування.
o Позичкові кошти, до яких можна віднести довгострокові кредити банків, інші довгострокові фінансові зобов’язання, короткострокові кредити банків, поточну заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями.
Відомо, що через низку цілком об’єктивних причин (інфляція, зростання обсягів виробництва) у підприємства завжди виникає додаткова потреба в оборотних коштах. Тому підприємство використовує позичкові кошти: банківські та комерційні кредити, облігаційні позики. Поряд із банківськими кредитами джерелами фінансування оборотних коштів можуть бути також комерційні кредити інших підприємств і організацій, котрі оформляються як позики, векселі, товарні кр едити, авансові платежі.
Підприємства користуються також і інвестиційними податковими кредитами, тобто тимчасово відстроченими податковими зобов’язаннями. Для одержання інвестиційного податкового кредиту підприємство укладає договір з податковою адміністрацією.
3. Додатково залучені джерела, які включають: кредиторську заборгованість за товари, роботи, послуги, а також поточні зобов’язання щодо отриманих авансів, розрахунків з бюджетом, позабюджетних платежів, розрахунків зі страхування, з оплати праці, з учасниками, за іншими поточними зобов’язаннями, резервів за сумнівними боргами, благодійні та інші надходження.
Розміри і джерела поповнення власних оборотних коштів щорічно відображаються у фінансовому плані.
Фінансовий стан підприємства залежить від того, наскільки швидко кошти, вкладені в активи, перетворюються на реальні гроші. Найважливіші показники господарської діяльності підприємства — прибуток і обсяг реалізованої продукції — безпосередньо залежать від швидкості обертання оборотних коштів.
Прискорення обертання оборотних коштів має велике значення для забезпечення стабільності фінансового стану підприємства, що пояснюється трьома основними причинами.
По-перше, від швидкості обертання коштів залежить розмір річного обороту, бо підприємство, що має невеликий обсяг оборотних коштів, але ефективніше їх використовує, здатне робити такий самий оборот, як і підприємство з більшим обсягом коштів, але з меншою швидкістю обертання.
По-друге, з оборотністю пов’язано відносну величину витрат, зменшення яких знижує собівартість одиниці продукції.
По-третє, прискорення обороту на тій чи тій стадії кругообороту коштів (наприклад, скорочення часу перебування матеріалів на складі) змушує прискорити оборот на інших стадіях.
Слід наголосити, що робота за умов ринку і повної господарської самостійності не скасовує необхідності планування (нормування) оборотних коштів.
Обов’язковість використання нормативів, установлених вищою за рівнем організацією, залежить від їх економічної доцільності.
Якщо нормативи використовуються в рамках внутрішнього аналізу, то їх дотримання треба контролювати. У процесі аналізу з’ясовуються причини утворення понаднормативних або менших за нормативи оборотних коштів. Аналіз нормованих оборотних коштів проводиться як в цілому, так і за окремими балансовими статтями, всередині статей — за групами, усередині груп — за видами для виявлення змін або недостач цінностей. Стан виробничих запасів аналізують за даними аналітичного обліку сировини, матеріалів, палива та інших цінностей, що його ведуть на складах матеріально відповідальні особи і бухгалтерія.
Незавершене виробництво аналізується за фактичними даними про залишки напівфабрикатів і деталей у кожному цеху (коморі, на робочому місці) із залученням даних про норми та запаси кожного виду деталей і напівфабрикатів. Аналіз запасів готової продукції проводиться також за даними аналітичного обліку складів. При цьому перевіряється, чи немає продукції, яка тривалий час зберігається на складі, яку не відвантажено через низьку якість, втрату товарного вигляду, за браком попиту.
Необхідно визначити запас за кожним видом оборотних коштів у днях. Для цього наявний залишок ділять на їх середню витрату. Часто нормативів оборотних коштів не дотримуються через їх недостатню обґрунтованість. Тому у випадках, коли відхилення від нормативів неможливо точно пояснити, потрібно перевірити правильність розрахунку нормативів.
Для обґрунтованої оцінки стану оборотних коштів аналізують передовсім їхню динаміку, бо балансові залишки оборотних коштів на кінець року, як правило, є нижчими, ніж на певні поточні дати, оскільки перед складанням кінцевого балансу перевіряється його реальність з допомогою проведення інвентаризації, результатом якої є, як правило, списання різних витрат, не виявлених протягом року. Аналізуючи стан нормованих оборотних коштів на підприємстві, необхідно зазначити, що й перевищення нормативів також негативно впливає на фінансовий стан, оскільки означає «перетягування» коштів із позапланових джерел, призводить до зростання кредиторської заборгованості.
Для ліквідації понаднормативних запасів необхідно скоротити закупівлю тих матеріалів, що є в надлишку, реалізувати непотрібні матеріали, зменшити незавершене виробництво, ужити необхідних заходів для забезпечення відвантаження покупцям усієї готової продукції.
Треба зважати й на те, що за умов перехідного періоду на оборотні кошти і в цілому на весь фінансовий стан підприємства можуть впливати виробничі стосунки між підприємствами акціонерної форми власності і суто приватними підприємствами.
Приватні підприємства за свої послуги іноді вимагають непомірно високу плату, яку інші підприємства не можуть сплатити, що може призвести навіть до повної зупинки останніх.
Отже, аналізуючи стан оборотних коштів за умов ринкової економіки, необхідно розглядати всі конкретні причини, виявляти ті, що негативно впливають на стан цих коштів і розробляти конкретні заходи для усунення таких причин. За даними ф. 1 «Баланс», ф. 2 «Звіт про фінансові результати» визначаються й аналізуються такі показники оборотності оборотних коштів:
Тема: ЛПР №2 « Нормування обігового капіталу». Виробничий та невиробничий персонал».
Потреба в капіталі для фінансування оборотних активів
Одним із завдань фінансового менеджера є здійснення прогнозних розрахунків обсягу фінансових ресурсів, необхідних підприємству для фінансування затрат на виробництво та реалізацію продукції в плановому періоді (місяць, квартал, рік). Кошти, авансовані в затрати, відображаються за окремими позиціями оборот¬них активів.
Загалом, оборотні активи — це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи впродовж дванадцяти місяців з дати балансу.
Операційний цикл — це проміжок часу між придбанням запасів для здійснення виробничо-господарської діяльності та отриманням коштів від реалізації виробленої з них продукції (товарів, послуг). Він включає такі стадії:
Отже, підприємству слід визначати обсяг капіталу, який буде авансований в запаси підприємства та дебіторську заборгованість. Встановлення потреби в капіталі для фінансування згаданих активів є набагато складнішим завданням, ніж розрахунок планування величини ресурсів для інвестиційних цілей. Наявність і структура оборотних активів підприємства залежить від двох основних чинників:
періоду, протягом якого капітал, авансований у виробництво певного продукту, знову надійде на підприємство у складі виручки від реалізації, тобто від тривалості операційного циклу;
обсягів затрат на виробництво та реалізацію продукції.
Слід чітко розуміти взаємозв’язки між витратами підприємства та величиною його запасів. Згідно зі стандартами бухгалтерського обліку, запаси — це активи, які: утримуються для подальшого продажу за умов звичайної господарської діяльності; пе¬ребувають у процесі виробництва з метою подальшого продажу продукту виробництва; утримуються для споживання під час виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг, а також управління підприємством. До основних видів запасів підприємств належать:
виробничі запаси — вартість запасів сировини, матеріалів, палива, покупних напівфабрикатів, запасних частин та інших матеріалів, призначених для споживання у ході нормального операційного циклу, під час виробництва продукції, а також управління підприємством;
незавершене виробництво — вартість запасів, які перебувають у процесі виробництва у вигляді незакінчених обробкою виробів і технологічних процесів;
готова продукція — складські запаси продукції, призначеної для продажу, яка відповідає стандартам якості, передбаченим договорами або нормативно-правовими актами;
товари — вартість товарів, придбаних підприємством з метою наступного перепродажу.
Доти, доки готова продукція не буде реалізована, всі витрати, пов’язані з її виробництвом, будуть заморожені у перелічених товарно-матеріальних запасах. Одночасно з продажем продукції зменшуються запаси підприємства і збільшується собівартість реалізованої продукції. З моменту реалізації виробничі запаси, як правило, трансформуються або в дебіторську заборгованість за товари, роботи, послуги (якщо кошти не надійшли на підприємство), або в грошові кошти та їх еквіваленти. Слід враховувати, що в дебіторській заборгованості заморожуються як витрати на виробництво реалізованої продукції, так і витрати на збут та адміністративні витрати.
У процесі планування доцільно розраховувати потребу в капіталі, яка авансується в товарно-матеріальні запаси та витрати на виробництво і збут реалізованої продукції. Причому в останньому випадку потреба в капіталі виникає лише за наявності часового розриву між моментом відвантаження готової продукції зі складу та часом надходження грошових коштів на рахунки підприємства.
При плануванні потреби в капіталі на фінансування оборотних активів проблема полягає, з одного боку, в трудомісткості та складності планування затрат (собівартість виробу відповідає лише певному обсягу його випуску і продажу, отже, помилковими можуть виявитися фінансові розрахунки підприємства, засновані на суто витратному методі), а з іншого — у невизначеності періоду оборотності засобів. Якби оплата предметів праці здійснювалася вранці, виробництво продукції — протягом дня, а ввечері відбувалась реалізація та надходження виручки, то потреба в обігових коштах становила б один день. На практиці ж проміжок часу від оплати товарів, робіт, послуг, які складають собівартість продукції, до моменту надходження коштів від її реалізації майже завжди перевищує один день:
надходження сировини та матеріалів може здійснюватися протягом кількох днів після їх оплати;
виробництво може тривати кілька днів, тижнів і навіть місяців;
готова продукція деякий час, не знаходячи свого покупця, зберігається на складі;
платежі за відвантажені товари, як правило, надходять з деяким запізненням (або взагалі не здійснюються) і т. ін.
Упродовж усього циклу кругообігу засобів необхідно виплачувати заробітну плату, сплачувати рахунки за сировину та матеріали, нести інші витрати.
У вітчизняній літературі з питань фінансів підприємств визначення потреби в обігових коштах рекомендується здійснювати через їх нормування. Розрахунок сукупного нормативу, або загальної потреби в обігових коштах, проводиться підсумовуванням нормативів за окремими статтями запасів. Норматив обігових коштів за кожною статтею розраховується множенням одноденних витрат у грошовому виразі на відповідну норму запасу в днях.
У методичних розробках західних фінансистів потребу в коштах для фінансування оборотних активів рекомендується розраховувати не лише в розрізі окремих статей запасів, а й у розрізі дебіторської заборгованості та за окремими елементами витрат. Наприклад, необхідний обсяг капіталу, який протягом планового періоду авансуватиметься в сировину та матеріали, заробітну плату, окремі елементи накладних витрат тощо. За цим підходом розрахунок потреби в капіталі пропонується здійснювати в три етапи (рис. 12.6)
Рис. 12.6. Етапи розрахунку в капіталі
для фінансування оборотних активів
Перший етап пов’язаний з визначенням кількості днів, на які кошти відволікаються в окремі позиції оборотних активів. Загальний період, протягом якого капітал авансується в оборотні активи, визначається таким чином:
(+) період з моменту оплати сировини, матеріалів до їх постачання;
(–) період надання товарних позичок постачальниками факторів виробництва;
(+) період зберігання сировини, матеріалів на складі;
(+) тривалість виробництва продукції;
(+) період зберігання готової продукції на складі;
(+) строки надання товарних позичок споживачам продукції (період з моменту відвантаження продукції до моменту надходження коштів за неї);
(–) період використання авансів, одержаних від інших осіб у рахунок наступних поставок продукції.
Таким чином, період, на який кошти відволікаються в оборотні активи, залежить від трьох функціональних блоків:
1) організації технологічного процесу;
2) ефективності логістики (комплекс заходів з управління матеріально-технічним забезпеченням та товарно-матеріальними запасами на підприємстві, який спрямований на оптимізацію руху сировини, матеріалів, продукції на всіх стадіях операційного циклу: транспортування, складування, виробництво, збут);
3) управління дебіторською та кредиторською заборгованістю.
Останній функціональний блок безпосередньо належить до компетенції фінансових служб підприємства. Саме тому на його характеристиці ми зупинимося детальніше. Наявність у підприємства дебіторської заборгованості свідчить про надання ним товарних позичок споживачам своєї продукції чи авансування постачальників, фінансових органів тощо. Надання товарних креди¬тів з метою стимулювання збуту продукції збільшує часовий інтервал між видатками та надходженнями коштів — потреба в капіталі збільшується. Те саме відбувається у разі здійснення попередньої оплати факторів виробництва.
Залежно від строків погашення дебіторську заборгованість поділяють на:
поточну — сума дебіторської заборгованості, яка виникає в ході нормального операційного циклу або буде погашена протягом дванадцяти місяців з дати балансу;
довгострокову — сума заборгованості дебіторів, яка не виникає в ході нормального операційного циклу та буде погашена після дванадцяти місяців з дати балансу (цей вид заборгованості належить до складу необоротних активів).
При плануванні обсягів потреби в капіталі, який відволікається в дебіторську заборгованість, слід враховувати такі фактори:
1. Обмеження надання товарних кредитів, відстрочок з оплати продукції може негативно вплинути на обсяги реалізації, оскільки в умовах ринку споживачі продукції (за інших рівних умов) віддають перевагу тому оференту, який пропонує найкращі умови розрахунків і постачання.
2. Надмірне захоплення наданням товарних кредитів може зумовити неефективне відволікання фінансових ресурсів, знизити платоспроможність підприємства та зумовити високі витрати, пов’язані зі стягненням заборгованості.
3. Здійснюючи авансовану оплату факторів виробництва (сировина, матеріали, комплектуючі тощо), можна отримати значні знижки в їх ціні, що може позитивно вплинути на собівартість продукції. При цьому слід зіставити величину позитивного ефекту від зниження цін і збереження надійного постачальника з негативними наслідками відволікання коштів у дебіторську заборгованість при здійсненні авансових розрахунків.
Слід також враховувати, що за наявності невиправданої (простроченої) чи безнадійної дебіторської заборгованості виникає порушення фінансової рівноваги, оскільки у підприємства на відповідну суму занижується розмір ліквідних обігових коштів.
Одним з методів зменшення строків відволікання коштів в оборотні активи є використання товарних кредитів постачальників факторів виробництва чи авансів, одержаних від інших осіб у рахунок наступних поставок продукції, виконання робіт (послуг). У цих випадках як джерела фінансування підприємство використовує кредиторську заборгованість. Якщо вона є виправданою, тобто відстрочки платежів (чи поставок) здійснюються згідно з умовами відповідних договорів, то це позитивно впливає на загальний фінансовий стан підприємства. Однак у вітчизняній практиці господарювання досить поширеним є покриття фінансового дефіциту шляхом порушення строків виконання власних платіжних зобов’язань, тобто використання невиправданої кредиторської заборгованості як джерела поповнення обігових коштів. Така політика є надзвичайно ризиковою. Вона може призвести до накладення на підприємство штрафів у ході доарбітражного чи арбітражного врегулювання господарських спорів. Це, в свою чергу, впливає на імідж суб’єкта господарювання як надійного партнера і врешті-решт призводить до його фінансової кризи.
Другий етап у визначенні потреби в капіталі для фінансування оборотних активів полягає у прогнозних розрахунках середньоденних витрат у грошовому еквіваленті, які авансуються в сировину, матеріали, напівфабрикати, персонал, накладні витрати тощо. Для розрахунку цих витрат передусім необхідно обчислити планову виробничу собівартість продукції, величину адміністративних витрат і витрат на збут. Собівартість визначається техніко-економічними розрахунками величини витрат на виробництво всієї товарної продукції. Для цього слід здійснити комплекс розрахунків окремих видів витрат з використанням технічних норм, нормативів та інших параметрів виробничого процесу, що фіксуються технічною документацією, і з урахуванням економічних умов виробничої діяльності: оплати праці, цін на ресурси, нормативів платежів, що визначаються законами та іншими нормативними актами. Основною вихідною інформацією для планування витрат є:
планові обсяги виробництва продукції в натуральному і вартісному виразах;
норми витрат матеріальних ресурсів для виробництва продукції і розрахунки потреби в ресурсах у натуральному виразі (потреба в ресурсах розраховується в основному методом прямого рахунку, тобто множенням норми витрат на одиницю продукції на відповідний обсяг виробництва в плановому періоді)[132];
норми затрат праці, розрахунки чисельності та професійного складу працівників, умови оплати їх праці, що визначаються колективними договорами і контрактами;
економічні нормативи: норми амортизаційних відрахувань, відрахувань на соціальні заходи, податків, зборів та інших обо¬в’язкових платежів, які включаються у собівартість продукції.
Проводячи прогнозні розрахунки витрат, слід враховувати необхідність додержання загальних вимог щодо:
оптимізації структури й умов виробництва (розмір партії вироблюваної продукції, якісні показники, змінність, режим роботи устаткування тощо);
оптимізації процесу виробництва, вдосконалення його організації та управління, підвищення технічного рівня;
раціонального вибору матеріальних ресурсів, що використовуються (структури та якості сировини і матеріалів, умови постачання, транспортування, зберігання);
вирахування витрат, що не включаються до собівартості продукції і відшкодовуються з прибутку та інших джерел;
розподілу одноразово проведених витрат, що забезпечують виробництво протягом тривалого часу, за періодами пропорційно до обсягу продукції, що випускається в кожному періоді, або за іншими ознаками, що відповідають характеру витрат.
Якщо відомі планові обсяги витрат на виробництво товарної продукції, то середньоденні витрати, які авансуються у виробництво, можна знайти діленням планової повної собівартості на кількість днів у періоді, на який розраховується потреба в капіталі.
Слід підкреслити, що адміністративні витрати, витрати на збут та деякі інші операційні витрати не включаються до первісної вартості запасів та собівартості реалізованої продукції. Вони належать до витрат того періоду, в якому були здійснені (чи встановлені).
Для розрахунку середньоденних витрат у розрізі окремих їх елементів слід скористатися інформацією щодо структури витрат на виробництво товарної продукції. Середньоденні витрати коштів, які авансуються в окремі види витрат, визначаються діленням загального обсягу цих витрат у плановому періоді на кількість днів у ньому.
На третьому етапі здійснюється безпосередній розрахунок потреби в капіталі для фінансування оборотних активів. Кошти, які спрямовуються підприємством на фінансування витрат, пов’язаних з виробництвом і реалізацією продукції, «заморожуються» в оборотних активах здебільшого за статтями запасів чи дебіторської заборгованості, в окремих випадках — у складі витрат майбутніх періодів. Завдання полягає в тому, щоб визначити, скільки коштів потрібно підприємству у плановому періоді для авансування їх у кожну із зазначених статей.
Потреба в коштах для фінансування виробничих запасів залежить від їх первісної вартості, яка складається з таких фактичних витрат:
суми, що сплачуються постачальнику згідно з договором поставки;
суми, що сплачуються за інформаційні, посередницькі та інші послуги, які виникають у зв’язку з придбанням запасів;
суми ввізного мита, непрямих податків, які сплачуються у зв’язку з придбанням запасів;
затрати на транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, страхування транспортних ризиків;
затрати підприємства, пов’язані із доведенням запасів до стану, в якому вони придатні для використання у запланованих цілях.
Первісна вартість запасів, що виготовляються власними силами підприємства (незавершене виробництво, готова продукція), визначається собівартістю виробництва відповідних запасів, яка обчислюється згідно із П(С)БО 16 «Витрати» і включає прямі матеріальні витрати; прямі витрати на оплату праці та нарахування на неї; загальновиробничі витрати; постійні накладні витрати тощо.
Зрозуміло, що у зв’язку з різним рівнем готовності виробів, які формують незавершене виробництво, середньоденна сума витрат, що авансуються у незавершене виробництво, є меншою за витрати, «заморожені» у готовій продукції чи дебіторській заборгованості. Для точнішого прогнозування витрат по незавершеному виробництву слід застосовувати спеціальний коефіцієнт, який характеризує відношення витрат у незавершеному виробництві до всіх затрат на виробництво та реалізацію продукції.
Величина витрат, що відволікаються у дебіторську заборгованість, включає в себе собівартість реалізованої продукції, за якою оплата не надійшла, а також адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати.
Розрахунки потреби в капіталі для фінансування оборотних активів можуть проводитися двома методами:
кумулятивним (від лат. cumulatio — нагромаджувати) та
елективним (від лат. electus — вибраний).
За кумулятивного методу потреба в капіталі визначається множенням загальної тривалості відволікання коштів в оборотні активи протягом одного операційного циклу (в днях) на середньоденні їх витрати. Використання цього методу дає змогу провести лише загальний розрахунок потреби в обігових коштах (за всіма елементами витрат), оскільки спирається на відповідні сумарні показники одноденних витрат. Потреба в капіталі для фінансування окремих статей оборотних активів визначається множенням кількості днів, на які кошти «заморожуються» в цих активах (виробничі запаси, незавершене виробництво тощо), на одноденні витрати.
Елективний метод дає змогу точнішого розрахунку потреби у фінансових ресурсах. Згідно з цим методом потреба в капіталі розраховується обчисленням загальних витрат ресурсів, які авансуються в сировину, заробітну плату, накладні витрати тощо протягом операційного циклу (одного обороту капіталу) і «заморожуються» в окремих позиціях оборотних активів. Для цього одноденні витрати за окремими елементами слід перемножити на період, протягом якого ці витрати відволікаються в тих чи інших позиціях оборотних активів.
Розглянемо порядок розрахунку потреби в капіталі для фінансування оборотних активів на умовному прикладі.
Приклад 12.3
Визначимо потребу в капіталі для фінансування оборотних активів протягом одного кварталу кумулятивним та елективним методами за таких даних:
плановий обсяг витрат на виробництво та реалізацію продукції — 1, 8 млн грн;
планові залишки готової продукції на складі на початок та на кінець періоду є незмінними;
структура витрат підприємства характеризується такими даними:
прямі матеріальні витрати — 30 %;
прямі витрати на оплату праці та нарахування на неї — 35 %;
загальновиробничі витрати — 20 %;
адміністративні витрати — 10 %;
витрати на збут — 5 %;
середній період постачання та зберігання сировини та матеріалів на складі — 5 днів;
за домовленістю з постачальниками сировини строк її оплати становить 3 дні з часу її оприбуткування на складі;
тривалість виробництва готової продукції — 10 днів;
тривалість зберігання готової продукції на складі — 2 дні;
з метою стимулювання збуту продукції підприємство надає відстрочки в платежах за її оплату протягом 15 днів.
Потреба в капіталі для фінансування оборотних активів кумулятивним методом обчислюється таким чином:
1. Розрахуємо період, протягом якого кошти будуть «заморожені» в оборотних активах (тривалість операційного циклу): 5 – 3 + 10 + 2 +
+ 15 = 29 днів.
2. Визначимо загальні середньоденні витрати підприємства на фінансування оборотних активів: 20 тис. грн (1,8 млн грн : 90 днів).
3. Визначимо загальний обсяг потреби в обігових коштах для фінансування оборотних активів протягом планового періоду:
у цілому на оборотні активи: 20 тис. грн × 29 днів = 580 тис. грн,
у тому числі:
виробничі запаси: 40 тис. грн (20 000 × 2);
незавершене виробництво: 200 тис. грн (20 000 × 10);
готова продукція: 40 тис. грн (20 000 × 2);
дебіторська заборгованість: 300 тис. грн (20 000 × 15).
Розрахуємо потребу в капіталі для фінансування оборотних активів елективним методом.
1. Обчислимо показники окремих елементів витрат підприємства в грошовому виразі:
прямі матеріальні витрати: 540 тис. грн (30 % від 1,8 млн грн);
прямі витрати на оплату праці та нарахування на неї: 630 тис. грн (35 % від 1,8 млн грн);
загальновиробничі витрати: 360 тис. грн (20 % від 1,8 млн грн);
адміністративні витрати: 180 тис. грн (10 % від 1,8 млн грн);
витрати на збут: 90 тис. грн (5 % від 1,8 млн грн);
2. Визначимо середньоденні витрати за окремими елементами:
матеріальні витрати: 6 000 грн (540 тис. : 90 днів);
прямі витрати на оплату праці та нарахування на неї: 7 тис. грн (630 : 90);
загальновиробничі витрати: 4 тис. грн;
адміністративні витрати: 2 тис. грн;
витрати на збут: 1 тис. грн.
Умовний розподіл витрат на виробництво
та реалізацію продукції за окремими статтями
оборотних активів протягом операційного циклу
3. Проведемо розподіл окремих видів затрат за окремими статтями оборотних активів (див. наведений рис.). Середньоденні витрати в розрізі окремих статей формуватимуться таким чином:
виробничі запаси включають витрати на сировину та матеріали за їх первісною вартістю: 6000 грн;
затрати на незавершене виробництво визначаються згідно з П(С)БО 16 «Витрати» і включають прямі матеріальні витрати; прямі витрати на оплату праці та нарахування на неї; загальновиробничі витрати (в нашому прикладі ми не будемо розподіляти затрати між незавершеним виробництвом і готовою продукцією):
6000 + 7000 + 4000 = 17 000 грн.
Аналогічним чином розраховуються середньоденні затрати, які авансуються в готову продукцію, що зберігається на складі:
6000 + 7000 + 4000 = 17 000 грн.
Затрати, «заморожені» в дебіторській заборгованості, включають, окрім іншого, адміністративні витрати і витрати на збут:
6000 + 7000 + 4000 + 2000 + 1000 = 20 000 грн.
4. Визначимо обсяг потреби в обігових коштах для фінансування окремих статей оборотних активів протягом планового періоду:
виробничі запаси: 12 000 (6 тис. грн × 2 дні);
незавершене виробництво: 170 000 (17тис. грн × 10);
готова продукція: 34 000 (17 тис. грн × 2);
дебіторська заборгованість: 300 000 (20 тис. грн × 15);
В цілому на оборотні активи: 12 000 + 170 000 + 34 000 + 300 000 =
= 516 тис. грн.
5. Визначимо величину коштів, яка буде «заморожена» в окремих елементах витрат (розраховується множенням середніх одноденних витрат на кількість днів, на які авансуються відповідні витрати):
витрати на сировину та матеріали: 6000 × (2 + 10 + 2 + 15) =
= 174 тис. грн;
витрати на пряму заробітну плату та нарахування на неї: 7000 × (10 + 2 + 15) = 189 тис. грн;
загальновиробничі витрати: 4000 × (10 + 2 + 15) = 108 тис. грн;
адміністративні витрати: 2000 × 15 = 30 тис. грн;
витрати на збут: 1000 × 15 = 15 тис. грн.
Усього витрат протягом одного операційного циклу:
174 000 + 189 000+ 108 000 + 30 000 + 15 000 = 516 тис. грн.
Отже, кошти, заморожені в окремих статтях оборотних активів, дорівнюють обсягу коштів, авансованих в окремі елементи затрат на виробництво та реалізацію продукції в плановому періоді.
Як бачимо, елективний метод визначення потреби в капіталі є точнішим порівняно із кумулятивним, за якого ми одержуємо дещо завищений обсяг потреби в коштах. Охарактеризовані методи дають можливість лише приблизно розрахувати прогнозну потребу в коштах для фінансування оборотних активів. На практиці на обсяг потреби в капіталі впливають дуже багато чинників, які неможливо наперед визначити. Як наслідок, фактична потреба в коштах може коливатись як у бік збільшення від прогнозної, так і навпаки. За наявності надлишку обігових коштів їх слід ефективно використовувати, вкладаючи в короткострокові прибуткові активи. У разі дефіциту коштів слід мати в резерві каталог заходів з метою покриття додаткової потреби в капіталі.
Рівень ефективності фінансово-господарської діяльності буде тим вищим, чим меншою є потреба в капіталі для фінансування заданого обсягу виробництва та реалізації продукції. Саме тому одним з головних завдань фінансових служб підприємства є оптимізація структури та обсягу оборотних активів. Для цього розробляються заходи щодо оптимізації запасів, дебіторської заборгованості, зменшення витрат на виробництво та реалізацію продукції, прискорення оборотності засобів тощо.
Інформація щодо потреби в капіталі для фінансування оборотних активів використовується при формуванні оперативного фінансового плану та зведеного фінансового плану (динамічного балансу).
Виробничий та невиробничий персонал
Трудові ресурси (персонал) підприємства - це сукупність постійних працівників, які одержали необхідну професійну підготовку та/або мають практичний досвід і навички роботи та вкладають їх у проведення господарсько-фінансової діяльності підприємства.
Персонал підприємства класифікується за наступними ознаками:
1) за характером участі у господарській діяльності:
- виробничий персонал - працівники, зайняті у виробництві та його обслуговуванні (зайняті в основних та допоміжних підрозділах підприємства, у заводських лабораторіях, дослідницьких відділах, апараті заводоуправління);
- невиробничий персонал - працівники, зайняті в невиробничій сфері підприємства.
2) залежно від функцій, що виконуються:
- робітники - особи, безпосередньо зайняті створенням матеріальних цінностей або роботами з надання виробничих послуг. Залежно від відношення до процесу створення продукції поділяються на основних (безпосередньо беруть участь у процесі виробництва продукції) та допоміжних (виконують функції обслуговування основного виробництва).
- службовці - працівники, які здійснюють підготовку та оформлення документації, господарське обслуговування, облік та контроль;
- спеціалісти - працівники, які виконують інженерно-технічні, економічні та інші роботи;
- керівники - працівники, які обіймають керівні посади на підприємстві та у його структурних підрозділах.
3) за професіями та спеціальностями відповідно до єдиного тарифно-кваліфікаційного довідника робіт та професій:
- професія характеризує вид трудової діяльності, що вимагає визначеної підготовки;
- спеціальність виділяється в межах певної професії та характеризує відносно вузький вид робіт.
4) за рівнем кваліфікації (кваліфікація характеризує якість, складність праці та є сукупністю спеціальних знань і навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій зумовленої складності):
- робітники: висококваліфіковані, кваліфіковані,
малокваліфіковані, некваліфіковані;
- спеціалісти: найвищої кваліфікації, вищої кваліфікації, середньої кваліфікації, практики.
5) за статтю та віком:
- до 30 років,
- від 30 до 60 років,
- більш ніж 60 років;
6) за стажем роботи:
- до 1 року;
- 1-3 роки;
- 3-10 років;
- більше 10 років.
Розглянемо систему показників, що характеризують персонал підприємства. Їх прийнято поділяти на такі групи:
1) кількісні:
- облікова чисельність персоналу - характеризує чисельність робітників облікового складу на певну дату з урахуванням прийнятих та звільнених на цю дату;
- явочна чисельність - характеризує кількість робітників, що з’явились на роботу;
- середньооблікова чисельність за місяць - показує відношення чисельності робітників облікового складу за кожний календарний день місяця до кількості календарних днів місяця.
2) якісні показники:
Економічні:- складність праці;- кваліфікація;- середній розряд робітників підприємства;
- плинність кадрів, що характеризується наступними показниками:
Тема: Продуктивність праці. Трудомісткість. Шляхи та резерви підвищення продуктивності праці.Продуктивність праці персоналу: сутність, методи визначення та чинники зростання.
У процесі самостійного вивчення даного питання варто звернутися до видання, присвяченого саме проблематиці управління продуктивністю. З метою поглиблення знань у цій сфері студент може ознайомитись з базовим положенням концепції управління продуктивністю, що послідовно формувалася у західній управлінській науці та успішно реалізувалася у бізнесовій практиці протягом усього XX ст. Цю концепцію розгорнуто викладено у перекладних виданнях науково-практичного характеру, присвячених саме проблематиці управління продуктивністю .
Важливо у вивченні даного питання зробити наголос на аналіз показників продуктивності праці персоналу, тому слухачам доцільно запропонувати навчальний посібник .
Під час самостійного вивчення слід звернути увагу на продуктивність праці як економічну категорію.
Продуктивність праці - ефективність (плодотворність) трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ.
Розрізняють продуктивність індивідуальної праці, яка відображає затрати лише живої праці працівників, і продуктивність суспільної праці, що відображає затрати праці живої та уречевленої .
Рівень продуктивності праці характеризується показником виробітку, який показує кількість продукції, що вироблена за одиницю часу. Оберненим до виробітку є показник трудомісткості
Слід зазначити, що виділяють такі види трудомісткості :
Технологічна трудомісткість (Тт), яка включає всі затрати праці І основних робітників - як відрядників, так і почасовиків:
Тп - затрати праці основних робітників-почасовиків.
Трудомісткість обслуговування виробництва (Тоб) включає всі затрати праці допоміжних робітників.
Виробнича трудомісткість (Твир) - це всі затрати праці основних і допоміжних робітників.
Трудомісткість управління виробництвом (Ту) включає затрати праці керівників, спеціалістів, службовців.
Повна трудомісткість (7) - це трудові затрати всіх категорій промислово-виробничого персоналу:
За характером і призначення розрізняють нормативну, фактичну й планову трудомісткості.
Нормативна трудомісткість визначає затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певного обсягу робіт, розраховані згідно з діючими нормами.
Фактична трудомісткість виражає фактичні затрати пращ на виготовлення одиниці продукції або певного обсягу роботи.
Планова трудомісткість - це затрати праці на одиницю продукції або виконання певної роботи з урахуванням можливої зміни нормативної трудомісткості шляхом здійснення заходів, передбачених комплексним планом підвищення ефективності виробництва.
Необхідно зазначити, що підвищення продуктивності праці характеризує економію сукупної (живої, уречевленої і майбутньої) праці. Конкретно воно полягає в тому, що частка живої праці зменшується, а уречевленої збільшується, проте збільшується в такий спосіб, що загальна величина трудомісткості товарів зменшується.
Рисі 1. 1 Рівень продуктивності праці
Різноманітність підходів до визначення рівня продуктивності праці залежить від специфіки діяльності підприємств або їхніх підрозділів, від мети розрахунків та базується на методичних особливостях, перелік яких подано на рис. 1.1.
Якщо показники виробітку мають більш узагальнюючий, універсальний характер, то показники трудомісткості можна розраховувати за окремими видами продукції (послуг) та використовувати для розрахунків потрібної кількості робітників, виявлення конкретних резервів підвищення продуктивності праці. Достовірність розрахунків зростає за визначення повної трудомісткості (технологічної, обслуговування та управління виробництвом).
Натуральні показники виробітку найбільш точно відображають динаміку продуктивності праці, але можуть бути застосовані лише на підприємствах, що випускають однорідну продукцію. Використання так званих умовно-натуральних вимірювачів (наприклад, умовна консервна банка) дозволяє розширити можливість застосування цих показників.
Рис. 11.2. Методи вимірювання та показники рівня продуктивності праці
Слід зазначити, що най універсальнішими, а тому й найпоширенішими, є вартісні показники виробітку. Вони можуть застосовуватись для визначення рівня та динаміки продуктивності праці на підприємствах з різноманітною продукцією, що ви пускається, і послугами, що надаються.
Для забезпечення точності вимірювання продуктивності праці (особливої] динаміки) за вартісними показниками слід ураховувати вплив на її рівень передовсім цінового фактора.
Під час самостійного вивчення слід звернути увагу на класифікацію чинників зростання продуктивності. Цілеспрямоване управління продуктивністю праці, розробка конкретних програм ефективнішого використання трудового потенціалу підприємства (організації) потребують класифікації чинників та їх динаміки.
З огляду на можливості впливу на діяльність підприємства (організації) всі чинники зростання продуктивності праці поділяють на дві узагальнюючі групи - зовнішні та внутрішні .
Окрім наведеної глобальної (системної) класифікації, у практиці господарювання для аналітичних цілей та укрупнених розрахунків можуть використовуватися й інші інтегровані групування факторів зростання продуктивності праці на підприємствах. За одним з можливих таких групувань усі чинники, що істотно впливають на продуктивність праці .
Чинники, що істотно впливають на продуктивність праці
Матеріально-технічні удосконалення техніки й технології, застосування нових видів сировини та матеріалів тощо.
Організаційні поглиблення спеціалізації, удосконалення системи управління, організації праці тощо.
Економічні удосконалення методів планування, систем оплати праці, участі працівників у прибутках тощо.
Соціальні створення належного морально-психологічного клімату, нематеріальне заохочення, поліпшення системи підготовки та перепідготовки персоналу тощо.
Ключовим елементом для опрацювання студентами є факторний метод управління підприємством. У практиці реального управління підприємством (організацією) завжди є актуальною необхідність кількісного визначення впливу окремих факторів (чинників) на рівень продуктивності праці .
Рисі 1.3. Деталізована класифікація чинників для розрахунків можливого зростання продуктивності праці на підприємстві
Необхідно зазначити, що кількісний вплив окремих чинників деталізується за схемою рис. 11.3. а їхній загальний вплив на зміни у продуктивності праці на підприємстві визначається в такому порядку .
o розраховується вихідна чисельність промислово-виробничого персоналу в розрахунковому періоді (Чв ), тобто умовна чисельність, що була б необхідною для забезпечення планового (розрахункового) обсягу виробництва за збереження базового рівня виробітку продукції на одного працівника;
o визначається зміна (зменшення "-", зростання "+") вихідної чисельності працівників під впливом окремих чинників продуктивності праці, а також сумарна зміна чисельності £с;
o розраховується загальний приріст продуктивності праці у розрахунковому періоді (ЛИ7) відносно базового періоду за формулою
Розрахунки змінювання вихідної чисельності працівників за фактором продуктивності праці здійснюються, як правило, через порівняння затрат праці на весь обсяг продукції (послуг) з розрахунковими та базовими умовами діяльності відповідних категорій та груп працівників.
Під час самостійного вивчення теми важливо звернути увагу на економію чисельності працюючих за окремими факторами зростання продуктивності праці. Цьому сприятиме опрацювання підручника [21, с. 168-179].
Необхідно зазначити, що розрахунки здійснюють у три етапи [56, 601. На першому етапі визначається розрахункова чисельність працюючих на плановий період, необхідна для виконання планового обсягу робіт за умови збереження базисного рівня виробітку продукції на одного працівника. Розрахункова чисельність працюючих (Ч ) обчислюється за формулою:
де: 0М - плановий обсяг виробництва продукції, грн.;
- виробіток на одного середньооблікового працівника у базисному періоді, грн ./особу
Ч^-чисельність працюючих у базисному періоді, осіб;
7^-темп зростання обсягу виробництва продукції у плановому періоді, %.
На другому етапі за кожним фактором, виходячи із за планових до впровадження заходів відповідно до плану технічного розвитку та організації виробництва, визначають можливу економію чисельності працюючих. Загальна економія працюючих визначається як сума економій, отриманих внаслідок впливу всіх факторів.
На третьому етапі загальний плановий приріст продуктивності праці (Л Уп) внаслідок впливу зазначених факторів визначається за формулою
де: Емг - загальна економія чисельності працюючих, обчислена за всіма факторами, осіб.
Економію чисельності працюючих за окремими факторами зростання продуктивності праці визначають у послідовності, що відповідає її класифікації факторів .
Опановуючи питання теми, студенту доцільно засвоїти те, що на рівень продуктивності на підприємстві впливають рівень екстенсивного використання праці, інтенсивність праці та техніко-технологічний стан виробництва .
Рівень екстенсивного використання праці показує ступінь її продуктивного використання та тривалість протягом робочого дня при незмінності інших характеристик.
Чим повніше використовується робочий час, чим менше простоїв та інших втрат робочого часу і чим триваліший робочий день, тим вищий рівень екстенсивного використання праці і відповідно продуктивності праці. Однак зростання продуктивності праці за рахунок екстенсивних характеристик має чіткі межі: законодавчо встановлену тривалість робочого дня і робочого тижня. Якщо протягом законодавчо встановленої тривалості робочого часу останній цілком витрачається на продуктивну працю, то це і є верхня межа рівня екстенсивного використання праці.
Інтенсивність праці характеризує ступінь її напруженості і визначається кількістю фізичної та розумової енергії людини, витраченої за одиницю часу.
Підвищення інтенсивності праці також має свої межі, а саме: фізіологічні та психічні можливості людського організму. Нормальна інтенсивність праці означає таку витрату життєвої енергії людини протягом робочого часу, яку можна повністю поновити до початку наступного робочого дня при реально доступній для цієї людини якості харчування, медичного обслуговування, використання вільного часу тощо.
Отже, рівень екстенсивного використання праці та інтенсивність праці - це важливі фактори зростання продуктивності праці, які, однак, мають чіткі обмеження, тобто не можуть використовуватися безкінечно.
Необхідно зазначити, що джерелом зростання продуктивності праці, яке не має меж, є техніко-технологічне вдосконалення виробництва під дією науково-технічного прогресу. За кілька останніх десятиріч у розвинених країнах рівень екстенсивного використання праці зменшився більше ніж удвічі, інтенсивність праці не зростала, а продуктивність збільшилася в кілька разів, що проявилося у значному зростанні добробуту і рівня споживання всіх верств працюючого населення. Тобто саме за рахунок науково-технічного прогресу продуктивність праці зростає так швидко, що дає можливість виробляти все більше споживчих благ меншою кількістю праці .
Слід зазначити, що розвиток економіки, підвищення національного добробуту залежить від подальшого підвищення продуктивності.
Національний дохід, або валовий національний продукт, у разі підвищення продуктивності збільшується швидше, ніж показники витрат. Зниження ж продуктивності призводить до інфляції, пасивного торговельного балансу, повільних темпів зростання або спаду виробництва і до безробіття. Така ситуація нині характерна для України. Рівень продуктивності праці у народному господарстві та промисловості країни досить низький. Останнім часом спостерігається тенденція до його зниження, і згідно з розрахунками він становить у промисловості приблизно 10 % від рівня продуктивності праці в США.
Схематично залежність результатів виробництва і ситуації в країні від низької продуктивності представлена моделлю "пастки" низької продуктивності (рис 11.4)
Рис. 11.4. Модель "пастки" низької продуктивності
Модель відображає причинний зв'язок між багатьма змінним и і чинниками, які впливають на продуктивність [57].
Як свідчить зарубіжний досвід, змінити таке становище можливо лише підвищенням продуктивності не тільки за рахунок оптимального використання ресурсів, а й створення рівноваги між економічною, соціальною та політичною структурами суспільства.
Важливо у вивченні даного питання слухачам зробити наголос на резервах підвищення продуктивності .
Резерви підвищення продуктивності праці - це невикористані можливості економі? затрат праці (як живої, так і уречевленої), які виникають унаслідок дії тих чи інших факторів (удосконалення техніки, технології, організації виробництва і праці тощо). Рівень продуктивності праці залежить від ступеня використання резервів.
Резерви можна класифікувати відносно часу їх використання, а також сфери виникнення.
За часом використання розрізняють поточні й перспективні резерви. За сферами виникнення розрізняють загальнодержавні, регіональні, міжгалузеві, галузеві, внутрішньовиробничі резерви.
Таблиця 11.1. Резерви підвищення продуктивності
Загальнодержавні Резерви, використання яких впливає на зростання продуктивності праці в економіці загалом і які пов'язані з недовикористанням науково-технічного прогресу, нераціональним розміщенням підприємств і неефективною демографічною й територіальною зайнятістю населення, недостатнім використанням ринкових механізмів і методів господарювання тощо.
Регіональні резерви Резерви, що пов'язані з можливостями поліпшеного використання продуктивних сил даного регіону.
Міжгалузеві резерви Це можливості поліпшення міжгалузевих зв'язків, своєчасне, точне і якісне виконання договорів щодо кооперованих поставок, використання можливостей однієї галузі для підвищення продуктивності праці в іншій. Так, значному підвищенню продуктивності праці в обробних галузях промисловості сприяє поліпшення якості продукції В сировинних галузях.
Галузеві резерви Це резерви, пов'язані з можливостями підвищення продуктивності праці, які характерні для даної галузі економіки й зумовлені недостатнім використанням техніки і технології виробництва прогресивних досягнень і передового досвіду, недоліками в спеціалізації, концентрації та комбінуванні виробництва тощо.
Внутрішньовиробничі резерви Резерви що виявляються і реалізуються безпосередньо на підприємстві. Велике значення цих резервів полягає в тому, цю підприємство є первинним осередком економіки і на ньому виявляються і використовуються всі попередні резерви. Внутрішньовиробничі резерви зумовлені недостатньо ефективним використанням техніки, сировини, матеріалів, а також робочого часу, наявністю цілодобових і внутрішньо змінних втрат часу, а також прихованого безробіття.
Внутрішньовиробничі резерви можна поділяти на:
o резерви зниження трудомісткості
продукції;
o резерви поліпшення використання робочого часу;
Резерви можуть оцінюватися в абсолютних і відносних величинах. На конкретний період часу величину резервів можна визначити як різницю між досягнутим і максимально можливим рівнем продуктивності праці.
На підприємствах для використання резервів розробляють плани організаційно-технічних заходів, в яких зазначені види резервів підвищення продуктивності праці, заходи щодо їх реалізації, втрати на них, строки проведення, а також відповідальні виконавці.
Тема: ЛПР№3 «Продуктивність праці, підвищення продуктивності праці». Оплата праці на підприємстві.
Продуктивність праці характеризує ефективність, результативність витрат праці й визначається кількістю продукції, виробленої в одиницю робочого часу, або витратами праці на одиницю виробленої продукції, або виконаних робіт. Розрізняють продуктивність живої і продуктивність суспільної (сукупної) праці. Продуктивність живої праці визначається витратами робочого часу в кожному окремому виробництві, а продуктивність суспільної (сукупної) праці - витратами живої і уречевленої (минулої) праці. Продуктивність суспільної (сукупної) праці стосовно всього народного господарства розраховується як сума національного доходу на одного зайнятого в галузях матеріального виробництва.
На підприємствах продуктивність праці визначається як ефективність витрат тільки живої праці і розраховується через показники виробітку і трудомісткості продукції, між якими є зворотно пропорційна залежність (рис. 7.3).
Виробіток (В) - це кількість продукції, виробленої за одиницю робочого часу або яка припадає на одного середньоспискового працівника чи робітника за певний період (годину, зміну, місяць, квартал, рік). Він розраховується як відношення обсягу виробленої продукції (ОП) до витрат робочого часу на виробництво цієї продукції (Т) або до середньоспискової чисельності працівників чи робітників (Ч):
Відзначимо, що при визначенні рівня продуктивності праці через показник виробітку чисельник (обсяг виробленої продукції) і знаменник формули (витрати праці на виробництво продукції або середньоспискова чисельність працівників) можуть бути виражені в різних одиницях вимірювання. У зв'язку з цим і залежно від знаменника формули розрізняють середньогодинний, середньоденний, середньомісячний, середньо квартальний та середньорічний виробіток продукції.
Що стосується чисельника показника виробітку, то, залежно від вибору одиниці вимірювання, обсяг виробленої продукції може бути виражений у натуральних, вартісних і трудових одиницях. Відповідно, розрізняють три методи визначення виробітку: натуральний (умовно-натуральний), вартісний і трудовий (за нормованим робочим часом).
Натуральні показники вимірювання продуктивності праці найбільш достовірні та точні й більшою мірою відповідають її суті, проте сфера їх застосування обмежена. Натуральні показники при визначенні виробітку застосовуються на підприємствах таких галузей, як газова, вугільна, нафтова, електроенергетична, лісова тощо, а умовно-натуральні - в текстильній, цементній промисловості, металургії, виробництві мінеральних добрив тощо.
Порівняно з натуральним вартісний метод визначення виробітку є універсальним, проте він враховує не тільки зміну витрат живої праці, але й значною мірою вплив структурних зрушень у виробничій програмі, матеріаломісткості продукції, яка випускається, зміну цін тощо. Виробіток у грошовому виразі на підприємстві залежно від галузі застосування даного показника можна визначати за показниками валової, товарної, реалізованої і чистої продукції.
Трудовий метод вимірювання продуктивності праці припускає використання показника трудомісткості в якості вимірника продукції. На практиці він має обмежену сферу застосування: на окремих робочих місцях, у бригадах, на дільницях і в цехах, які випускають різнорідну й незавершену продукцію, яку неможливо виміряти ні в натуральних, ні у вартісних одиницях. Як вимірник продукції, в більшості випадків використовується нормована технологічна трудомісткість на початок року.
Рис. 7.3. Показники продуктивності праці
Основними плановими й обліковими показниками продуктивності праці на підприємствах промисловості є обсяг продукції в натуральному або вартісному виразі з розрахунку на одного працівника промислово-виробничого персоналу (на відпрацьований людино-день або людино-годину) і трудомісткість одиниці продукції або робіт. Трудомісткість (Тр ) це витрати живої праці на
виробництво одиниці продукції. Показник трудомісткості має ряд переваг перед показником виробітку. Він установлює пряму залежність між обсягом виробництва і трудовими витратами та визначається за формулою:
Відзначимо, що показник виробітку є прямим показником продуктивності праці, оскільки чим більша величина цього показника (за інших рівних умов), тим вища продуктивність праці. Показник трудомісткості є зворотним, оскільки чим менша величина цього показника, тим вища продуктивність праці. Між зміною норми часу (трудомісткості) і виробітком існує залежність. Якщо норма часу знижується на tзн відсотків, то норма виробітку збільшується на Взб відсотків, і навпаки. Ця залежність виражається такими формулами:
Залежно від складу витрат праці, які включаються в трудомісткість продукції, та їх ролі в процесі виробництва виділяють технологічну трудомісткість, трудомісткість обслуговування виробництва, виробничу трудомісткість, трудомісткість управління виробництвом і повну трудомісткість (рис. 7.4).
Враховуючи характер і призначення витрат праці, кожний з указаних показників трудомісткості може бути проектним, перспективним, нормативним, плановим і фактичним. У планових розрахунках розрізняють трудомісткість виготовлення одиниці продукції (виду роботи, послуги, деталі тощо) і трудомісткість товарного випуску продукції (виробничої програми). Трудомісткість одиниці продукції (виду роботи, послуги), як було зазначено, поділяється на технологічну, виробничу і повну залежно від витрат праці, що включаються в розрахунки. Трудомісткість одиниці продукції в натуральному виразі визначається за всією номенклатурою продукції, яка випускається, і послуг на початок планового періоду. При великому асортименті трудомісткість визначається за виробами-представниками, до яких приводяться всі інші, та за виробами, на які припадає найбільша частка в загальному обсязі продукції.
Рис. 7.4. Структура повної трудомісткості виготовлення продукції
Відзначимо, якщо в розрахунках застосовується технологічна (виробнича, повна) трудомісткість одиниці продукції (робіт, послуг), то відповідно, отримуємо технологічну (виробничу, повну) трудомісткість товарного випуску (виробничої програми).
Підвищення продуктивності праці виявляється в тому, що частка живої праці в продукції, яка виробляється, зменшується, а частка минулої праці збільшується. При цьому абсолютна величина витрат живої і уречевленої праці на одиницю продукції скорочується. В плануванні підвищення продуктивності праці використовуються абсолютні показники, які характеризують рівень продуктивності праці, та відносні, що визначають динаміку її зростання. В практиці планування зростання продуктивності праці, залежно від мети й об'єкта найбільшого поширення набули два методи:
- метод прямого розрахунку на основі трудомісткості виробничої програми (виробітку) - більшою мірою застосовується при плануванні продуктивності праці на дільницях, цехах, робочих місцях;
- метод планування за техніко-економічними факторами - застосовується в цілому на підприємстві (фірмі).
Рівень продуктивності праці на підприємстві та можливості її підвищення визначаються рядом факторів та резервом її зростання. Під факторами зростання продуктивності праці проглядаються причини, які зумовлюють зміну її зростання. Під резервами зростання продуктивності праці на підприємстві розглядаємо невикористання реальних можливостей економії трудових ресурсів. Співвідношення між поняттям "фактори" і "резерви" полягає в тому, що фактор є причиною можливості здійснення якого-небудь явища, а резерв - нереалізована можливість у тому або іншому конкретному випадку.
Вплив факторів і резервів зростання продуктивності праці визначається шляхом можливої зміни чисельності працівників у майбутньому періоді за рахунок кожного фактору окремо і всіх разом узятих. При цьому зіставляються витрати праці на виробництво планового обсягу продукції в базисних і планованих умовах за кожним фактором. Фактори зростання продуктивності праці залежать від галузевої належності підприємства і ряду інших причин, проте загально прийнято виділяти такі групи факторів:
- підвищення технічного рівня виробництва;
- поліпшення організації виробництва і праці;
- зміна обсягу виробництва і структурні зміни у виробництві;
- зміна зовнішніх, природних умов;
- інші фактори.
У цілому на підприємстві (фірмі) планування продуктивності праці за техніко-економічними факторами здійснюється таким чином:
1. визначається економія трудових ресурсів від розробки і впровадження кожного конкретного і-го заходу щодо підвищення продуктивності праці;
2. визначається сумарна економія трудових ресурсів під впливом усіх техніко-економічних факторів і заходів;
3. визначається приріст продуктивності праці на підприємстві (в цеху, на ділянці), який досягається під впливом усіх факторів і заходів.
Детальніше питання планування продуктивності праці за техніко-економічними факторами викладені у відповідних інструкціях і методиках.
У ринкових умовах господарювання широке практичне використання отримала концепція граничної продуктивності, згідно з якою додаткове збільшення чисельності працівників призводить до уповільнення зростання граничного продукту. При цьому під граничним продуктом праці розуміється кількість додаткової продукції, яку отримає підприємство, наймаючи одного додаткового працівника. Помноживши граничний продукт на його ціну, отримаємо грошовий вираз граничного продукту, або граничний дохід (додатковий дохід) від прийому на роботу додаткового працівника (табл. 7.3).
Таблиця 7.3. Граничний продукт, граничний дохід і граничні витрати
Кількість робітників Кількість виготовленої продукції Граничний продукт Граничний дохід Граничні витрати на оплату праці
0 0 - - -
1 12 12 1200 50
2 25 13 1300 100
3 40 15 1500 150
4 51 11 1100 200
5 59 8 800 250
6 63 4 400 300
7 64 1 100 350
Оскільки в ринкових умовах підприємства прагнуть до отримання прибутку, то вони можуть збільшувати кількість зайнятих лише до тих пір, поки граничний дохід перевищує граничні витрати на оплату праці додаткового працівника. В разі, коли граничний продукт праці більший граничних витрат на оплату праці, необхідно збільшувати кількість зайнятих. При цьому загальний прибуток підприємства із зростанням кількості зайнятих може зрости. Якщо граничний продукт менший від граничних витрат на оплату праці, то прибуток починає зменшуватися з останнім додатково прийнятим на роботу працівником. Отже, можна збільшувати прибуток, лише зменшуючи кількість зайнятих. У разі, коли граничний продукт і граничні витрати на оплату праці рівні, не треба нічого змінювати в галузі зайнятості, оскільки прибуток за цих умов максимальний.
Отже, максимізація прибутку можлива лише за такого рівня зайнятості на підприємстві, коли граничний дохід від останнього додатково прийнятого працівника рівний граничним витратам на оплату його праці. Як видно з табл. 7.3, оптимальний варіант числа робітників - шість чоловік, бо сьомий робітник створює граничний продукт у 100 од. при граничних витратах на оплату праці 350 од., тобто з сьомим прийнятим робочим прибуток починає зменшуватися. Таким чином, в умовах ринку виникає проблема зайвої робочої сили (тобто безробіття, неповної зайнятості) і у зв'язку з цим - проблема соціального захисту людей, тимчасово безробітними, яку зобов'язані вирішувати як керівники підприємства, так і державні органи управління.
Оплата праці на підприємстві.
Сутність, функції та принципи заробітної плати.
Міжнародні трудові норми, зокрема Конвенція МОП № 95 "Охорона заробітної плати", так тлумачать заробіт¬ну плату: "Термін "заробітна плата" означає будь-яку винагороду або заробіток, що обчислюється в грошах, котрі підприємець виплачує за працю, яка або виконана, або має бути виконана, або за послуги, які або надані, або мають бути надані".
Відповідно до Закону України "Про оплату праці" сутність заробітної плати визначається як "вина¬города, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку влас¬ник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу".
Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей пра¬цівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розмі¬ром не обмежується.
Рівень заробітної плати визначається, з одного боку, роз¬витком суспільного виробництва, а з іншого — ефективністю праці окремих працівників. Через систему заробітної плати суспільство здійснює мотивацію праці, контроль за мірою праці та мірою споживання матеріальних і духовних благ працівниками.
Заробітна плата складається з основної і додаткової оплати праці.
Основна заробітна плата нараховується за виконану роботу за тарифними ставками, відрядними розцінками чи посадовими окладами і не залежить від результатів госпо-дарської діяльності підприємства. Вона включає такі виплати: оплату за фактично відпрацьовані людино-години, доплати за суміщення про¬фесій, за багатоверстатне обслуговування, за класність, виплату міжроз-рядної різниці, персональні надбавки, доплати за роботу в нічний час, доплату незвільненим бригадирам за керівництво бригадою, за навчан¬ня учнів, доплати відрядникам у зв'язку зі змінами умов роботи, опла¬ту простоїв не з вини працівника, оплату за понаднормовану роботу тощо.
Основна заробітна плата є базою нормального відтворення робочої сили. Вона залежить від результатів праці робітника, якості робочої сили, кваліфікації, виробничого досвіду тощо.
Витрати на основну заробітну плату є основною частиною фонду оплати праці і безпосередньо входять до собівартості виробленої про¬дукції, виконуваних робіт чи наданих послуг.
Оскільки основна заробітна плата визначається за тарифною систе¬мою, розцінками з оплати праці за одиницю праці (роботи), то її нази¬вають базовою (тарифною).
Додаткова заробітна плата — це складова заробітної плати пра¬цівників, до якої включають витрати на оплату праці, не пов'язані з виплатами за фактично відпрацьований час. Нараховують додаткову заробітну плату залежно від досягнутих і запланованих показників, умов виробництва, кваліфікації виконавців.
Додаткова заробітна плата включає окремі види преміювання, вина¬городи та інші види заохочення, визначені Положенням з оплати праці підприємства. Розміри додаткової заробітної плати залежать від ре¬зультатів господарської діяльності та виплат за рахунок власних коштів (прибутку) підприємств. Джерелом додаткової оплати праці є фонд матеріального стимулювання, який створюється за рахунок прибутку. Розмір останнього не може бути гарантованим і змінюється зі зміною результатів господарської діяльності підприємства.
Заробітна плата в системі товарно-грошових відносин виконує низ¬ку функцій.
Функція забезпечення матеріального стимулювання працівників у збільшенні виробництва високоякісної продукції і підвищенні продук¬тивності праці обумовлена взаємозв'язком витрат праці на виробництво окремих видів продукції та її результатів.
Як відомо, важливою умовою високопродуктивного використання робочої сили на підприємствах є послідовне здійснення принципу осо¬бистої матеріальної заінтересованості. Практика показує, що на підпри¬ємствах з високим рівнем заробітної плати, як правило, вища продук¬тивність праці, краще використовуються трудові ресурси, вища питома вага кваліфікованих кадрів, краща організація й дисципліна праці, вища дохідність виробничої діяльності.
Високооплачувана праця створює матеріальну заінтересованість ви¬робничого персоналу підприємства в трудовій активності, підвищенні своєї кваліфікації і закріпленні кваліфікованих кадрів на даному підприємстві. Висока заробітна плата спонукає персонал підприємства підвищувати свої знання в галузі техніки, технології, удосконалювати методи праці, упро¬ваджувати у виробництво нові засоби праці і технологічні прийоми.
Відтворювальну функцію заробітна плата виконує як основне дже¬рело доходів населення. Розміри заробітної плати повинні забезпечу¬вати відновлення працездатності населення, розвиток їх фізичних і духовних сил на основі постійного розвитку виробництва і підвищення життєвого рівня населення.
Соціальна функція заробітної плати характеризується тим, що вона є не тільки матеріальним, а й моральним фактором. Сам факт отриман¬ня більш високої заробітної плати передбачає визнання більших заслуг робітника перед колективом у створенні продукції, більшої ваги трудо¬вого вкладу працівника в суспільне виробництво.
Заробітна плата сприяє вихованню працівників, формуванню в них певного позитивного ставлення до праці, заінтересованості в підвищенні культурно-технічного, освітнього рівня, розвитку творчих здібностей, зміцненні трудової дисципліни, співробітництва тощо.
Облікова функція полягає в тому, що заробітна плата, нарахована в грошовому виразі за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці за відрядними розцінками, тарифними ставками (окладами) ро¬бітників та посадовими окладами керівників, у грошовому виразі відби¬ває міру участі живої праці в процесі формування витрат виробництва.
Розподіл заново створеної вартості у формі заробітної плати здійснюється за такими принципами.
Принцип матеріальної заінтересованості забезпечує як особисту, так і колективну заінтересованість у результатах праці, стимулює бо¬ротьбу за підвищення продуктивності праці, економію засобів і коштів, сприяє підвищенню кваліфікації. При цьому більша кількість праці і більш кваліфікована, відповідальна, складна і важка праця повинні оплачуватись за підвищеними розцінками.
Принцип плановості оплати праці випливає з необхідності плану¬вання рівня заробітної плати, фонду оплати та строків і періодичності виплати заробітної плати. Підприємства визначають у плановому по¬рядку розмір фонду заробітної плати за установленими нормативами і плановим обсягом виробництва продукції: збільшення фонду заробіт¬ної плати можливе лише у разі перевиконання плану виробництва продукції. Принцип плановості в організації оплати праці орієнтує під¬приємства на збільшення виробництва продукції без залучення зайвої робочої сили. Дотримання цього принципу дає змогу обгрунтовано регулювати нагромадження і споживання як на окремому підприємстві, так і в межах краї'ни в цілому.
Принцип раціонального співвідношення темпів зростання продук¬тивності праці та її оплати також є принципом організації оплати праці. Цей принцип полягає в тому, що підвищення оплати праці повин¬но забезпечуватися випереджаючими темпами зростання продуктив¬ності праці.
Члени суспільства не можуть споживати більше, ніж вони вироб¬ляють. Дотримання цього принципу забезпечує розширене відтворення виробництва на підприємствах, створює нормальне співвідношення між споживанням і нагромадженням. Заробітна плата може зростати тільки за умови систематичного розширеного відтворення виробництва, тобто неухильного зростання валового внутрішнього продукту. Цього можна досяіти лише за умови підвищення продуктивності індивідуальної та суспільної праці, причому це зростання має випереджати зростання заробітної плати. Якщо ж остання зростатиме швидше, ніж продук¬тивність праці, то це призведе до скорочення фонду нагромадження і відповідно до гальмування темпів відтворення, адже у цьому разі з ва¬лового внутрішнього продукту насамперед треба компенсувати витра¬чені засоби виробництва, виділити додаткову частину для розширення виробництва, створити страховий фонд. Без цього неможливе нормаль¬не виробництво.
Принцип гарантованості оплати праці передбачає гарантовану й регулярну оплату праці в наперед визначених розмірах у певні строки. Заробітна плата робітників і службовців гарантується державним регу¬люванням оплати праці. Згідно із Законом "держава здійснює регулю¬вання оплати праці працівників усіх форм власності і господарювання шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати, інших дер¬жавних норм і гарантій, умов і розмірів оплати праці працівників уста¬нов і організацій, що фінансуються з бюджету, керівників державних підприємств, а також шляхом оподаткування доходів працівників".
Принцип диференціації рівня заробітної плати здійснюється через систему тарифікації, яка забезпечує установлення певного співвідно¬шення в оплаті праці різної кількості та якості. Вихідним моментом диференціації заробітної плати є її мінімальний рівень, об'єктивним критерієм якого є кількість матеріальних і духовних благ, необхідних для відтворення робочої сили низькокваліфікованого працівника за нормальних умов праці.
Диференціація заробітної плати здійснюється за такими показника¬ми: а) за якістю робочої сили (рівень кваліфікації, наявність виробшгчо-го досвіду, рівень умілості, стаж роботи тощо); б) за умовами праці (тем¬пературний режим, кліматичні, санітарно-гігієнічні умови та ін.).
Важливий принцип оплати праці - - вирівнювання рівня оплати і скорочення різниці в доходах між високо- і малооплачуваними катего¬ріями працівників. Така різниця зумовлюється не тільки неоднакови¬ми рівнями продуктивності праці та доходів на окремих підприємствах, різними рівнями кваліфікації працівників, а й загальним станом роз¬витку економіки країни. Цей принцип передбачає державне визначен¬ня мінімальної заробітної плати з урахуванням вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у міру стабілізації та розвитку економіки країни.
Відповідно до Закону України "Про оплат}' праці" мінімальна за¬робітна плата встановлюється у розмірі, не нижчому за вартісну вели¬чину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.
Принцип простоти й доступності оплати праці полягає в розроб¬ленні, оприлюдненні та впровадженні у виробництво таких систем, форм оплати праці, які були б зрозумілими і прийнятними для більшості безпосередніх учасників виробничого процесу, розкривали б зв'язок між продуктивністю праці і заробітною платою.
Форми і системи заробітної плати
Рівень заробітної плати залежить не тільки від розвитку суспіль¬ного виробництва, а й від ефективності праці окремих працівників. Тому поряд із нормуванням праці і тарифікацією робіт важливе значення має упровадження в економічні розрахунки раціональних форм і систем нарахування заробітної плати, які реально відбивають міру праці й міру її оплати. За допомогою форм і систем оплати праці суспільство здійснює диференціацію рівня заробітної плати, визначає певні конкретні спів¬відношення в рівнях оплати праці різної кількості та якості.
Організація матеріального стимулювання праці на підприємствах незалежно від форм власності передбачає вибір і застосування найбільш раціональних форм і систем індивідуальної і колективної оплати праці, удосконалення існуючих методів матеріального заохочування і матері¬альної відповідальності робітників, а також застосування прогресивних способів матеріального і морального стимулювання трудових колек¬тивів.
Важливе значення в організації заробітної плати має впровадження її різноманітних форм і систем.
Залежно від того, що є основою визначення розміру заробітку -обсяг виконаної роботи (продукції) чи відпрацьований час, виділяють дві основні форми заробітної плати: відрядну й погодинну.
Відрядна заробітна плата нараховується у визначеному розмірі за кожну одиницю виконаної роботи чи виробленої продукції, вираже¬ної в натуральних одиницях виміру (штуках, кілограмах, метрах тощо).
При застосуванні відрядної форми оплати праці розмір заробіт¬ної плати залежить від кількості та якості виконаної роботи чи вироб¬леної продукції. Тому вона застосовується в галузях, де можна визначити обсяг виконаної роботи чи виробленої продукції окремим праців¬ником.
Організація відрядної оплати праці вимагає розроблення певних нормативів (норм виробітку, норм часу) витрат праці для кожного ро¬бітника (групи робітників) і визначення розміру оплати за кожну оди¬ницю виготовленої продукції (виконаної роботи), тобто установлення відрядної розцінки.
Відрядна розцінка може бути установлена як незмінна (пряма) з розрахунку на кожну одиницю виготовлюваної продукції (чи на кожну виробничу операцію) або на весь обсяг роботи, узятий у цілому (акорд¬не), так і змінна, що прогресивно зростає залежно від виконання і пере¬виконання норм виробітку (норм часу).
Відрядна заробітна плата включає пряму відрядну, відрядно-прогре¬сивну і відрядно-преміальну системи оплати праці.
Пряма система нарахування відрядної заробітної плати - - пе¬редбачає оплату праці за виконаний обсяг роботи чи вироблений обсяг продукції за єдиними розцінками без обмеження розміру заробітної плати. Величина заробітної плати збільшується прямо пропорційно до обсягу виконаних робіт (виробленої продукції).
Залежно від чисельності робітників, які виконують роботу, і способу виконання відрядність може бути індивідуальною, бригадною.
При індивідуальній відрядній оплаті праці кожному виконавцю визначається окремо самостійне завдання, окремо організовується облік обсягу виконаної роботи чи виробленої продукції і здійснюється нара¬хування заробітної плати.
При бригадній відрядній оплаті праці виробниче завдання визна¬чається бригаді робітників, які виконують роботи різної кваліфікації, на основі чіткого розподілу праці, організація обліку ведеться в цілому по бригаді, нарахування заробітної плати здійснюється не індивідуаль¬но кожному члену бригади, а всій бригаді в цілому і розподіляється між окремими членами бригади залежно від кількості відпрацьованого кожним робітником часу і його кваліфікаційного тарифного розряду.
Бригадну відрядну систему нарахування заробітної плати викорис¬товують у тому разі, коли окремі операції виробничого процесу вико¬нують групи працівників різної кваліфікації, коли характер обладнан¬ня, яке використовується, чи специфіка технології потребують одночас-ної роботи групи робітників, наприклад складання, ремонт і монтаж великих машин і механізмів, обслуговування доменних і мартенівських печей тощо.
При індивідуальній прямій відрядній системі нарахування заробіт¬ної плати величина заробітку безпосередньо залежить від індивідуаль¬ного виробітку. Важливою умовою впровадження індивідуальної відряд¬ної форми оплати праці є такий розподіл праці, при якому праця кож¬ного робітника окремо може бути нормованою й облікованою.
Індивідуальна пряма відрядна оплата праці є досить ефективною, простою і зрозумілою кожному робітникові. При цій формі оплати праці працюючий виразно бачить зв'язок між своїм заробітком і виробітком продукції чи обсягом виконаної роботи, що підвищує його заінтересо¬ваність у збільшенні виробництва.
Проте треба мати на увазі, що ця система нарахування заробітної плати впливає на зростання продуктивності праці лише в тому разі, якщо вона базується на науково обгрунтованому технічному нормуванні і тарифікації робіт, організації й обслуговуванні робочих місць і суво¬рому контролі за виробітком і якістю виконуваних робіт.
Створюючи значну матеріальну заінтересованість працівників у підвищенні свого особистого виробітку, пряма індивідуальна відрядна оплата праці водночас недостатньо матеріально стимулює їх у досяг¬ненні високих загальних показників роботи бригади, дільниці, зміни, цеху в цілому, а також в економії витрат матеріальних ресурсів. Тому ця система нарахування заробітної плати часто поєднується з премію¬ванням робітників за виконання і перевиконання як загальних, так і кон¬кретних індивідуальних показників роботи. Пряму відрядну оплату до¬повнюють преміювальними доплатами.
Непряма відрядна системанарахування заробітної плати викори¬стовується для визначення заробітку не основних, а допоміжних робіт¬ників (наладчиків, ремонтників та ін.), у тих випадках, коли праця до¬поміжного робітника, який зайнятий обслуговуванням основних робіт-ників-відрядників, значною мірою впливає на результати їх роботи і коли його праця не може бути нормованою. Вона характеризується тим, що величина заробітної плати допоміжного персоналу визначається за результатами праці основних робітників з урахуванням виконання норм виробітку (норм часу) основними робітниками та їх чисельності.
Відрядно-прогресивна система оплати праці.За відрядно-прогресив¬ної системи оплати праці заробітна плата робітникам нараховується за обсяг виконаної роботи чи виробленої продукції в межах планової нор¬ми (бази) виробітку за основними незмінними відрядними розцінками, а за обсяг роботи чи продукції, виконаної (виробленої) понад вихідну планову норму (базу) виробітку, — за підвищеними чи прогресивно зро¬стаючими прямими відрядними розцінками.
Нарахування заробітної плати робітникам при відрядно-прогре¬сивній оплаті праці здійснюється за місячними результатами роботи за обсяг продукції (роботи), виробленої понад місячну вихідну плано¬ву норму (базу).
Упровадження цієї системи оплати праці вимагає дотримання пев¬них організаційних умов. У зв'язку з тим, що застосування відрядно-прогресивної оплати праці значно ускладнює облік роботи і продукції, збільшує обсяг розрахункових робіт, не завжди заохочує робітників до підвищення якості виготовлюваної продукції і виконуваної роботи, нерідко спричиняє перевитрати фонду заробітної плати, використовувати цю форму необхідно обмежено, лише в окремих галузях і на окремих дільницях, які стримують процес зростання продуктивності праці і ви¬робництва в цілому. Упровадження відрядно-прогресивної оплати праці має бути економічно й організаційно обгрунтоване і не зумовлювати невиправдані перевитрати фонду заробітної плати. Термін застосуван¬ня відрядно-прогресивної оплати праці має бути нетривалим і визна¬чатися в кожному конкретному випадку, виходячи з виробничої необ¬хідності, керівником за погодженням з профспілковою організацією підприємства.
При організації відрядно-прогресивної системи оплати праці не¬обхідно забезпечити ретельний облік виробленої продукції і робочого часу, відпрацьованого кожним робітником-відрядником, і забезпечити правильне визначення розміру перевиконання ним норм виробітку і прогресивних доплат. На дільницях, де є можливість обліку роботи в натуральних одиницях виміру, вихідна планова норма (база) обсягу про¬дукції (роботи), понад яку для оплати праці робітників-відрядників застосовуються відрядні прогресивні розцінки, також має установлю¬ватися у натуральному виразі.
Вiдрядно-преміальпа система оплати праці. При цій системі опла¬ти праці загальний заробіток робітника складається з заробітної плати, нарахованої за фактично виконану роботу чи вироблену продукцію за прямими (необмеженими) відрядними розцінками, і премій за виконан¬ня та перевиконання установлених планових (нормативних) кількісних і якісних показників.
Залежно від специфіки виробництва і характеру виконаної роботи для різних категорій робітників-відрядників визначаються конкретні показники і розміри преміювання.
При впровадженні відрядно-преміальної системи нарахування за¬робітної плати необхідно дотримуватися таких умов:
•премії можуть виплачуватися як за виконання, так і за перевико¬нання планових (нормативних) завдань. При цьому розмір премії за перевиконання завдань, як правило, не повинен перевищувати розміру премії, визначеної за виконання планового (нормативного) завдання;
•для окремих категорій робітників і професій розмір премій пови¬нен визначатися з урахуванням впливу їх на результати праці збільшення виробництва продукції і підвищення її якості;
•премії за виконання і перевиконання планових (нормативних) зав¬дань, як правило, повинні виплачуватися лише за умови виконання ро¬бітниками визначеної для них норми виробітку чи норми часу;
•необхідно чітко визначити показники, які відбивають результати праці кожного окремого робітника за рівнем виконання ним виробни¬чих планових (нормованих) завдань, і не допускати множинності та¬ких показників;
•потрібно забезпечити впровадження у виробництво науково об¬грунтованих (технічних) нормативів витрат праці (норм часу, норм виробітку, норм обслуговування і норм чисельності виконавців);
•слід забезпечити економічне й організаційне обгрунтування відряд¬но-преміальної форми оплати праці, з тим щоб її застосування не спри¬чинило перевитрати фонду заробітної плати, зростання загальних ви¬трат виробництва і собівартості продукції;
•робітники, які мали прогули, припустилися виробничого браку у виконанні своїх обов'язків протягом певного періоду, повинні позбавля¬тися премііі частково чи повністю;
•преміювання виробничого персоналу здійснюється відповідно до Положення про відрядно-нреміальну оплату праці за рахунок фонду заробітної плати.
Погодинна форма заробітної плати. Погодинна заробітна плата виражає залежність між її розміром та кількістю відпрацьованого часу працівником. Вона впроваджується при оплаті праці адміністративно-управлінського й обслуговуючого персоналу, що працює за ненормова-ним робочим днем, робіт, які важко чи недоцільно нормувати, коли відсутні можливості здійснювати облік обсягу виконаної чи виробле¬ної продукції, а також у тих випадках, коли необхідно забезпечити не кількість, а високу якість роботи або коли виробіток залежить не від виконавця, а від технології виробничого процесу (наприклад, при пере¬веденні виробництва на індустріальну основу шляхом автоматизації), якщо темпи і продуктивність праці визначаються рухом конвеєра.
Залежно від терміну, за який нараховується заробіток, погодинна оплата поділяється на власне погодинну, позмінну (поденну) й помісяч¬ну. Погодинна оплата праці включає просту погодинну й погодинно-преміальну системи нарахування заробітної плати.
При простій погодинній системі оплати праці загальний заробіток працівника обчислюється шляхом множення годинних тарифних ста¬вок, які відповідають тарифному розряду працівника, на кількість фак¬тично відпрацьованого часу.
При погодинно-преміальній системі оплати праці, крім заробітку, обчисленого за тарифними погодинними ставками за фактично відпра¬цьований час, працівникам додатково нараховується премія за досягнен¬ня певних показників. При визначенні цих показників, за якими здійснюється преміальне стимулювання, необхідно враховувати спе-цифічні особливості виробництва і характер роботи, яку виконують окремі категорії працівників.
Премії робітникам-погодинникам нараховуються за результатами їх роботи за фактично відпрацьований час протягом місяця. Тривалість періоду, на який вводиться погодинно-преміальна оплата праці, визна¬чається в кожному конкретному випадку, виходячи з виробничої необ¬хідності, адміністрацією підприємства за погодженням з трудовим колек-тивом.
З урахуванням специфіки і характеру виконуваної роботи робіт¬никам-погодинникам основних виробничих цехів преміальні доплати нараховуються щомісячно за показниками цеху, що стосуються своєчас¬ного і якісного виконання установлених для них планових завдань. Робітники-погодинники виробничих допоміжних цехів отримують премії за якісне і своєчасне виконання робіт за умови виконання ви¬робничого плану обслуговуваними допоміжним працівником дільниця¬ми, змінами, цехами чи підприємством у цілому.
Преміальна система оплати праці буде раціональною, коли установ¬люється одна умова преміювання і один контрольований її показник.
Преміювання робітників-погодинників може бути разовим і постій¬ним. Разове преміювання, як правило, не пов'язане з постійними цикла¬ми виробництва і здійснюється в окремих випадках у формі одноразо¬вих премій із зазначенням за що, з якого фонду, у якому розмірі і кому видається премія (із фонду підприємства, премія винахідникам і раціо-налізаторам тощо). Разові премії не можуть виплачуватися з фонду заробітної плати.
Постійне преміювання застосовується для робітників-погодинників, котрим заробітна плата нараховується за годинними тарифними став¬ками за відпрацьований час. Постійні премії є складовою тарифних умов організації праці і виплачуються систематично відповідно до Положен¬ня про оплату праці на підприємстві при досягненні установлених для преміювання виробничих показників. Постійні премії виплачуються з фонду заробітної плати.
Досвід показує, що економічно обгрунтована, організаційно забезпе¬чена і правильно застосована погодинно-преміальна система оплати праці має певні переваги порівняно з простою погодинною і простою відрядною системами. Використання погодинно-преміальної системи на дільницях автоматизованого виробництва дає змогу тісніше пов'язати оплату праці робітників із завданням раціонального використання об¬ладнання і водночас створює умови для спрощення розрахунків заро¬бітної плати.
У зв'язку з тим, що розмір заробітку робітника-погодинника за по¬годинно-преміальної системи залежить не лише від тривалості відпра¬цьованого робітником часу і його кваліфікації, а й від кінцевих реаль¬них показників його роботи, ця система оплати праці повніше, ніж про¬ста погодинна оплата, відповідає вимогам закону розподілу за працею, створює у робітника додаткові стимули до підвищення продуктивності праці і поліпшення якісних показників своєї роботи.
Застосування погодинно-преміальної системи оплати праці має сприяти підвищенню економічної ефективності виробництва. Тому впро¬вадження будь-якої преміальної системи передусім мусить бути обгрун¬тованим необхідними розрахунками, які свідчать про те, що кошти на преміювання будуть отримані за рахунок результатів преміювання.
При бригадній погодинній формі оплати праці використовуються нормативні завдання (норми обслуговування, норми чисельності вико¬навців). Порядок розрахунків комплексної відрядної розцінки для бри¬гади, яка складається з робітників-погодинників, такий самий, як і для бригад робітників-відрядників. Оплата праці робітників змішаного скла¬ду залежно від умов виробництва може здійснюватися за погодинно-преміальною чи відрядно-преміальною формою оплати.
Акордна система оплати праці. Акордна система нарахування заро¬бітної плати є удосконаленим варіантом прямої відрядної та погодин¬ної оплати праці. Вона характеризується тим, що загальну суму заро¬бітної плати робітникам установлюють не за відпрацьований час чи об¬сяг виконаної роботи, а за кінцевими результатами роботи, за обсяг фактично виробленої продукції.
Загальну суму заробітної плати, обчислену на плановий обсяг ви¬робництва продукції, виплачують, коли виконано своєчасно і високо¬якісно визначений технологією виробництва комплекс робіт і отримано кінцеву продукцію. Якщо за технологією для виробництва продукції потрібно багато часу, то за поточний період робітникам виплачують за¬робітну плату у вигляді авансу. Розмір заробітної плати (авансу) ви¬значають за фактично виконану роботу або відпрацьований час за пря¬мими відрядними розцінками чи тарифними ставками.
Наприкінці виробничого, або технологічного, циклу, коли продукція отримана, початкова сума заробітної плати коригується з урахуванням фактично отриманого обсягу продукції, визначається різниця між кори¬гованою сумою заробітної плати і сумою заробітної плати, нарахованою і виплаченою робітникам за виконаний обсяг роботи або відпрацьований час за прямими відрядними розцінками і тарифними ставками, яка потім і розподіляється між робітниками пропорційно попередньому їх заро¬бітку (авансу).
Акордна система оплати праці може бути простою акордною і акорд¬но-преміальною. У сучасних умовах більш прогресивною є акордно-пре¬міальна система оплати праці. Сутність її полягає в тому, що робітни¬кові або бригаді в цілому на початку виробничого періоду (технологіч¬ного циклу) визначається планове завдання з виробництва продукції, витрат праці, матеріальних засобів та початкова планова сума заробіт¬ної плати, яка буде виплачена робітникам, котрі беруть участь у процесі виробництва продукції.
Окрім заробітної плати, нарахованої робітникам за простою акордною системою оплати праці, акордно-преміальна передбачає виплату робітникам відповідних передбачених Положенням про оплату праці премій (як правило, премії виплачуються за скорочення строків виконання акорд¬ного завдання та за умови високої якості роботи, економії матеріальних ресурсів тощо).
Акордна оплата праці має два варіанти умов. Перший застосовують у галузях, де продукція надходить по періодах або раз у рік, а другий варіант — у галузях, в яких продукція надходить протягом усього року. Найбільш поширена акордна оплата праці в сільському господарстві і на будівництві. На промислових підприємствах вона застосовується рідко (наприклад, при термінових вантажно-розвантажувальних робо¬тах тощо).
Оплата праці керівників, службовців та спеціалістів. Основою організації оплати праці керівників, службовців і спеціалістів є система посадових окладів, які є різновидом погодинної оплати праці.
Посадовий оклад — це щомісячний розмір погодинної заробітної плати, установлений у централізованому порядку для певної посади управлінського персоналу, спеціалістів і службовців.
Посадові оклади як форма оплати праці застосовуються також у тих випадках, коли робітники протягом робочого часу виконують як фізичну роботу, так і функції службовців або спеціалістів. За цією фор¬мою оплачується, наприклад, праця роздавальників інструменту, комір¬ників, ліфтерів вантажних ліфтів, водіїв автокар та ін.
Розмір заробітної плати за посадовими окладами регулюється за¬твердженою урядом схемою посадових окладів з урахуванням значення тієї чи іншої галузі, залежно від особливостей виробництва, умов праці, обсягу та складності роботи, рівня відповідальності, кваліфікації пра¬цівників тощо.
У схемах посадових окладів щодо кожної посади може передбача¬тись один рівень або вилка рівнів окладу (наприклад, мінімальний і максимальний розмір окладу).
Праця керівників, службовців і спеціалістів оплачується погодинно з урахуванням розміру визначеного їм посадового окладу та фактично відпрацьованого часу. Нарахування заробітної плати здійснюється за формулою:
Зп=(Пок/Мф)•t,
де Зп -розмір місячної заробітної плати відповідного працівника, праця якого оплачується за посадовим окладом, грн.;
Пок — посадовий оклад працівника, грн.;
Мф -- номінальний місячний фонд робочого часу працівника, год.;
t-- фактично відпрацьовано часу працівником протягом місяця, год.
Водночас поряд з простою погодинною заробітною платою керівни¬кам, службовцям і спеціалістам можуть нараховуватись преміальні доплати. Нарахування цих доплат здійснюється за умов виконання і пере¬виконання плану виробництва продукції установленої номенклатури й асортименту, зростання продуктивності праці на підприємстві, зменшен¬ня собівартості, виконання і перевиконання плану з поставок продукції тощо.
Працівники основних виробничих цехів (дільниць) можуть премію¬ватись за результатами роботи щомісячно, а працівники апарату управління - - за результатами роботи протягом кварталу або за рік.
Формування фонду заробітної плати на підприємстві.
Фонд заробітної плати -- це загальна сума грошових коштів, направлена на оплату праці робітників і управлінського персоналу підприємства за визначений обсяг виконаної роботи або виробленої продукції, а також на оплату невідпрацьованого часу, який підлягає оплаті відповідно до чинного законодавства.
З метою планування та аналізу ефективності використання фонду заробітної плати його диференціюють за певними ознаками. За змістом та джерелами формування виділяють фонд основної заробітної плати і фонд додаткової заробітної плати.
До фонду основної заробітної плати входять:
а) заробітна плата, нарахована за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норм часу, виробітку, обслуговування та ін.) за відрядними розцінками, тарифними ставками та посадовими окладами працівників незалежно від форм систем оплати праці, прийнятих на підприємстві;
б) суми процентних або комісійних нарахувань залежно від обсягу доходів (прибутку), отриманих від реалізації продукції (робіт, послуг) у випадках, коли вони є основною заробітною платою;
в) суми авторського гонорару працівникам мистецтва, редакцій газет та журналів та інших підприємств і оплата їх праці, що здійснюється за ставками авторської винагороди, нарахованої на даному підприємстві.
До фонду додаткової оплати праці включаються:
а) надбавки та доплати до тарифних ставок та посадових окладів у розмірах, передбачених чинним законодавством;
б) премії робітникам, керівникам, спеціалістам та іншим службовцям за виробничі результати, включаючи премії за економію конкретних матеріальних ресурсів;
в) винагороди (процентні надбавки) за стаж роботи за спеціальністю на даному підприємстві, передбачені чинним законодавством;
г) оплата праці у вихідні та святкові (робочі) дні, у понаднормовий час за розцінками, установленими законодавчими актами;
д) оплата за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи;
е) оплата щорічних та додаткових відпусток відповідно до законодавства, грошових компенсацій за невикористану відпустку;
є) суми виплат, пов'язаних з індексацією заробітної плати;
ж) оплата робочого часу працівників, які залучаються до виконання державних або громадських обов'язків, якщо ці обов'язки виконуються в робочий час, та інші виплати, передбачені чинним законодавством.
Залежно від одиниці виміру, за якою обчислюється фонд заробітної плати (людино-година, людино-день, людино-місяць тощо), розрізняють годинний, денний, місячний (квартальний, річний) фонд заробітної плати.
Годинний фонд заробітної плати являє собою заробітну плату, нараховану робітникам за фактично відпрацьовані години в умовах нормальної тривалості зміни.
Денний фонд заробітної плати складають суми, нараховані за час фактичної роботи, а також суми, нараховані за невідпрацьований час. Він характеризує оплату фактично відпрацьованих людино-днів.
До суми денного фонду заробітної плати включають: годинний фонд заробітної плати; доплати за роботи в понаднормовий час і святкові дні, оплату внутрішньозмінних перерв у роботі не з вини робітника; оплату перерв у роботі матерів, які годують дітей; оплату внутріш-ньозмінного часу, витраченого на виконання державних та громадських обов'язків.
До місячного (квартального, річного) фонду заробітної плати включають: денний фонд заробітної плати; оплату чергових відпусток; винагороди за стаж роботи; виплату вихідної допомоги; оплату людино-днів, витрачених на виконання державних і громадських обов'язків; виплату заробітної плати робітникам, відрядженим на інші підприємства або для проходження навчання без виключення зі списків підприємства; оплату цілоденних простоїв не з вини робітника.
При плануванні й аналізі рівня оплати праці та використання фонду заробітної плати на підприємствах обчислюються показники середньої годинної, середньої денної, середньої місячної (квартальної) заробітної плати.
Середньогодинна заробітна плата характеризує рівень оплати праці за час чистої роботи і визначається діленням годинного фонду на кількість відпрацьованих людино-годин.
Середньоденна заробітна плата залежить від величини середньо-годинної заробітної плати, тривалості робочого дня (кількості годин роботи протягом дня) і від доплат, що не пов'язані з відпрацьованими людино-годинами протягом робочого дня. Рівень середньоденної заробітної плати визначається відношенням денного фонду заробітної плати до кількості відпрацьованих людино-днів.
Найбільш повною характеристикою, яка відбиває величину заробітної плати на підприємстві, у галузі чи в економіці в цілому, є середня місячна (річна) заробітна плата. Середня місячна заробітна плата визначається діленням місячного фонду оплати праці на середньомісячну облікову чисельність працівників.
За часом формування розрізняють плановий та фактичний фонди заробітної плати.
Плановіш фонд заробітної плати на підприємствах являє собою су^ грошових засобів, передбачену в кошторисі для розподілу між працівниками підприємства, необхідну для забезпечення виконання виробничого завдання на плановий період.
До планового фонду заробітної плати підприємства входять такі витрати на оплату праці:
а) усі форми відрядної та погодинної оплати праці за відрядними розцінками і тарифними ставками, посадовими окладами;
б) премії з фонду заробітної плати (окрім премій, що виплачуються зі спеціальних фондів, які формуються за рахунок прибутку);
в) витрати грошових засобів на оплату часу простою не з вини працівника, якщо працівник попередив власника або уповноваженого ним органу;
г) витрати на оплату праці у святкові і передсвяткові дні;
д) доплати за роботу в нічний час;
е) оплата часу виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством ці обов'язки здійснюються у робочий час;
є) оплата часу чергових відпусток та відпусток на навчання та ін.
У процесі аналізу використання фонду заробітної плати необхідно фактичний фонд насамперед зіставити з плановим фондом заробітної плати. Необгрунтоване перевищення величини фактичного фонду заробітної плати над плановим фондом небажане, оскільки може сприяти зростанню загальних витрат виробництва, собівартості одиниці продукції і, як наслідок, зумовить зменшення загальної суми прибутку підприємства.
До фактичного фонду заробітної плати входять усі витрати з оплати праці, які нараховані на підприємстві за звітний період і які підлягають виплаті виробничому персоналу, керівникам, спеціалістам та службовцям, що перебувають у обліковому складі підприємства, незалежно від того, з яких джерел ці виплати здійснювалися або будуть здійснюватися. До фактичного фонду заробітної плати як окрема позиція входять також виплати особам, які не зараховані до облікового складу.
При порівнянні фактичного фонду заробітної плати з плановим фондом передусім останній необхідно скоригувати з урахуванням рівня виконання плану виробництва продукції.
Державне регулювання оплати праці.
Як уже підкреслювалось, питання організації заробітної плати і формування її рівня складають основу соціально-трудових відносин у суспільстві, бо охоплюють нагальні інтереси всіх учасників трудового процесу. Будь-які зміни, що стосуються оплати праці, прямо чи опосередковано впливають на доходи всіх членів суспільства, а також на найважливіші макроекономічні показники. Тому в жодній країні світу питання регулювання оплати праці не залишені лише на розсуд ринкових сил, хоча методи, сфера, масштаби державного втручання в ці процеси в кожній краї'ні різні.
Механізм регулювання заробітної плати складається з таких елементів:
а) ринкового регулювання;
б) державного регулювання;
в) колективно-договірного регулювання через укладання генеральної, галузевих, регіональних угод; колективних договорів на рівні підприємств; трудових договорів з найманими працівниками;
г) механізму визначення індивідуальної заробітної плати безпосередньо на підприємстві (у структурному підрозділі) з використанням таких елементів, як тарифна система або безтарифна модель, нормування праці, форми і системи оплати праці та преміювання.
Перебудова організації заробітної плати на підприємстві відповідно до вимог ринкової економіки передбачає вирішення трьох головних завдань:
• по-перше, підвищення заінтересованості кожного працівника у виявленні й використанні резервів зростання ефективності своєї праці при виключенні можливості одержання незароблених грошей;
• по-друге, усунення випадків зрівнялівки в оплаті праці, досягнення прямої залежності заробітної плати від індивідуальних кінцевих результатів праці;
• по-третє, оптимізацію співвідношень в оплаті праці працівників різних категорій і професійно-кваліфікаційних груп з урахуванням складності виконуваних робіт, умов праці, дефіцитності певних видів робочої сили на ринку праці, а також впливу різних працівників на
досягнення кінцевих результатів і конкурентоспроможності продукції.
Хоча кожне підприємство (а інколи і структурний підрозділ) має свою специфіку в організації оплати праці, її організаційними основами завжди є:
• забезпечення необхідного підвищення заробітної плати при зменшенні її витрат на одиницю продукції;
• регулювання трудових відносин, забезпечення рівноправності роботодавця і працівника;
• удосконалення нормування праці;
• вибір моделі, форм і систем оплати праці;
• взаємозв'язок розмірів заробітної плати з обсягами та вартістю виробленої продукції.
Ефективна організація заробітної плати на будь-якому підприємстві неможлива без її основоположного елемента -- нормування праці, яке дає змогу встановити відповідність між обсягом витрат праці і розміром її оплати в конкретних організаційно-технічних умовах. Роботодавець зобов'язаний установити кожному працівникові нормальний обсяг робіт виходячи з установленої законодавством тривалості робочого дня, нормальної інтенсивності праці і середньої для даного виду робіт продуктивності праці. Працівник має право розраховувати на повну оплату праці лише за умови виконання повного нормованого обсягу робіт.
На кожному підприємстві доцільно мати характеристики основних видів робіт з відповідними нормами витрат праці на їх виконання (нормативну базу трудозатрат). Робота щодо вдосконалення нормування праці передусім повинна спрямовуватися на підвищення якості норм за рахунок забезпечення їх рівнонапруженості для всіх видів праці і всіх груп працівників.
Згідно з Законом України "Про оплату праці" держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, установлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподаткування доходів працівників. Умови розміру оплати праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Роль держави у сфері регулювання заробітної плати повинна виявлятися також в організації перспективних наукових досліджень, вивчення і поширення прогресивного досвіду; науково-методичному забезпеченні формування й оновлення тарифної системи, ефективної системи нормування праці тощо.
Важливим завданням держави має бути сприяння проведенню переговорів між основними соціальними силами суспільства з метою врегулювання соціально-трудових відносин, запобігання масовим трудовим конфліктам. Держава в особі органів виконавчої влади має бути одним із соціальних партнерів. За такої умови органи виконавчої влади заохочують до співпраці, координують дії соціальних партнерів, стежать за дотриманням спільно вироблених і узгоджених механізмів регулювання, а не визначають їх.
Договірне регулювання оплати праці працівників підприємств здійснюється на основі системи угод, що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіональна угода) та виробничому (колективний договір) рівнях відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди".
Норми колективного договору, що допускають оплату праці нижче від норм, визначених генеральною, галузевою або регіональною угодами, але не нижче від державних норм і гарантій в оплаті праці, можуть застосовуватися лише тимчасово на період подолання фінансових труднощів підприємства терміном не більш як шість місяців.
У механізмі регулювання заробітної плати вихідною базою є встановлення її мінімального розміру. Рекомендація Міжнародної організації праці проголошує, що основною метою встановлення мінімальної заробітної плати має бути надання особам, що працюють за наймом, необхідного соціального захисту щодо мінімально допустимих рівнів заробітної плати.
Мінімальна заробітна плата - це законодавче встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може оплачуватися виконана працівником місячна, годинна норма праці (обсяг робіт). До мінімальної заробітної плати не входять доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання.
Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуванням:
• вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у міру стабілізації та розвитку економіки країни;
• загального рівня середньої заробітної плати;
• продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов.
Мінімальна заробітна плата встановлюється у розмірі не нижчому
за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.
Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою Укра'їни за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік при затвердженні Державного бюджету України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів, представників професійних спілок, власників або уповноважених ними органів, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди.
Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.
До державних норм і гарантій у сфері оплати праці відносять також норми оплати праці за роботу в понаднормовий час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівникам, молодшим вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам у разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо. Норми і гарантії у сфері оплати праці встановлюються Кодексом законів про працю, Законом України "Про оплату праці" та іншими актами законодавства України.
Заробітна плата повинна виплачуватися працівникам регулярно в робочі дні у терміни, установлені в колективному договорі, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16-ти календарних днів.
Реформування заробітної плати в Україні потребує комплексного підходу, спрямованого на забезпечення зростання доходів та платоспроможного попиту населення, упорядкування регулюючої функції мінімальної заробітної плати, поступовий перехід до погодинної оплати праці, подальше послаблення податкового навантаження на фонд оплати праці, ліквідацію невиправданої міжгалузевої та міжрегіональної диференціації в оплаті праці, посилення стимулюючої функції заробітної плати тощо.
Тема: ЛПР№4 « Оплата праці на підприємстві». Поняття структури та класифікація витрат.
Пряма відрядна система оплати праці
За індивідуальної прямої відрядної системи розмір заробітної плати залежить від результатів роботи кожного робітника. Виготовлена робітником продукція (виконана робота) оплачується за індивідуальними розцінками. Під розцінкою слід розуміти встановлену на підприємстві вартість виготовлення одиниці продукції (надання послуги).
Індивідуальна відрядна розцінка визначається двома способами: для тих виробництв, де встановлюються норми виробітку, - діленням годинної (або денної) тарифної ставки, яка відповідає розряду виконаної роботи, на годинну (або денну) норму виробітку, а для виробництв, де застосовуються норми часу, - множенням годинної тарифної ставки на норму часу, тобто за формулами (5.10-5.11):
1) для виробництв, де застосовуються норми виробітку, діє формула (5.10):
де Тст - годинна (або денна) тарифна ставка, яка відповідає розряду виконуваної роботи; грн/ годину (грн/ дн.);
Нвир - норма виробітку за одиницю часу, одиниць/ годину (одиниць/ дн.).
2) для виробництв, де застосовуються норми часу, діє формула (5.11):
де Нч - норма часу, годин.
Заробітна плата за прямої відрядної системи оплати праці визначається, таким чином, за формулою (5.12):
де Q - обсяг виконаної працівником роботи в натуральних одиницях належної якості за розрахунковий період;
R - відрядна розцінка за одиницю виконаної роботи, грн/ одиницю.
Пряма індивідуальна відрядна система оплати праці спрямована на підвищення матеріальної зацікавленості кожного працівника в підвищенні виробітку, проте вона не заінтересовує працівника в поліпшенні інших показників, зокрема не заохочує до економії сировини, матеріалів, пального, енергії, до підвищення якості продукції, кількісних та якісних показників роботи дільниці, зміни, цеху в цілому.
ПРИКЛАД. 5.3. Необхідно визначити заробіток токаря за місяць, якщо відомо, що він протягом цього періоду виконав такий обсяг робіт: валики ступінчасті -100 шт. за встановленою розцінкою 1,26 грн за шт.; втулки конічні - 500 шт. за розцінкою 98 коп за шт.; болти - 300 шт. за розцінкою 72 коп за шт.
РІШЕННЯ. Нарахуємо заробітну плату працівнику за прямою відрядною системою оплати праці, скориставшись формулою (5.12): ЗПпр.відр = 1,26 грн за виріб х 100 виробів + 0,98 грн за виріб х 500 виробів + 0,72 грн зв виріб х 300 виробів = 832 грн.
Поняття структури та класифікація витрат.
Поняття витрат.
В умовах розвитку соціально-орієнтованого ринкового господарства поступово зникає протистояння праці й капіталу (через демократизацію останнього, акціонерну та партнерську власність). У процесі виробництва робітник і підприємець все більше співробітничають. Таким чином, відбуваються зміни в соціально-економічній сутності витрат виробництва.
Учені-економісти Заходу ґрунтовно розробили проблему витрат виробництва, виходячи з потреб зростання його ефективності. При цьому вони виходили з: а) обмеженості ресурсів і б) можливості їх альтернативного використання. Австрійський економіст Ф. Візер (1851– 1926) та американський економіст Дж. Кларк (1847– 1938) вивели категорію вмінені витрати (тобто приписувані комусь, віднесені на чийсь рахунок). Це дійсні витрати виробництва на даний товар, які дорівнюють найвищій корисності тих благ, які суспільство могло б отримати, якби по-іншому використовувались витрачені виробничі ресурси.
Вибір певних ресурсів для виробництва даного товару означає неможливість виробництва якогось альтернативного товару. З цього виходить, що існує корисність, від якої відмовляються, або непряма корисність, яку можна отримати від виробництва альтернативного товару, використання альтернативних ресурсів.
Зовнішні (або явні) витрати пов’язані з придбанням фірмою ресурсів (тобто це витрати на сировину, матеріали, робочу силу тощо). При цьому вмінені витрати дорівнюють вигоді, яку можна отримати, якщо при тих же витратах використати альтернативний ресурс.
Вмінені витрати з позицій окремої фірми (підприємства) поділяються на зовнішні та внутрішні.
Внутрішні (або неявні) витрати пов’язані з використанням факторів виробництва, які знаходяться у власності самої фірми (грошовий капітал, технічне та інше обладнання, підприємницькі здібності тощо), а також з деякими її перевагами (місцезнаходження, престижність торгової марки тощо). При цьому ці витрати дорівнюють вигоді, що може бути отримана при альтернативному використанні власних ресурсів.
Використовуючи власні ресурси, підприємець зіставляє ці витрати з альтернативними можливостями: грошовий капітал – з процентом на нього в банку, використання обладнання – з доходом від здачі його в оренду, особисте управління фірмою – з наймом до іншої фірми тощо.
Усі витрати підприємства можна розглядати в аспекті економічних витрат (зумовлені витрати – зовнішні і внутрішні) і бухгалтерські витрати (зовнішні грошові витрати фірми).
Динаміка рівня витрат та кількості створеного продукту пов’язана з категорією граничні витрати. Значне місце в її розробці займають праці таких учених, як А. Маршалл, Дж. Кларк, П. Самуельсон, К. Макконнелл та ін.
Витрати підприємств на виробництво певного обсягу продукції залежать від строку, за який можлива зміна ресурсів, що використовуються.
Протягом короткого строку певні ресурси (обладнання, верстати, будівлі тощо) залишаються незмінними. Кількість інших ресурсів (праця, сировина, допоміжні матеріали тощо) може змінюватись. У зв’язку з цим існують поняття постійних та змінних витрат. Останні змінюються зі зміною обсягу виробництва.
Щодо постійних витрат, то в межах наявних виробничих потужностей їх величина не залежить від кількості створюваної продукції. Постійні витрати мають місце навіть тоді, коли не створюється продукт (амортизація, опалення, освітлення, реклама, страхування, рентні платежі). Для розширення виробництва продукції передусім необхідно відповідно збільшити кількість змінних ресурсів та інтенсивніше використовувати наявні виробничі потужності.
За тривалий період можна змінити кількість усіх зайнятих ресурсів, у тому числі й виробничі потужності. Відповідно всі ресурси у цей період розглядаються як змінні.
Розмежування витрат виробництва за нетривалий період на постійні та змінні є вихідним пунктом для визначення закону спадної віддачі, або ефективності граничного продукту. Згідно з цим законом, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання одиниць змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного, фіксованого ресурсу (наприклад, капіталу) дає обсяг додаткового продукту, що зменшується в розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Так, при певній кількості обладнання обсяг виробництва буде зростати все повільніше, якщо все більше робітників будуть залучатися до його обслуговування.
Кожний додатковий приріст одного з ресурсів при фіксованих значеннях інших веде до зменшення приросту продукту. В результаті на одиницю змінного ресурсу припадає все менше фіксованого ресурсу.
Під впливом науково-технічного прогресу, що змінює якість ресурсів, можливе встановлення іншої пропорції між зростанням обсягу виробництва та певного ресурсу при незмінних значеннях кількості інших ресурсів. Однак і в цьому випадку закон діє, хоч і на новому кількісному рівні. Він не діє при паралельному зростанні обсягів усіх ресурсів. В ряді випадків тут виникає ефект економії на масштабах виробництва.
Сума постійних та змінних витрат фірми при виробництві даної кількості продукту становить загальні (сукупні) витрати, їх можна визначити, якщо обчислити витрати на виробництво однієї одиниці продукції плюс додаткові витрати на виробництво другої, плюс додаткові витрати на виробництво третьої і т. д., включаючи n-одиницю продукції. Збільшення кількості вироблюваної продукції супроводжується зростанням сукупних витрат.
Відповідно до П (С) БО 16 під витратами розуміють зменшення економічних вигод внаслідок вибуття активів або збільшення зобов’язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок внесків власників).
Якщо хоча б одна з умов визнання активів не виконується, актив не визнається, а витрати з придбання цього активу списуються у поточному періоді на "Інші операційні витрати". Списані активи обліковуються на позабалансовому рахунку 07 "Списані активи".
Витрати визнаються витратами певного періоду одночасно з визнанням доходу, для отримання якого вони здійснені. Якщо витрати неможливо прямо пов’язати з доходами певного періоду, то вони відображаються у складі витрат того звітного періоду, в якому вони були здійснені.
Так, витрати визнаються за наступних умов (п. 5-8 П (С) БО 16):
• Зменшення активів або збільшення зобов’язань, яке призводять до зменшення власного капіталу підприємства (крім зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власниками). Наприклад, списання матеріалів на виробництво; нарахування заробітної плати робітникам підприємства.
• Визнання на підставі систематичного і раціонального розподілу економічних вигод, які забезпечує актив протягом декількох звітних періодів. Наприклад, нарахування амортизації основних засобів, нематеріальних активів.
• Негайне визнання, якщо економічні вигоди не відповідають або перестають відповідати критеріям активів підприємства. Наприклад, уцінка товарів, створення резерву сумнівних боргів.
• Можлива достовірна оцінка суми витрат. Дотримання цієї умови означає, що оцінка витрат відбувається на підставі положень національних стандартів, документально підтверджена.
Витрати діяльності знаходять своє відображення в Звіт про фінансові результати.
Класифікація витрат
Витрати підприємства можна класифікувати за різними ознаками. Класифікація витрат потрібна для визначення вартості продукції та відповідно для ціноутворення; для визначення собівартості продукції, тобто локальних затрат. Велике значення класифікації затрат в управлінні ними і перш за все для здійснення калькуляції собівартості продукції для різних потреб управління (табл. 1).
Таблиця 1. Класифікація витрат
Ознаки класифікації Групи витрат
По відношенню до виробничого процесу основні витрати
накладні витрати
По відношенню до обсягів виробництва умовно-постійні витрати
умовно-змінні витрати
За єдністю складу одноелементні витрати
комплексні витрати
За способом віднесення на собівартість окремих видів виробництва прямі витрати
непрямі витрати
За доцільністю продуктивні витрати
непродуктивні витрати
За календарним періодом поточні витрати
одноразові витрати
За видами витрат витрати за економічними елементами
витрати за статтями калькуляції
До основних відносять витрати, безпосередньо пов’язані з виробничим (технологічним) процесом виготовлення продукції (виконання робіт чи надання послуг). В будь-якому виробництві вони складають найважливішу частину витрат, досягаючи в окремих галузях 90% собівартості. Накладні витрати виникають у зв’язку з організацією, обслуговуванням виробництва і управлінням ним. Величина цих витрат залежить від структури управління підрозділами, цехами і підприємством.
За ступенем залежності від обсягів діяльності витрати поділяються на змінні і постійні.
Змінними називаються витрати, величина яких змінюється пропорційно зміні обсягу виробництва (випуску). Звідси, розмір цих витрат на кожну одиницю продукції залишається незмінним. До постійних відносять витрати, величина яких не змінюється або майже не змінюється (умовно-постійні витрати) при зміні обсягу виробництва (прикладом можуть слугувати адміністративні або загальногосподарські витрати).
Слід відмітити, що поділ на змінні і постійні витрати в певній мірі є умовним, так як в чистому вигляді вони не проявляються: змінні витрати на одиницю продукції змінюються під впливом організаційно-технічних заходів, величина постійних витрат – при суттєвій зміні обсягу виробництва. Тому більш правильно їх називати умовно-змінними і умовно-постійними витратами.
За складом витрати можуть бути одноелементними або комплексними.
Одноелементні витрати включають економічно однорідні витрати, які не поділяються на різні компоненти, незалежно від їх місця і цільового призначення (сировина, матеріали, паливо, енергія, заробітна плата тощо). На цьому принципі побудована класифікація витрат за економічними елементами. Комплексні витрати складаються з декількох економічних елементів. Характерним прикладом статті комплексних витрат загальновиробничі витрати, в які входять практично всі економічні елементи.
За способом включення до собівартості витрати поділяються на прямі та непрямі.
Витрати на виробництво конкретного виду продукції, які безпосередньо включаються до її собівартості на підставі первинних документів, називаються прямими.
До складу прямих матеріальних витрат відносяться ті, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкту витрат, а саме:
• сировина і матеріали, купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, інші матеріальні витрати;
• витрати на оплату праці: заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим виробництвом продукції, виконанням робіт або наданням послуг;
•
• інші виробничі витрати: відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв, амортизація тощо.
Непрямі витрати – це витрати на виробництво, які не можуть бути віднесені безпосередньо до конкретного об’єкта витрат економічно доцільним шляхом і тому потребують розподілу.
Непрямий розподіл витрат призводить до неточностей у визначенні собівартості окремих видів продукції, тому при організації обліку повинна приділятися увага збільшенню питомої ваги прямих витрат.
За доцільністю витрачання виділяють продуктивні витрати, до яких відносяться виправдані, чи доцільні для даного виробництва, витрати. Відповідно до непродуктивних відносять витрати, які утворюються з причин, що свідчать про недоліки в технології та організації виробництва (брак продукції, втрати від простоїв, оплата понадурочних робіт тощо). У випадку ідеальної організації технології виробництва і праці всі витрати повинні бути тільки продуктивними.
До поточних відносять витрати, пов’язані з виробництвом і реалізацією продукції даного періоду. Це, як правило основна частина витрат на виробництво. Одноразовими є витрати, пов’язані з підготовкою виробництва (впровадження нової продукції, її суттєва модернізація), резервуванням витрат на оплату відпусток і виплату одночасної винагороди за вислугу років тощо.
Групування витрат за економічними елементами та статтями калькуляції буде розглянуто далі.
Залежно від видів діяльності всі витрати можна розподілити на дві великі групи: витрати, що виникають в процесі звичайної діяльності, та витрати, що виникають в процесі надзвичайної діяльності. В свою чергу витрати, що виникають в процесі звичайної діяльності можна розподілити на витрати від операційної (основної та іншої) діяльності, інвестиційної, фінансової діяльності.
Усі витрати підприємства, згідно з П (С) БО 16, поділяють на виробничі (виробнича собівартість продукції, робіт, послуг), операційні (адміністративні (загальногосподарські) витрати, витрати на збут, інші операційні витрати) та інші витрати діяльності (фінансові витрати, втрати від участі в капіталі, надзвичайні витрати, інші витрати).
Основні засади класифікації витрат розкриті в П (С) БО 3 "Звіт про фінансові результаті, П (С) БО 15 "Доходи" та П (С) БО 16 "Витрати" і передбачають функціональну ознаку їх групування відповідно до видів діяльності, за якими були здійснені витрати та отримані доходи.
Отже, за видами діяльності витрати та доходи поділяють на витрати і доходи від звичайної та надзвичайної діяльності.
Нагадаємо, що звичайна діяльність поділяється:
• на операційну;
• фінансову;
• інвестиційну.
Відповідно, витрати, пов’язані з операційною діяльністю, групують за функціями — витрати виробництва (реалізації), витрати на управління, збут та інші операційні витрати, а також за економічними елементами: матеріальні витрати; витрати на оплату праці; відрахування на соціальні заходи; амортизація; інші операційні витрати (рис. 1).
Виходячи з мети та завдань управлінського обліку дещо змінюється підхід до визначення витрат виробництва. Менеджерів насамперед цікавить не просто інформація про загальні витрати підприємства, а дані про конкретні витрати для виготовлення різних видів продукції (виконання робіт, надання послуг).
Тому під витратами виробництва розуміють витрачання у виробничому процесі засобів виробництва і праці для виготовлення продукції. А сукупність витрат, пов’язаних з виробництвом або придбанням певного активу, утворює його собівартість.
Відповідно до цього у вітчизняному обліку, крім функціональної ознаки класифікації витрат, вирізняють й інші ознаки (рис. 1).
Рис. 1. Класифікація витрат відповідно до П (С) БО 3 "Звіт про фінансові результати"
Така класифікація відповідає, головним чином, податковому аспекту обліку, основним недоліком якого є його неспроможність надавати інформацію для прогнозування короткострокових управлінських рішень та контролю витрат за сферами діяльності і центрами відповідності. Тому поряд з податковим аспектом у вітчизняну класифікацію витрат слід запровадити угруповання, що відповідають її управлінському аспекту.
Оскільки управлінські рішення зазвичай спрямовані на перспективу, керівництву насамперед необхідна інформація про очікувані витрати та доходи. У зв’язку з цим вирізняють очікувані (релевантні) та безповоротні (нерелевантні) витрати.
Очікувані (релевантні) витрати — це витрати, що можуть бути змінені внаслідок прийняття управлінських рішень, тобто майбутні витрати. Точніше, це витрати, що відрізняють одну альтернативу від іншої.
Безповоротні (нерелевантні) витрати — це витрати, які не можуть бути змінені в результаті прийнятого управлінського рішення, тобто минулі витрати.
Важливим є також поділ витрат на контрольовані і неконтрольовані. Така їх класифікація використовується при організації обліку по центрах відповідальності.
Зокрема, контрольовані витрати — це витрати, які менеджер може безпосередньо контролювати або чинити на них значний вплив. Наприклад, контроль використання матеріалів та зарплати начальником цеху.
Відповідно, неконтрольовані витрати — це витрати, які менеджер не може контролювати або впливати на них (амортизація обладнання).
Розглядаючи варіанти управлінських рішень, слід брати до уваги не лише дійсні, а й уявні витрати.
Дійсні витрати — це витрати, які вимагають реальної сплати грошей або витрачання інших активів. Ці витрати відображаються в бухгалтерських регістрах у міру їх виникнення.
Категорія уявних (можливих) витрат притаманна лише управлінському обліку і передбачає можливу вигоду, яка витрачається, коли вибір одного напряму дій вимагає відмовитися від альтернативного рішення. Уявні витрати виникають лише серед очікуваних витрат, не відображаються в облікових регістрах і беруться до уваги лише за умови обмеженості ресурсів.
В управлінському обліку розрізняють також прирістні, або граничні (маржинальні), та середні витрати залежно від підходів до визначення собівартості одиниці продукції.
Так, прирістні (граничні) витрати — це додаткові витрати, які з’являються в результаті виготовлення чи продажу додаткової одиниці або партії продукції.
Рис. 2. Традиційна класифікація витрат
Середні витрати — це витрати на одиницю продукції всього випуску.
Класифікація в залежності від змін обсягів виробництва є найбільш важливою для цілей планування і контролю. Зокрема, за ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат витрати поділяються на умовно-змінні та умовно-постійні.
До умовно-змінних (змінних) витрат належать витрати, абсолютна величина яких зростає зі збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується з його зниженням. Наприклад, витрати на сировину та матеріали, покупні комплектуючі вироби, напівфабрикати, технологічне паливо і енергію, на оплату праці працівників, зайнятих у виробництві продукції (виконанні робіт, наданні послуг), відрахування на соціальні заходи тощо.
Висновки. Управління витратами доцільно у всіх сферах діяльності підприємства й має велике значення та цінність для всіх місць виникнення і центрів витрат.
Чітка побудова бухгалтерського обліку витрат відповідно до змін, що відбуваються в його організації й техніці ведення, підвищує роль обліку як основного засобу одержання достовірної інформації для прийняття економічно обґрунтованих рішень і попереджень ризику у виробничо-господарській діяльності підприємств, у системі оподаткування, у складанні балансу, звіту про фінансові результати, різноманітної фінансової звітності тощо.
Розмежування витрат виробництва за нетривалий період на постійні та змінні є вихідним пунктом для визначення закону спадної віддачі, або ефективності граничного продукту. Згідно з цим законом, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання одиниць змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного, фіксованого ресурсу (наприклад, капіталу) дає обсяг додаткового продукту, що зменшується в розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Так, при певній кількості обладнання обсяг виробництва буде зростати все повільніше, якщо все більше робітників будуть залучатися до його обслуговування.
Витрати підприємства можна класифікувати за різними ознаками. Класифікація витрат потрібна для визначення вартості продукції та відповідно для ціноутворення; для визначення собівартості продукції, тобто локальних затрат. Велике значення класифікації затрат в управлінні ними і перш за все для здійснення калькуляції собівартості продукції для різних потреб управління Оскільки управлінські рішення зазвичай спрямовані на перспективу, керівництву насамперед необхідна інформація про очікувані витрати та доходи. У зв’язку з цим вирізняють очікувані (релевантні) та безповоротні (нерелевантні) витрати.
Одним з інструментів дослідження ринку й збереження конкурентоспроможності є аналіз фінансово-господарської діяльності підприємства, у тому числі й аналіз його фінансового стану. Порядок і інструментарій аналізу, який здійснюється з метою прийняття фінансових рішень, визначається самою логікою функціонування фінансового механізму підприємства.
Тема: Матеріальні витрати. Постійні та змінні витрати. ЛПР№5 «Складання калькуляції продукції»
Всі витрати за ступенем залежності від обсягу продукції ( виробленої, реалізованої) поділяються на умовно-постійні (в подальшому тексті – постійні) та умовно-змінні (надалі – змінні).
Змінні витрати змінюються пропорційно зміні обсягів виробництва, але вони постійні в собівартості одиниці продукції ( в межах досліджуваного інвестиційного проекту). До складу змінних витрат відносяться всі прямі матеріальні затрати (сировина, матеріали, пальне, електроенергія на технологічні цілі), основна та додаткова оплата праці з нарахуваннями працівників виробничого персоналу, витрати на реалізацію, якщо вони визначаються обсягами продажів.
Загальна сума постійних витрат безпосередньо не залежить від зміни обсягу виробництва. До них відноситься частина виробничих затрат: амортизація виробничого обладнання; оплата праці управлінського, обслуговуючого та допоміжного персоналу; вартість ремонтів основних засобів; матеріальні затрати, пов’язані з утриманням виробничих приміщень (опалення, освітлення і т.п.); невиробничі затрати, які обумовлені виконанням торгівельно-збутових та адміністративно-управлінських функцій на рівні підприємства. Постійні витрати в собівартості одиниці продукції змінюються.
До торгівельно-збутових затрат відноситься амортизація конторського обладнання відповідних служб, витрати на рекламу та маркетингові дослідження, оплата праці працівників торгівельно-збутових служб, орендна плата та ін. Адміністративно-управлінські витрати на рівні підприємства включають оплату праці керівників та спеціалістів, амортизацію офісного обладнання, канцелярські витрати.
Для розподілу витрат на постійні та змінні використовують такі способи:
прямого рахунку,
графічний і
алгебраїчний.
При застосуванні прямого рахунку сума постійних та змінних витрат визначається за даними зведеної звітності шляхом прямого підрахунку.
При графічному методі визначаються два рівні витрат – в найвищій та найнижчій точці релевантного ряду. Через ці точки проводиться пряма до перетину її з вертикальною віссю. Точка перетину прямої з вертикальною віссю визначає суму постійних витрат, а різниця між сумою загальних витрат проекту та встановленими постійними затратами дає нам змінні витрати.
Розрахунок постійних та змінних витрат можна виконати алгебраїчним способом, враховуючи, що зростання величини затрат в межах одного проекту відбувається тільки внаслідок змінної частини. На основі даних приведеного прикладу побудуємо таблицю (Табл.6.1).
Таблиця 6.1. Вихідна інформація для розрахунку суми постійних та змінних витрат
Показники Максимальний рівень показників Мінімальний рівень показників Відхилення максимального рівня показника від мінімального
Обсяг виробництва, одиниць 5000 3000 2000
Загальні витрати, грн.. 30000 20000 10000
Оскільки збільшення обсягу затрат в межах одного проекту відбувається тільки за рахунок його змінної частини, то змінні витрати з розрахунку на одиницю продукції становитимуть 5 грн. (10000 грн.: 2000од.). Якщо відома величина змінних затрат на одиницю продукції, то ми можемо розрахувати загальну суму змінних затрат в нижній та верхній точках релевантного ряду. Для цього суму змінних затрат на одиницю продукції необхідно помножити на обсяг виробництва в цих точках. В нашому прикладі сума змінних затрат
в мінімальній точці – 3000 од. х 5 грн. = 15000 грн.
в максимальній точці – 5000 од. х 5грн. = 25000 грн.
Звідси сума постійних затрат складає у верхній та нижній точках релевантного ряду складає 5000 грн., а це означає, що сума постійних витрат у максимальній та мінімальній точках одна і та ж, а зміна загальної суми витрат відбувається тільки за рахунок змінної частини.
ЛПР№5 «Складання калькуляції продукції»
Автоматизація створення калькуляції
Для створення програми складання калькуляції можна використати MS Excel, як найбільш дешевий та гнучкий варіант програмного забезпечення. Насправді, функції, що їх надає MS Excel, можуть зробити його використання найбільш придатним до будь-яких потреб через його пристосування до будь-яких завдань. Цим не може похвалитися жодне програмне забезпечення.
Отже, для функціонування програми треба задіяти сім робочих аркушів, шість із яких (назвемо їх розрахунковими) будуть розраховувати статті витрат калькуляції за допомогою змінних параметрів, а один (калькуляційний) матиме вид безпосередньо калькуляційного аркуша. Варто зазначити, що розрахункові аркуші мало чим відрізняються один від одного. Оновна їхня відмінність полягає у статті витрат, яку вони мають розкрити, а метод побудови таблиць, розташованих на аркушах, практично однаковий.
На рисунках 1 та 2 показані два розрахункові аркуші: Материалы, що розкриває детально однойменні статті витрат в калькуляції, та Зарплата, який показує складові основної заробітної плати. Таблиці робочих аркушів Топливо, Услуги, Возвр. отходы побудовані у такий самий спосіб, що й на аркуші Материалы, але з певними відмінностями, які пов’язані зі специфікою певної статті витрат. Аркуш Топливо відображає витрати на паливо та електроенергію на технологічні потреби. На аркуші Услуги мають бути показані витрати на послуги сторонніх організацій, які необхідні для виготовлення продукції, — чи технологічні потреби, чи маркетингові (упаковка, доставка, обслуговування тощо). Возвр. отходы відображають ту частину витрачених матеріалів, які можуть бути використані в подальшому.
Дещо іншою є структура побудови таблиць робочого аркуша ПСИ, який призначено для відображення витрат на виготовлення напівфабрикатів власними силами. Попри широке значення назви цієї статті витрат, практика застосування програми показала, що цими напівфабрикатами найчастіше є не складові елементи продукції, а ті, що беруть участь в забезпеченні технологічного процесу. Приміром, це оправки для механічної обробки деталі, пристосування для механічної чи слюсарної обробки тощо.
На рис. 3 показаний аркуш Калькуляция, що підсумовує розрахунки на решті робочих аркушів та формує собівартість і ціну продукції. Звісно, перелік статей не є шаблоном, а завдяки можливостям MS Excel його можна змінювати та пристосовувати до умов будь-якого виробництва.
Розглянемо детальніше принцип роботи з програмою. Спочатку треба заповнити даними таблицю аркуша Материалы, яка містить формули лише двох видів. Перший показує суму витрат за конкретним видом матеріалів, для чого множить норму витрат на ціну. А другий підсумовує всі отримані значення та показує загальний результат матеріальних витрат. Варто звернути увагу на праву частину таблиці. Відображення обґрунтування ціни зумовлене певними труднощами в обґрунтуванні ціни продукції через деякий час, коли спеціалісти, що розробляли калькуляцію, забуваються цифри, якими вони керувалися у процесі розрахунку. Ціна і дата останньої поставки допомагає в аналізі відхилень в ціні продукції, коли є сенс пояснити їх причини. Аби заповнити цю таблицю, треба знати норми витрати матеріалів, які на практиці можна дізнатися із подетальних відомостей, карт витрат матеріалів тощо.
Робота в аркушах Топливо, Услуги та Возвр. отходы нічим не відрізняється від роботи в попередніх. Знаючи норми витрат палива, перелік наданих послуг та можливість використання відходів матеріалів, можна аналогічним чином заповнювати таблиці.
Отримавши всі дані в попередніх аркушах, слід переходити до аркуша Зарплата. На рис. 2 показаний варіант заповнення таблиці при відрядній формі оплати праці, коли є тарифна ставка та норма часу на виконання технологічної операції. Проте це не означає, що її не можна використовувати при погодинній формі оплати, просто треба змінити декілька вихідних параметрів. Таблиця також містить два види формул: окрім підсумовування результатів, вона умножає тарифну ставку на норму часу для отримання розцінки за виконану роботу. Коли є технологічний процес та розроблена нормувальна відомість, заповняти таблицю неважко.
Якщо є потреба виготовити напівфабрикати власного виробництва, варто звернутися до заповнення таблиць аркуша ПСИ. Тут наведені таблиці, побудовані аналогічно до попередніх, адже розрахунок вартості напівфабрикатів майже нічим не відрізняється від формування вартості основної продукції. Відмінність лише одна — напівфабрикати власного виробництва формуються за виробничою собівартістю.
Для спрощення роботи з програмою у форму калькуляції, показану на аркуші Калькуляция (рис. 3), включені формули, які переносять сюди значення із розрахункових аркушів:
— рядок Сырье и материалы — сума основних, допоміжних матеріалів та МБП;
— Основные — аркуш Материалы, таблиця Основныематериалы;
— Вспомогательные — Материалы, Вспомогательные материалы;
— МБП — Материалы, МБП;
— Полуфабрикаты собственного изготовления — ПСИ розділене на кількість виробів за калькуляцією;
—Покупные полуфабрикаты и комплектующие изделия — Материалы, Покупные полуфабрикаты и комплектующие изделия;
— Транспортные расходы — запланований на підприємстві відсоток транспортних витрат, може бути розрахований залежно від вартості сировини та матеріалів і куплених напівфабрикатів та комплектуючих виробів;
— Топливо и _лектроенергія на технологические цели — Топливо;
— Возмещение износа инструмента и приспособлений — запланований відсоток амортизаційних витрат у складі накладних витрат, розрахований від суми основної заробітної плати в калькуляції;
— Возвратные отходы — Возвр. Отходы (віднімається від виробничої собівартості);
—Основная заработная плата — Зарплата;
— Дополнительная заработная плата — запланований відсоток додаткової заробітної плати від суми основної;
— ЕСВ — відсоток відрахувань із фонду заробітної плати (від суми основної та додаткової заробітної плати);
— Себестоимость изделия — сума всіх перерахованих статей витрат;
—Затраты на содержание и эксплуатацию оборудования — запланований відсоток витрат у складі накладних витрат, розрахований від суми основної заробітної плати в калькуляції;
— Общепроизводственные расходы — запланований відсоток витрат у складі накладних витрат, розрахований від суми основної заробітної плати в калькуляції;
— Прочие расходы — Услуги;
— Себестоимость производственная — собівартість виробу, збільшена на суму витрат на утримання та експлуатацію обладнання, загальновиробничих витрат та інших витрат;
—Административные расходы и Затраты на сбыт — запланований відсоток витрат витрат який може бути розрахований як відсоток від суми основної заробітної плати в калькуляції;
— Себестоимость полная — до виробничої собівартості додані адміністративні витрати та витрати на збут;
— Прибыль — запланований відсоток рентабельності, розрахований від повної собівартості;
—Оптовая цена — повна собівартість плюс прибуток;
— НДС — 20 % від оптової ціни;
—Отпускная цена — оптова ціна, збільшена на суму ПДВ.
У програми є декілька цікавих додаткових функцій, одні з яких мають довідковий характер, інші — практичний для спрощення роботи. До функцій першої категорії належить розрахунок трудомісткості та матеріаломісткості виробу у відносних та кількісних показниках (рис. 3), що розраховується діленням витрат праці та матеріальних витрат відповідно на повну собівартість виробу. Довідковим є також демонстрування усіх відсоткових значень, використаних у розрахунку. Вони обчислюються автоматично шляхом ділення або на основну заробітну плату, або на повну собівартість. Окрім того, внизу таблиці формула СЕГОДНЯ формує дату, на яку складалася калькуляція.
Друга група передбачає використання двох форм, показаних на рис. 3 в правому верхньому куті. Одна з них (Виза заказчика) вставляє чи видаляє напис Виза заказчика та дату, коли замовник ставив свою візу на калькуляції, друга (Назначение калькуляции) — змінює параметри розрахунку. Використання перемикача «на сторону» передбачає створення стандартної калькуляції із плановими відсотками витрат, «на брак» — створений для внутрішніх потреб, коли необхідно розрахувати втрати від браку (при даному перемикачі калькуляція формується лише до виробничої собівартості), «індивідуальний» перемикач потрібен, коли треба підібрати параметри розрахунку під конкретного замовника (тут інші відсотки накладних витрат та рентабельності).
Калькулювання продукції — складний процес, не застрахований від помилки. При чому не тільки математичної, а й організаційної. Правильний підбір статей, що включаються в калькуляцію собівартості продукції, допомагає вирішити низку не тільки виробничих, а й управлінських проблем, бо від цього залежить ефективність аналізу діяльності. На допомогу спеціалістам стає зручне програмне забезпечення для створення калькуляції. Один з таких варіантів розглянутий в статті, при чому його застосування є абсолютно безоплатним та надзвичайно ефективним.
Тема: Витрати на оплати праці. Інші витрати.
Економічна сутність витрат на оплату праці
При ведені обліку та аналізу витрат на оплату праці на підприємстві працівники бухгалтерії повинні керуватися нормами діючих законодавчих і нормативних документів.
Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників усіх підприємств незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності, затверджує порядок укладання колективного і трудового договорів, умови праці, висвітлює основні положення робочого часу, нормування праці, оплати праці та інше.
Закон України „Про оплату праці” визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами. Згідно цього Закону, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.
Основою організації оплати праці є тарифна система, яка включає: тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики. Держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати.
Закон України „Про охорону праці” [17], він визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров’я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці. З метою визначення прав, обов’язків та відповідальності працівників, з одного боку, та власника з іншого, на підприємствах усіх форм власності складається колективний договір. При цьому слід керуватися Законом України „Про колективні договори та угоди” [8]. В колективному договорі узгоджуються умови прийняття на роботу, форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови введення і розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат. Законом „Про працю” передбачено, що підприємства на період подолання фінансових труднощів можуть користуватися нормами, які нижчі за визначені Генеральною угодою, але не нижчі від державних норм. Інтереси працівників при укладанні договору представляють профспілки, або інші наділені правом представництва органи. Умови договору поширюються на усіх працівників підприємства.
Закон України „Про відпустки” [2] встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров’я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи. Право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами. Установлюються такі види відпусток: щорічні відпустки; відпустки без збереження заробітної плати; соціальні відпустки; додаткові відпустки у зв’язку з навчанням; творча відпустка.
Закон України „Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування” [3] визначає порядок справляння та використання збору на обов’язкове державне пенсійне страхування.
Згідно із Законом України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” [4] право на матеріальне забезпечення і соціальні послуги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності мають застраховані громадяни.
В Законі України „Про розмір внесків на деякі види загальнообов’язкового державного соціального страхування” [13] визначені розміри внесків до фондів страхування.
Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” [5] визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.
Страхові тарифи відповідно до класів професійного ризику виробництва встановлені в Законі України „Про страхові тарифи на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” [14].
Закон України „Про податок з доходів фізичних осіб” [10] визначає платників податку, об’єкт оподаткування, податкові соціальні пільги і порядок їх надання, ставки податку, особливості нарахування і сплати деяких видів доходів, а також оподаткування різних видів доходів.
Законом України „Про оплату праці” [16] у виняткових випадках передбачена можливість виплати частини заробітної плати в натуральній формі. Перелік товарів, заборонених для виплати заробітної плати натурою, передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 03.04.93р. №224. При виплаті заробітної плати в натуральній формі підприємство повинно додержуватися ряду законодавчих вимог: можливість виплати частини заробітної плати в натуральній формі має бути передбачена умовами колективного договору на поточний календарний рік та вартість натуральної частини оплати праці має бути еквівалентна оплаті праці у грошовому виразі.
Типові форми первинного обліку особового складу затверджені наказом Міністерства статистики України від 09.10.95р. № 253. Ці форми використовуються підприємствами для обліку особового складу працівників.
Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадках: надання працівникам щорічної відпустки, додаткових відпусток, творчої відпустки, переведення працівників на іншу легшу нижчеоплачувану роботу за станом здоров’я, службових відряджень, вимушеного прогулу, інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.
Інструкція зі статистики заробітної плати [6] містить основні методологічні положення щодо визначення показників оплати праці. Для оцінки розміру зарплати працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування працівникам у грошовій та натуральній формі за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати, фонду додаткової заробітної плати, інших заохочувальних і компенсаційних виплат.
Крім того для обліку розрахунків з оплати праці використовують наступні нормативні документи:
Закон України „Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” [1] визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні. Цей закон поширюється на всіх юридичних осіб, які зобов’язані вести бухгалтерський облік і фінансову звітність.
П(С) БО № 26 „Виплати працівникам” визначає методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про виплати (у грошовій і не грошовій формах) за роботи, виконані працівниками, та її розкриття у фінансовій звітності. Виплати працівникам включають поточні виплати, виплати при звільненні, виплати по закінченні трудової діяльності, виплати інструментами власного капіталу підприємства, інші довгострокові виплати.
Планом рахунків бухгалтерського обліку [12] для обліку розрахунків за всіма видами оплати праці призначений рахунок № 66 "Розрахунки з оплати праці". Згідно Інструкції про застосування плану рахунків бухгалтерського обліку, на рахунку № 66 ведеться узагальнення інформації про розрахунки з персоналом, який відноситься як до облікового, так і до необлікового складу підприємства, - з оплати праці, а також розрахунки за не одержану персоналом у встановлений термін суму з оплати праці (розрахунки з депонентами).
Отже, в цьому підрозділі було здійснено огляд законодавчої та нормативно-довідкової бази, яка регулює витрати на оплату праці на підприємстві. На сьогоднішній день існує ряд нормативних актів, за допомогою яких держава регулює питання оплати праці. Це відбувається шляхом встановлення мінімального рівня заробітної плати, рівня оподаткування доходів, встановлення умов і розмірів оплати праці. Законодавча база оплати праці потребує до себе постійної уваги у зв’язку з частими її змінами.
Облік витрат на оплату праці
Основною формою розподілу доходів для найманих працівників є заробітна плата – ціна, що виплачується за використання прац.
Перехід до ринкової економіки зумовлює появу ринку праці, а отже, купівлю-продаж товару робоча сила. Вихідним положенням при з'ясуванні суті заробітної плати слід брати потреби працівника. З урахуванням досягнутого рівня розвитку продуктивних сил вони можуть бути зведені до так званого споживчого кошика, тобто до певного набору життєвих засобів. Далі відбувається грошова оцінка життєвих засобів споживчого кошика з урахуванням деяких факторів оцінки робочої сили (кваліфікації працівника, умов його праці, співвідношення попиту і пропозиції на робочу силу). Все це утворює вартість або ціну робочої сили. Потім цю вартість ділять на тривалість робочого дня (при почасовій оплаті) або на кількість виробів, які мають бути вироблені при даному робочому дні (при відрядній оплаті) і одержують так звану ціну праці.
Далі ціну праці зіставляють з мірою праці, тобто з тим обсягом роботи, який повинен бути виконаний працівником. Потім враховують фактичні витрати і результати праці, відповідно до яких встановлюють грошову оплату праці (фактичне одержання грошової винагороди). І нарешті, на ринку (тобто у сфері товарного обігу і нематеріальних послуг) працівник перетворює грошову оплату в міру споживання. Остання становить основну частку фонду життєвих засобів та існує поряд з такими його допоміжними формами, як суспільні фонди споживання, доходи від підсобних господарств, індивідуальної трудової діяльності тощо.
Отже, заробітна плата виражає і вартість товару робочої сили, і оплату за працю, за витрати і результати її, що визнані ринком. Західні економісти вже давно визнали сумісність у змісті заробітної плати вартості робочої сили і забезпечення рівності заробітної плати за однакові витрати праці, які дістали ринкове визнання.
У ринкових економічних системах основним доходом населення є зарплата. У світовій економічній науці є чимало варіантів визначення поняття заробітної плати.
За концепцією В. Петті, Д. Рікардо, зарплата є грошовим виразом "мінімуму засобів існування". За А. Смітом, заробітна плата включає в себе вартість життєвих засобів людини, щоб вона могла "працювати" .А. Маршал в "життєво необхідні засоби" включає вже засоби "щоб працювати" і "щоб жити" . В. Петті в XVII ст. вважав, що зарплата – це ціна праці.
М. Туган-Барановський вважав заробітну плату часткою робітничого класу в суспільному продукті, яка залежить від продуктивності суспільної праці і соціальної сили робітничого класу [15, с.340].
Необхідність прямого втручання в регулювання величини і динаміки заробітної плати обґрунтував Дж. М. Кейнс. Щоб уникнути соціальних потрясінь, він запропонував замість зниження зарплати шляхом перегляду колективних угод використати поступове або автоматичне зниження реальної зарплати в результаті зростання цін. Кейнс обґрунтував необхідність політики жорсткої грошової заробітної плати .
З точки зору відносин розподілу заробітна плата – це грошове вираження частини необхідного продукту, яка надходить в індивідуальне споживання робітникам фірми у відповідності з кількістю і якістю затраченої ними праці у виробництві.
Організації і фірми виплачують заробітну плату в грошовій формі, це обумовлено наявністю товарно-грошових відносин і ринку. В цивілізованій економіці виплата зарплати не може проходити в натуральній формі. Грошова заробітна плата - найбільш гнучкий засіб обліку затрат і результатів праці.
Регулювання заробітної плати здійснюється фірмою і державою. Перш за все встановлюється міра праці. Вона відбиває кількість праці (величина затраченої мускульної і нервової енергії), інтенсивність праці і якість праці (ступінь складності і значення роботи). В результаті з'являються норми виробітку, норми часу, норми обслуговування на тих чи інших роботах. Підприємства і держава проводять нормування праці. Виконана норма – це перш за все кількість праці певної якості, яку віддав робітник фірмі чи державі протягом певного часу. За це він отримує грошову винагороду в формі заробітної плати.
Держава і підприємство встановлюють такі принципи диференціації заробітної плати працівників:
величина заробітної плати залежить від складності праці, професійних навичок і кваліфікації робітника;
величина заробітної плати залежить від умов роботи, від її важкості, шкідливості для здоров'я. Праця у важких і шкідливих умовах оплачується вище;
величина заробітної плати залежить від результатів виробничої діяльності фірми в цілому.
Розрізняють дві основні форми заробітної плати: погодинну та відрядну. Погодинна зарплата нараховується робітникам залежно від кваліфікації і фактично відпрацьованого часу. Вона застосовується для оплати праці тих робітників:
виробіток яких неможливо чітко нормувати;
в роботі яких головним є не зростання продуктивності праці, а підвищення якості продукції;
виробіток яких в основному залежить не від їх індивідуальних трудових зусиль, а визначається технологічним процесом.
Функції ж робітника зводяться тільки до налагоджування, спостереження і контролю за роботою обладнання. При погодинній формі величина заробітної плати обчислюється як добуток погодинної ставки і кількості праці. Погодинна оплата передбачає просту погодинну систему, що обумовлює оплату за фактично відпрацьований час та погодинно-преміальну, яка враховує ще й інші моменти: виконання норми, ріст продуктивності праці, якість робіт і продукції, економію ресурсів [14, с.50].
Відрядна форма заробітної плати застосовується на роботах, де праця піддається точному і повному обліку, де широко використовуються норми виробітку. Величина заробітної плати при ній обчислюється як добуток розцінки одиниці виробу і кількості виробів. Виділяють такі системи відрядної заробітної плати:
пряма відрядна заробітна плата;
відрядно-прогресивна заробітна плата;
відрядно-регресивна заробітна плата;
відрядно-преміальна заробітна плата;
акордна заробітна плата;
колективна відрядна заробітна плата.
Останні десятиріччя характеризуються все більш широким застосуванням погодинної заробітної плати і відповідним скороченням відрядної внаслідок зростання механізації та автоматизації виробництва. У Великобританії, США, Німеччині і Франції 60-70% промислових робітників отримують погодинну заробітну плату [13, с.150].
Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату.
Номінальна заробітна плата являє собою суму грошей, яку отримує робітник за виконану роботу. На її величину впливають різні фактори: рівень кваліфікації, різні умови й ефективність праці та кількість і якість праці. Підвищення середньомісячної зарплати на перший погляд свідчить про певне поліпшення добробуту населення. Але точнішим показником тут є реальна заробітна плата.
Реальна заробітна плата – це сума матеріальних і духовних благ та послуг, які можна придбати за номінальну зарплату. Реальна зарплата залежить від ряду факторів:
а) рівня номінальної зарплати;
б) цін на товари і послуги, які споживає населення;
в) величини податків, які сплачуються різними верствами населення в бюджет.
Як важлива соціально-економічна категорія заробітна плата в ринковій економіці має виконувати такі функції:
відтворювальну – як джерела відтворення робочої сили і засобу залучення людей до праці;
стимулюючу – встановлення залежності рівня заробітної плати від кількості, якості і результатів праці;
регулюючу – як засіб розподіл і перерозподілу кадрів по регіонах країни, галузях економіки з урахуванням ринкової кон’юнктури;
соціальну – забезпечення соціальної справедливості, однакової винагороди за однакову працю .
Проте в сучасних умовах становлення ринку в Україні заробітна плата не може виконувати цих функцій. Її рівень забезпечує не більш як 20% відтворення робочої сили, яке не відшкодовує навіть прямих затрат праці і не викликає заінтересованості в переорієнтації робочої сили на пріоритетні сфери діяльності. Заробітна плата нині виконує інші функції, а саме:
збереження зайнятості, запобігання безробіттю ціною заниження заробітної плати;
забезпечення соціальних гарантій;
збереження попереднього статусу, пов'язаного із попереднім робочим місцем;
стримування інфляції (шляхом заборгованості із заробітної плати);
перерозподіл зайнятих по галузях і сферах економіки;
поширення нелегальної діяльності та вторинної зайнятості;
посилення мобільності робочої сили.
Як соціально-економічна категорія, заробітна плата служить основним засобом задоволення особистих потреб працюючих, економічним важелем, що стимулює розвиток суспільного виробництва, ріст продуктивності праці, скорочення витрат на виробництво, засобом перерозподілу кадрів по галузях .
Основою організації оплати праці є тарифна система.
Тарифна система оплати праці – це сукупність правил, за допомогою яких забезпечується порівняльна оцінка праці, залежно від кваліфікації, умов її виконання, відповідності, значення галузі та інших факторів, що характеризують якісну сторону праці. Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників – залежно від їх кваліфікації та відповідальності за розрядами тарифної сітки. Вона є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати. Тарифна сітка (схема посадових окладів) розробляється з урахуванням:
тарифної ставки робітника першого розряду, встановленої в розмірі не нижче визначеного генеральною (галузевою) угодою рівня;
міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень розмірів тарифних ставок (посадових окладів).
Основою побудови системи тарифних ставок і окладів є мінімальна заробітна плата. Мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт). До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється і переглядається відповідно до статей 9 і 10 Закону України “Про оплату праці” та не може бути нижчим від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств, установ, організацій усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб. Заробітна плата підлягає індексації у встановленому законодавством порядку. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік у законі про Державний бюджет України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів, представників професійних спілок, власників або уповноважених ними органів, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди. Розмір мінімальної заробітної плати може переглядатися при внесенні змін до закону про Державний бюджет України залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів. Зміни розміру мінімальної заробітної плати іншими законами України та нормативно-правовими актами є чинними виключно після внесення змін до закону про Державний бюджет України на відповідний рік. Відповідно до статті 59 Закону України "Про Державний бюджет України на 2008 рік" від 28.12. 2007 № 107-VІ з 1січня до 31 березня встановлено мінімальну заробітну плату в сумі 515 грн. До цього її розмір з 1 квітня до 31 червня складає 525 грн. Виходячи з мінімальної заробітної плати і середньомісячного фонду робочого часу, котрі встановлюються в законодавчому порядку, визначаються мінімальні розміри годинних тарифних ставок першого розряду. Це пов’язане з тим, що згідно з чинним законодавством працівник не може одержувати за місяць (при повній зайнятості) менше мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання. Також держава встановлює рівень оподаткування доходів працівників, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів в оплаті праці в бюджетних організаціях та інше.
Трудові відносини оформляються трудовим договором між власником підприємства і найманим працівником.
Трудовий договір (контракт) – це угода між працівником та власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату та забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовий договір може бути:
безстроковий, тобто такий, що укладається на невизначений термін;
укладений на термін, погоджений сторонами;
такий, що укладається на виконання певної роботи .
З усього зазначеного можна зробити висновок, що заробітна плата – це об’єктивно необхідний для відтворення робочої сили та ефективного функціонування виробництва обсяг вираженої в грошовій формі основної частини життєвих засобів, що відповідає досягнутому рівневі розвитку продуктивних сил і зростає пропорційно підвищенню ефективності праці трудящих [18, с.450]. Розрізняють номінальну і реальну заробітні плати. Перша з них означає суму грошей, яку отримують працівники за свою працю. Друга – засвідчує кількість товарів і послуг, які працівник може придбати за зароблену суму грошей. Основна заробітна плата – це плата за виконану роботу згідно з встановленими нормами праці (норми часу, виробітку, обслуговування, службових обов`язків). Додаткова заробітна плата – оплата за роботу, виконану понад встановлених норм, за трудові успіхи, винахідництво і особливі умови праці. До інших заохочувальних і компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за показниками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, не передбачені понад встановлені законодавством норми [4, с.258]. Система оплати праці – це сукупність правил, які визначають співвідношення між мірою праці й мірою винагороди працівників. Системи оплати праці, які застосовуються найбільш часто на підприємствах, відображені на рис.1.1
Відрядна форма оплати праці має наступні системи: пряма відрядна, відрядно-преміальна, прогресивна, непряма відрядна, акордна, бригадна.
Пряма відрядна система – це система, при застосуванні якої заробіток нараховується тільки за виконану роботу (виготовлену продукцію).
Відрядно-преміальна система – це різновид відрядної форми оплати праці, при якій крім заробітної плати, належної за виконану роботу, виплачується премія. Сума заробітку при цій системі визначається із залежності.
Відрядно-прогресивна система оплати праці – це різновид відрядної форми оплати праці, при якій робота, виконана в межах встановлених норм, оплачується за звичайними відрядними розцінками, а частина роботи, виконаної понад норму, - за прогресивно-зростаючими розцінками і в залежності від проценту перевиконання норм.
Акордна система оплати праці – це різновид відрядної системи, при якій норма і розцінка для виконавця або групи виконавців встановлюється не за кожною окремою операцією, а на весь комплекс робіт.
Бригадна
Акордна
Непряма-відрядна
Відрядно-преміальна
Пряма відрядна
Преміально-погодинна
Погодинна
Система посадових окладів
Відрядно-прогресивна
Системи оплати праці
Системи оплати праці
Відрядна форма
Форми оплати праці
Погодинна форма
Рис.1.1 Форми і системи оплати праці
Для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати, фонду додаткової заробітної плати, інших заохочувальних і компенсаційних виплат. Структура фонду оплати праці подана на
рис.1.2
Фонд основної заробітної плати
винагороди за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці за тарифними ставками, відрядними розцінками та посадовими окладами;
суми відсоткових або комісійних нарахувань від обсягу доходів, отриманих від реалізації продукції;
оплата при переведення працівника на нижчеоплачувану роботу;
оплата роботи висококваліфікованих працівників, залучених для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників;
оплата праці за час перебування у відрядженні ;
вартість продукції, виданої працівникам при натуральній формі оплати праці;
оплата праці працівників, які не перебувають у штаті підприємства.
Інші заохочувальні і компенсаційні виплати
Фонд додаткової заробітної плати
нарахування за невідпрацьований час, зокрема працівникам, які вимушено працювали скорочений робочий час та перебували у відпустка з ініціативи адміністрації, брали участь у страйках;
винагороди та заохочення, що здійснюються раз на рік або мають одноразовий характер;
матеріальна допомога, що має систематичний характер, надана всім або більшості працівникам;
виплати соціального характеру у грошовій і натуральній формі.
надбавки та доплати до тарифних ставок;
премії та винагороди, у тому числі за вислугу років, що мають систематичний характер;
відсоткові або комісійні винагороди, виплачені додатково до тарифної ставки (посадового окладу);
оплата роботи в надурочний час і у святкові та неробочі дні;
суми виплат, пов’язаних з індексацією заробітної плати;
суми компенсації працівникам втрати частини зарплати у зв’язку з порушенням термінів її виплати;
витрати, пов’язані з наданням безкоштовного проїзду працівникам залізничного, річкового та іншого транспорту;
оплата за невідпрацьований час;
вартість безкоштовно наданого форменного одягу, що залишається в постійному користуванні працівника.
Рис.1.2 Структура фонду оплати праці
Система посадових окладів є різновидом погодинно-преміальної системи. За цією системою оплачуються працівники, робота яких має стабільний характер.
Відрядна форма передбачає залежність суми заробітку від кількості виготовлених виробів або обсягу виконаних робіт за певний проміжок часу.
Відрядна бригадна система оплати праці – це оплата, яку визначають шляхом множення розцінки за одиницю роботи на фактично виконаний обсяг робіт бригадою.
В умовах встановлення ринкових відносин на багатьох підприємствах знайшла використання безтарифна система оплати праці.
Фактична заробітна плата кожного робітника підприємства є часткою у фонді оплати праці всього колективу або колективу окремого підрозділу і залежить від кваліфікаційного рівня працівника, коефіцієнта трудової участі і фактично відпрацьованого-часу.
Традиційні форми оплати праці (відрядна і почасова) недостатньо стимулюють трудову активність працівників. Світовий досвід показує, що для оплати праці працівників, професії яких мають підприємницьку спрямованість, доцільно використовувати комісійну форму заробітної плати, оскільки саме з її допомогою форма оплати праці враховує конкретний вклад кожного працівника в досягненнях відповідних результатів підприємством. Це означає, що розмір заробітної плати певного працівника повинен відповідати тому економічному ефекту, який підприємство досягає з його допомогою.
Контрактна система оплати праці ґрунтується на заключенні договору між роботодавцем і виконавцем, в якому обумовлюється режим та умови праці, права і обов’язки сторін, рівень оплати праці та інше. Договір може оплачувати час знаходження виконавця на підприємстві, фірмі (погодинна оплата праці) або конкретне виконане завдання (відрядна оплата).
Система участі у прибутках передбачає розподіл певної частини прибутку підприємства між його працівниками. Такий розподіл може проводитись у формі грошових виплат або розповсюдження акцій між працівниками підприємства. Впровадження такої системи викликане тим, що існуючі системи оплати праці не викликають у працівників реальної зацікавленості у значних результатах роботи підприємства. А справедливий і зрозумілий для всіх розподіл частини прибутку між власником підприємства, адміністрацією, спеціалістами і робітниками створює умови для хорошого психологічного клімату в колективі і процвітання підприємства. Виплати з прибутків залежать від рівня витрат на виробництво, цін, фінансового стану підприємства. Їх розміри визначаються окремою угодою між відповідними сторонами (при укладанні тарифних угод). Системи участі у прибутках диференціюються на систему оцінки заслуг, систему участі у прибутках в залежності від продуктивності та інше.
Зарплату виплачують працівникам у строки, встановлені в колективному договорі, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів. За роботу в першій половині місяця виплачують аванс, а остаточний розрахунок проводять при видачі грошей за другу половину місяця. Коли ж день виплати зарплати збігається з вихідним, святковим або не робочим днем, її видають напередодні. З особистої письмової згоди працівника виплачувати зарплату можна через установи банків, поштовими переказами на зазначений ними рахунок (адресу) з обов’язковою оплатою цих послуг за рахунок підприємства.
Згідно з чинним законодавством кожен працівник має право на відпустку.
Відпустки поділяються на:
1) щорічні відпустки (основна відпустка, додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці, додаткова відпустка за особливий характер праці, інші додаткові відпустки, передбачені законодавством);
2) додаткові відпустки у зв’язку з навчанням;
3) творча відпустка;
4) соціальні відпустки (відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами, відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, додаткова відпустка працівникам, які мають дітей);
5) відпустки без збереження заробітної плати.
Порядок нарахування деяких виплат з оплати праці наведено в
табл.1.1 Таблиця 1.1
Порядок нарахування деяких виплат з оплати праці
Характер виплат
Методика (спосіб, порядок) розрахунку
1 2
Оплата праці за сумісництвом
Працівники, які працюють за сумісництвом, одержують заробітну плату за фактично виконану роботу
Оплата праці при виконанні робіт різної кваліфікації При виконанні робіт різної кваліфікації праця погодинних робітників, а також службовців оплачується за роботою
вищої кваліфікації, праця робітників-відрядників – за розцінками, встановленими для роботи, яка виконується
Оплата праці при суміщенні професій (посад) і виконанні обов’язків тимчасово відсутнього працівника Працівникам, які виконують, поряд зі своєю основною роботою, роботу за іншою професією або обов’язки тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи, проводиться доплата за суміщення професій або виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника. Розмір доплат встановлюється на умовах, передбачених у колективному договорі
Оплата роботи в надурочний час При погодинній системі оплати праці робота в понадурочний час оплачується у подвійному розмірі, а при відрядній – виплачується доплата у розмірі 100% від тарифної ставки працівника відповідної кваліфікації за всі відпрацьовані години
Оплата роботи у нічний час Робота в нічний час оплачується у підвищеному розмірі, встановленому генеральною (колективною) угодою та колективним договором. Цей розмір не повинен бути нижчим, ніж 20% тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи в нічний час
Порядок оплати праці при невиконанні норм виробітку При не виконанні норм виробітку не з вини працівника оплата праці проводиться за фактично виконану роботу. Проте місячна заробітна плата не може бути нижчою 2/3 тарифної ставки встановленого йому розряду (окладу)
Оплата праці за незакінченим відрядним нарядом В разі, коли працівник залишає відрядний наряд незакінченим з незалежних від нього причин, виконана частина роботи оплачується за оцінкою, визначеною за погодженням сторін відповідно до існуючих норм і розцінок
Порядок оплати праці при виготовленні продукції, що виявилась браком При виготовленні продукції, яка виявилася браком не з вини працівника, оплата праці здійснюється за заниженими розцінками. Проте місячна заробітна плата не може бути нижчою 2/3 тарифної ставки
Основна відпустка гарантована працівникові незалежно від того, де він працює і яку роботу виконує. Додаткова відпустка надається у випадку особливих умов і характеру роботи, тобто визначальними стають особливі обставини, передбачені законодавством або колективним договором.
Для нарахування суми відпускних потрібно керуватися Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою КМУ від 08.02.95 р. № 100. Відповідно до цього Порядку суми виплат, належних працівнику за час надання йому щорічних, основної та додаткової відпусток, тривалість яких визначається в календарних днях, розраховуються шляхом ділення сумарного заробітку за останні 12 місяців перед наданням відпустки на відповідну кількість календарних днів року і множенням отриманого результату на кількість календарних днів наданої відпустки.
Витрати на оплату праці як складові собівартості впливають на результати фінансово-господарської діяльності підприємства. За нормальної організації виробничого процесу збільшення цих витрат свідчить про підвищення якості продукції, рівня продуктивності праці та доходу.
Умовно витрати на оплату праці можна поділити на такі групи:
1) витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати й інших видів заохочень і виплат виходячи з тарифних ставок у вигляді премій, заохочень, відшкодування вартості товарів (робіт, послуг),
2) витрати на виплату авторських винагород,
3) витрати на виплату за виконані роботи (послуги) за договорами цивільно-правового характеру,
4) інші виплати в грошовій або натуральній формі, установлені за згодою сторін,
5) обов’язкові виплати, а також компенсація вартості послуг, що надаються працівникам у випадках, передбачених законодавством,
6) внески платника податків на обов’язкове страхування життя або здоров’я працівників у випадках, передбачених законодавством. Ці витрати входять також до валових витрат підприємства.
Витрати на оплату праці на підприємстві визначаються виходячи з відрядних розцінок, тарифних ставок і посадових окладів, що встановлюються залежно від результатів праці, її кількості і якості, стимулюючих і компенсуючих виплат, системи преміювання робітників, керівників, спеціалістів, службовців за виробничі результати.
Заробітна плата робітників, зайнятих у виробництві продукції (робіт, послуг), безпосередньо включається до собівартості відповідних видів продукції. Частина основної зарплати робітників, зайнятих у виробництві відповідної продукції (робіт, послуг), віднесення якої безпосередньо до собівартості окремих видів продукції ускладнене, включається до собівартості на основі розрахунку кошторисної ставки цих витрат на одиницю продукції.
Структуру витрат на оплату праці наведено на
рис.1.3
Додаткова заробітна плата робітників, зайнятих у виробництві відповідної продукції (робіт, послуг), безпосередньо включається до собівартості окремих видів (груп однорідних видів) продукції.
Витрати на оплату праці
Витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати й інших видів заохочень і виплат виходячи з тарифних ставок у вигляді премій, заохочень, відшкодування вартості товарів (робіт, послуг)
Витрати на виплату авторських винагород
Витрати на виплату за виконані роботи (послуги) за договорами цивільно-правового характеру
Обов’язкові виплати, а також компенсація вартості послуг, що надаються працівникам у випадках, передбачених законодавством
Внески платника податків на обов’язкове страхування життя або здоров’я працівників у випадках, передбачених законодавством
Інші виплати в грошовій або натуральній формі, установлені за згодою сторін
Рис.1.3 Структура витрат на оплату праці
З суми нарахованої заробітної плати здійснюються різноманітні утримання, які подаються в табл.1.2
Таблиця 1.2
Утримання із заробітної плати
Вид утримання Платники Об’єкт оподаткування Ставка
1 2 3 4
Податок з доходів фізичних осіб -Резидент, який отримує як доходи з джерелом їх походження в Україні, так і іноземні доходи;
Нерезидент, який отримує доходи з джерелом їх походження з України Для резидента: загальний місячний оподатковуваний дохід, чистий річний оподатковуваний дохід, доходи з джерелом їх походження з України, які підлягають оподаткуванню при їх виплаті, іноземні доходи 15% від об’єкту оподаткування
Фонд соціального страхування на випадок тимчасової
не працездатності - Наймані працівники;
Інваліди, які працюють на підприємствах і в організаціях УТОГ та УТОС Сума оплати праці, що включає основну та додаткову зарплату, а також інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, яка підлягає обкладанню податком
з доходів фізичних осіб При зарплаті >525 грн. ста-новить 1%, а <525 грн. -0,5%. Для інвалідів –
0,25%
Фонду соціального страхування на випадок безробіття 1) Наймані працівники, які працюють в умовах трудового контракту
2) Працюючі пенсіонери, працюючі інваліди, які мають право на пенсію Сума оплати праці, що включає основну та додаткову зарплату, а також інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, яка підлягає обкладанню податком з доходів фізичних осіб 1) 0,5% від об’єкту оподаткування;
2) не сплачують
Також кожне підприємство здійснює нарахування на фонд оплати праці. Перелік нарахувань поданий в табл.1.3
Таблиця 1.3
Нарахування на заробітну плату
Вид нарахування Платники Об’єкт оподаткування Ставки
1 2 3 4
Внески до Пенсійного фонду 1) роботодавці і фізичні особи, які використо-вують працю найманих працівників;
2) роботодавці, в яких працюють інваліди;
3) підприємства всеукраїнських
громадських організацій, де кількість інвалідів не >50%;
4) фізичні особи (СПД) - платники фіксованого, єдиного, фіксованого сільськогосподарського податків - Фактичні витрати на оплату праці найманих працівників, що задовольняють умови: є частиною основної і додаткової зарплати або компенсаційних виплат, в тому числі в
натуральній формі; виплати не відносяться до тих, що не враховуються при визначенні бази нарахувань страхових внесків; не перевищує 2660 грн. в місяць. 1) 33,2%;
2) 4% - за інвалідів і 33,2% - за інших працівників;
3) 0%;
4) фіксований розмір (не менше МСВ)
Внески до Фонду соціального страхування на випадок тимчасової втрати працездатності 1) підприємства і організації УТОС і УТОГ;
2) підприємства і організації, на яких кількість інвалідів становить не менше 50% загальної чисельності працюючих і фонд оплати праці інвалідів становить не > 25% витрат на оплату праці;
3) інші роботодавці. Фактичні витрати на оплату праці найманих працівників, що задовольняють умови: є частиною основної і додаткової заробітної плати, заохочувальних і компенсаційних виплат у тому числі в натуральній формі; підлягають обкладенню податком з доходів фізичних осіб; (> 2660 грн. на місяць) 1) 0,5%;
2) 0,7% на заробіток інвалідів та 2,9% на заробіток інших працівників;
3) 2,9%
Внески до Фонду соціального страхування на випадок
безробіття 1) підприємства і організації УТОС і УТОГ;
2) підприємства і організації, на яких кількість інвалідів становить не >50% загальної чисельності працюючих
3) інші роботодавці. Фактичні витрати на оплату праці найманих працівників, 1) не нараховують;
2) 1,3% на заробіток
працівників, не нараховують за працівників-інвалідів;
3) 1,3%
Внески до Фонду страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності 1) власник підприємства або уповноважений ним орган;
2) фізична особа, яка використовує найману працю;
3) бюджетні установи та об’єднання громадян;
4) підприємства і організації, на яких кількість інвалідів становить не > 50% загальної чисельності працюючих і фонд оплати праці інвалідів становить не >25% витрат на оплату праці. фактичні витрати на оплату праці найманих працівників, що задовольняють умови: є частиною основної і додаткової заробітної плати, заохочувальних і компенсаційних виплат у тому числі в натуральній формі; підлягають обкладенню податком з доходів фізичних осіб; не перевищують 2660 грн. на місяць. 1) Страховий тариф;
2) Страховий тариф;
3) 0,2%;
4) 50% страхового тарифу
Джерелом коштів витрат на оплату праці працівників комерційних підприємств є частина доходу та інші кошти, одержані внаслідок їх господарської діяльності. Для установ і організацій, що фінансуються з бюджету, - це кошти, які виділяються з відповідних бюджетів, а також частина доходу, одержаного внаслідок господарської діяльності та з інших джерел. Об’єднання громадян оплачують працю найманих працівників з коштів, які формуються відповідно до їх статутів.
Співвідношення окремих складових заробітної плати в загальному її обсязі становить структуру заробітної плати. У стабільних розвинених економічних системах основна заробітна плата становить 85-90% у структурі заробітної плати. В Україні в сучасних умовах через нестабільність доходів підприємств, інфляцію і складну та непостійну систему оподаткування, недостатній рівень нормування праці, питома вага тарифних ставок у заробітній платі в середньому становить 65-70%, що є одним із суттєвих недоліків в організації оплати праці. Фонд додаткової заробітної плати та інші заохочувальні і компенсаційні виплати знаходяться у співвідношенні 27% і 6% відповідно .
Отже, в першому розділі було розглянуто структуру фонду заробітної плати, форми і системи оплати праці, які можуть використовуватися на підприємстві, порядок нарахування деяких виплат, утримання із заробітної плати і нарахування на фонд оплати праці, варіанти нарахування і видачі заробітної плати, а також витрати на оплату праці, законодавчо-нормативну базу по оплаті праці
Тема: Калькулювання собівартості. ЛПР№6 «Визначення собівартості продукції».
Калькулювання (від лат. calculatio - рахунок, підрахунок) - це система розрахунків, за допомогою яких визначається собівартість усієї проданої продукції та її частин, собівартість конкретних видів виробів, сума витрат окремих підрозділів підприємства на виробництво та продаж продукції. Процес калькулювання собівартості продукції включає розмежування витрат на виробництво між закінченою продукцією й незавершеним виробництвом; розрахунок витрат на забраковану продукцію; оцінювання відходів виробництва і побічної продукції; визначення суми витрат, яка належать до готових виробів; розподіл витрат між видами продукції; розрахунок собівартості одиниці продукції.
Розрахунок планової калькуляції
Калькуляція собівартості необхідна для визначення ціни одиниці продукції, порівняння витрат підприємства з результатами його виробничо-господарської діяльності, визначення рівня ефективності роботи підприємства тощо. Об'єктами калькуляції залежно від особливостей продукції, яка випускається, та характеру технологічного процесу можуть бути:
- технологічний переділ;
- деталеоперація;
- деталь;
- складальна одиниця (вузол);
- виріб у цілому;
- замовлення на виготовлення декількох виробів;
1 т лиття прокату або штампувань, 1 кВт-год. електроенергії, одиниця ремонтоскладності, 1 т-км. роботи транспортних засобів тощо.
Провідне місце посідає калькуляція собівартості готових виробів, напівфабрикатів, послуг. Калькуляційна одиниця повинна відповідати одиниці вимірювання, прийнята в стандартах (технічних умовах) і плані виробництва в натуральному вираженні.
Для калькуляції собівартості одиниці продукції витрати класифікуються за статтями витрат, у яких об'єднуються витрати за ознакою місця їх виникнення й призначення.
Підприємства можуть вносити зміни в номенклатуру статей витрат на виробництво з урахуванням особливостей техніки, технології та організації виробництва. Залежно від повноти обсягу класифікаційних статей витрат на підприємствах розрізняють такі види собівартості:
1) собівартість проданої продукції;
2) виробнича собівартість, яка поділяється на повну і неповну;
Собівартість проданої (реалізованою) продукції - це витрати підприємства на її виробництво та продаж, включає підсумок усіх 15 статей витрат.
Виробнича собівартість - це витрати підприємства на виробництво випущеної продукції.
Повна виробнича собівартість (фабрично-заводська) формується зі всіх витрат підприємства, пов'язаних з процесом виробництва й управління підприємством.
Неповна виробнича собівартість продукції (цехова) складається з витрат підрозділів підприємства (цехів, ділянок). Розглянемо докладну калькуляцію собівартості продукції.
Сировина та матеріали:
- витрати на сировину та матеріали;
- витрати на допоміжну сировину та матеріали.
Відходи:
- поворотні;
- безповоротні.
Куповані комплектуючі вироби і напівфабрикати. Паливо та енергія, спожиті в технологічних цілях:
- витрати на всі види палива та енергії, які витрачаються в процесі виробництва продукції, що надходять зі сторони і виробляються самим підприємством.
Заробітна плата працівників, зайнятих у виробництві:
-основна;
- додаткова.
Відрахування на соціальні заходи.
Витрати на підготовку і освоєння виробництва:
- витрати на освоєння нових підприємств і цехів;
- витрати на підготовку й освоєння виробництва нових видів продукції;
- витрати на підготовчі роботи в добувній промисловості.
Витрати на утримання й експлуатацію обладнання. Загальновиробничі витрати:
-заробітна плата апарату управління цехів;
- амортизація і затрати на поточний ремонт та утримання будівель (споруд) загально цехового призначення;
-витрати на досліди, випробування і раціоналізацію цехового характеру;
- витрати на заходи з охорони праці;
- втрати від простоїв у цехах.
Адміністративні витрати
- заробітна плата управлінського персоналу;
- витрати на відрядження та службові роз'їзди;
- почтові та телефоні витрати;
- амортизація, утримання та поточний ремонт будівель і споруд;
-загальнозаводські призначення;
- витрати на підбір робочої сили, підготовку кадрів;
-податки, збори, відрахування на охорону підприємства.
Інші виробничі витрати
- витрати на гарантійне обслуговування і ремонт продукції;
- витрати на дослідні роботи тощо.
Втрати від браку.
Збутові витрати:
- витрати на тару й упаковку продукції на складах готової продукції;
- витрати на доставку продукції;
- інші витрати, пов'язані зі збутом продукції.
Витрати за окремими статтями калькуляції визначаються в такому порядку: 1) нормативний розрахунок прямих витрат на виготовлення виробів; 2) розподіл непрямих витрат на собівартість окремих виробів.
Калькулювання - це процес визначення собівартості продукції, який полягає у акумулюванні затрат на виробництво і віднесення їх на готовий продукт. За допомогою калькулювання визначають собівартість одиниці продукції
Основний принцип підприємницької діяльності - отримання прибутку. Підприємство зобов'язане дотримуватися цього в довготривалому періоді, однак у короткотривалому періоді іноді може його порушувати.
Яка ж має бути ціна товару чи послуг, щоби дотримуватися цих правил ведення господарської діяльності? Інструментом для цього є калькуляція.
Калькуляцію можна визначити як класифікування, реєстрацію і відповідний розподіл затрат для визначення собівартості продукції або послуг.
Розрізняють калькуляцію з повним розподілом затрат (повне калькулювання) і калькуляцію за змінними витратами (калькуляція часткових витрат).
Система обліку і калькулювання за повними витратами передбачає, що в собівартість продукції включають усі затрати, пов'язані з процесом виробництва:
• прямі матеріали;
• пряма заробітна плата;
• інші прямі затрати;
• накладні загальновиробничі затрати.
Калькулювання собівартості продукції з повним розподілом затрат може здійснюватись:
• згідно із замовленнями (проектами);
• згідно з процесами;
• на основі виробничої діяльності.
Об'єктами обліку при калькулюванні витрат згідно із замовленнями є певні окремі замовлення (проекти). Кожному замовленню надають окремий шифр (номер), який проставляють у первинних документах обліку витрат і за яким здійснюється групування первинних документів (та затрат) за замовленнями.
Прямі затрати відносять на собівартість замовлень на підставі групування первинних документів.
Загальновиробничі затрати, які є непрямими, протягом певного періоду (наприклад, місяця) враховують окремо, на окремих рахунках, а в кінці місяця відносять на собівартість окремих замовлень через їх розподіл.
Фактичну собівартість замовлення визначають лише після його виконання. Якщо замовлення налічує багато виробів, то для визначення фактичної собівартості одиниці продукції необхідно загальну суму затрат розділити на кількість виробів.
Калькулювання затрат згідно з процесами (попередільний метод) використовують у тих виробництвах, де вихідна сировина проходить цілу низку технологічних виробничих процесів, переділів виробництва.
На кожному переділі отримують напівфабрикат, який є вихідною сировиною (або матеріалом) для подальшого переділу. На останньому переділі отримують готову продукцію. Цей метод використовують у металургійній, хімічній, текстильній та інших галузях промисловості.
Затрати за цим методом враховують по переділах і видах продукції. Об'єктами калькуляції є напівфабрикати кожного переділу і готова продукція останнього переділу.
Попередільний метод передбачає два варіанти обліку виробничих затрат:
• напівфабрикатний, за яким визначають фактичну собівартість напівфабрикатів кожного переділу;
• без урахування собівартості напівфабрикатів, за яким облік затрат здійснюють у переділах, але собівартість напівфабрикатів не визначають. Зведенням затрат у переділах підраховують собівартість готової продукції на останньому переділі.
Система калькулювання на основі виробничої діяльності зорієнтована на контроль і скорочення тривалості виробничого процесу, особливо тих операцій, які не збільшують цінності виробу (транспортування, зберігання, контроль, інше), що сприяє зниженню витрат і собівартості продукції.
При цій системі калькулювання виробничі накладні затрати обліковують за так званими "центрами виробничої діяльності", а потім розподіляють між видами продукції на основі баз розподілу. Тобто для кожного виду затрат визначають свою базу (фактор) розподілу, а потім розраховують величину цих затрат на одиницю фактора їх зміни.
За базу розподілу можуть бути прийняті виробничі показники, кількість співробітників, кількість відпрацьованого часу тощо.
Розглянемо приклад калькуляції витрат на одиницю продукції (продукту А і продукту Б). Нам відомо, яка частина основних затрат пов'язана з виробництвом обох продуктів. Непрямі затрати рівномірно розподіляються на обидва продукти. Затрати на одиницю продукції визначають за рахунок ділення валових витрат на кількість виготовлених одиниць (у даному разі 100 одиниць продукту Б).
Калькулювання повних витрат на одиницю продукції
Витрати Валові витрати Продукт А Продукт Б Витрати на 1-цю Б
Матеріали 400 150 250 2,5
Машини і обладнання 150 40 110 1,10
Заробітна платня 110 80 30 0,3
Разом прямих затрат 660 270 390 3,9
Виробничі накладні витрати 50 25 25 0,25
Загальні виробничі витрати 710 295 415 4,15
Адміністративні витрати 30 15 15 0.15
Торгові витрати 50 25 25 0,25
Витрати на збут 20 10 10 0,10
Валові витрати 810 345 465 4,65
Система обліку і калькулювання за змінними витратами ґрунтується на розподілі всіх затрат на змінні та постійні і передбачає, що собівартість продукції визначається тільки за змінними витратами. Так, до виробничої собівартості продукції належать прямі матеріали, пряма заробітна платня і частина загальновиробничих витрат, які є змінними. За змінними витратами оцінюють також залишок готової продукції.
Постійні загальновиробничі затрати не включають у собівартість продукції, а зараховують до витрат періоду. Вони підлягають обліку окремо і їх списують на фінансові результати звітного періоду. Контроль постійних витрат здійснюють за центрами відповідальності через бюджетування, виявлення і аналіз відхилень від бюджету (кошторису).
На практиці може бути доволі складно розділити постійні і змінні затрати. Часто буває так, що затрати не є ні повністю постійними, ні повністю змінними, й інколи потрібен детальний аналіз для того, щоб встановити цю різницю стосовно характеру діяльності підприємства.
Постійні затрати не залишаються незмінними на всіх рівнях обсягу виробництва. Настає момент, коли будь-яке подальше збільшення обсягу виробництва потребує додаткового обладнання, а можливо, й розширення виробничих площ. Тому деякі затрати можна розглядати як постійні лише в межах певного періоду або для певного асортименту продукції.
Калькуляція собівартості за змінними витратами є необхідним доповненням калькуляції повних витрат. Використовують її в управлінському обліку для планування, контролю, прийняття управлінських рішень про виготовлення нових видів продукції, ціноутворення, планування прибутку, рішень типу "виготовляти чи купувати?" та ін.
Тема: ЛПР№7 « Визначення собівартості нової продукції». ЛПР№8 « Визначення резерву зниження собівартості».
Підрозділ підприємства виготовляє вироби А і Б. Прямі змінні витрати на ці вироби (матеріали, зарплата) становлять відповідно 60 і 80 грн. Планові річні загальновиробничі витрати підрозділу — 2 000 000 грн, у тому числі змінні — 800 000 грн, постійні — 1 200 000 грн. Завантаження парку технологічного устаткування річною виробничою програмою — 400 000 машино-годин.
1. Обчислити загальновиробничі витрати на вироби А і Б, якщо їх машиномісткість — відповідно 5 і 8 машино-годин.
2. Визначити виробничу собівартість зазначених виробів.
Вказівка. За базу розподілу загальновиробничих витрат у задачі взято машино-години. Спочатку обчислюється собівартість однієї машино-години, яка в подальшому є нормативом визначення загальновиробничих витрат по кожному виробу.
Відповідь:
1. Сз.в А = 25 грн, Сз. в Б = 40 грн;
2. Св А = 85 грн, Св Б = 120 грн.
Підприємство виготовляє один вид продукції А (однопродуктове виробництво). За місяць виготовлено 1000 виробів, з них продано 900 шт., решта виробів, тобто 100 шт., залишились на складі готової продукції. Запасів готової продукції на складі на початок місяця не було. Ціна продажу одного виробу — 100 грн, виробнича собівартість — 60 грн. Адміністративні витрати й витрати на збут за місяць становлять відповідно 10 000 грн і 12 000 грн.
o Обчислити валовий та операційний прибуток підприємства за місяць у разі калькулювання за виробничими витратами.
o Визначити операційний прибуток у тому разі, коли на собівартість товарної продукції відносяться всі витрати, окрім витрат на збут.
o Якщо операційний прибуток у цих випадках різний, з’ясувати причини відхилення.
Вказівка. Слід звернути увагу на вплив методики калькулювання (за неповними і повними витратами) на величину прибутку. Різне охоплення витрат калькулюванням призводить до різної величини прибутку в окремі періоди за зміни запасів готової продукції.
Відповідь:
1. Пв = 36 000, П = 14 000 (грн);
2. П = 15 000 грн;
3. Відхилення пов’язані зі збільшенням запасів продукції на складі.
Передбачається виробництво виробу А, зазначеного в попередній задачі, збільшити в наступному місяці з 1000 до 1300 шт. У зв’язку з цим витрати на збут зростуть на 2000 грн. Загальновиробничі витрати в звітному місяці становлять 15 000 грн, у тому числі змінні — 8000 грн, постійні — 7000 грн. Тобто на один виріб припадає 15 грн загальновиробничих витрат і 45 грн прямих змінних витрат.
Обчислити, як вплине на виробничу собівартість виробів збільшення їх виробництва.
Визначити плановий операційний прибуток в наступному місяці та його зміну порівняно з попереднім періодом, якщо буде продано всі вироби, тобто 1400 шт.
Відповідь:
1. Со = 58,4 грн;
2. П = 34 080 грн, тобто прибуток зросте на 20 080 грн.
Хімічний завод виготовляє з однієї сировини два продукти (А і Б). Виробничі витрати за місяць становлять 18 200 грн. Продукти А і Б реалізуються без додаткової подальшої обробки. Обсяг виробництва продукту А за місяць — 1000 л (ціна — 15 грн/л), продукту Б — 500 л (ціна — 22 грн/л). Адміністративні витрати і витрати на збут — 5000 грн.
Обчислити виробничу собівартість одиниці продукції А і Б, розподіливши витрати пропорційно обсягу виробництва в ринкових цінах.
Визначити собівартість залишків готової продукції за умови, що на початок місяця на складі продукції не було, а за місяць передбачається продати продукту А — 800 л, продукту Б — 450 л.
Обчислити валовий та операційний прибуток за місяць.
Вказівка. Задача передбачає розподіл сукупних витрат у сумісному (комплексному) виробництві, коли з однієї сировини і в результаті одного технологічного процесу одержують декілька продуктів. Найпростішим і практично прийнятним методом розподілу витрат за цих умов є розподіл їх пропорційно обсягу виробництва в цінах продажу товару.
Відповідь:
1. СА = 10,50, СБ = 15,40 (грн);
2. СЗ А = 2100, С З Б = 770 (грн);
3. ПВ = 6570, П = 1 570 (грн).
(Ситуація). У механічному цеху виготовляються три комплекти деталей для машин — А, Б, В. Деталі обробляються на устаткуванні трьох груп: токарному, фрезерному, свердлильному, а також проходять слюсарну обробку переважно з ручною працею. Загальновиробничі витрати за рік становлять 3000 тис. грн, у тому числі витрати на утримання та експлуатацію машин й устаткування (ВУЕМУ) — 2000 тис. грн, на організацію та управління виробництвом — 1000 тис. грн. ВУЕМУ за групами устаткування, завантаження устаткування у нормованому часі, а також витрати часу на один комплект деталей наведено у табл. 4.1. Коефіцієнт виконання норм часу на устаткуванні всіх груп — 1.1.
Таблиця 4.1
ВИТРАТИ НА ЕКСПЛУАТАЦІЮ УСТАТКУВАННЯ ТА ЙОГО ЗАВАНТАЖЕННЯ
Група устаткування ВУЕМУ, тис. грн Завантаження за нормами тис. машино-годин Нормований час обробки комплекту деталей, машино-годин
А Б В
Токарна 900 99 3,3 5,5 5,0
Фрезерна 640 88 2,2 3,3 6,0
Свердлильна 420 77 — 2,2 —
Робочі місця для слюсарних робіт 40 11 5,5 — —
Разом 2000 — 11,0 11,0 11,0
Середньогодинна тарифна ставка робітників-верстатників і слюсарів разом із доплатами становить 5,45 грн. Додаткова заробітна плата — 12 % від основної, відрахування та соціальної потреби — 32 %. Фонд основної зарплати виробничих робітників за рік становить 1500 тис. грн.
У цеху загальновиробничі витрати в повній їх сумі розподіляються під час калькулювання пропорційно основній зарплаті виробничих робітників. Проте щодо правомірності застосування такої методики за умов підвищення вимог до точності економічних обчислень виникли сумніви. Є підстави вважати, що розподіл ВУЕМУ в складі загальновиробничих витрат пропорційно зарплаті викривлює собівартість окремих виробів, а отже, і їх рентабельність. Вирішено вивчити, як зміниться собівартість комплектів деталей, якщо змінити традиційну методику розподілу загальновиробничих витрат. За аналізу порівнюється розподіл за такими трьома базами: пропорційно основній заробітній платі виробничих робітників; пропорційно машино-годинам роботи устаткування; на основі кошторисних ставок ВУЕМУ на одну машино-годину.
1. Обчислити основну (пряму) і додаткову зарплату виробничих робітників, а також відрахування на соціальні потреби, на комплекти деталей.
2. Визначити загальновиробничі витрати на комплекти деталей пропорційно основній зарплаті виробничих робітників.
3. Визначити загальновиробничі витрати на комплекти деталей пропорційно витратам часу в машино-годинах.
4. Обчислити собівартість машино-години роботи різних груп устаткування.
5. Обчислити кошторисні ставки ВУЕМУ на комплекти деталей та розподілити витрати на організацію і управління виробництвом пропорційно витратам часу в машино-годинах.
6. Порівняти результати розподілу загальновиробничих витрат за зазначеними базами, оцінити їх переваги та вади й рекомендувати прийнятну для умов цеху методику.
Вказівка. Для спрощення обчислення сумарні витрати часу на обробку всіх комплектів уважаються однаковими. Однаковими є й тарифні ставки робітників. Унаслідок цього розподіл витрат пропорційно зарплаті та машино-годинам дає однакові результати, що в реальних умовах виробництва трапляється рідко. Обчислення середніх витрат на машино-годину і за групами устаткування слід вести у реальних машино-годинах, тобто з урахуванням коефіцієнта виконання норм. Методику обчислення собівартості машино-години і кошторисних ставок ВУЕМУ за групами устаткування викладено в [4, розд.6].
Відповідь:
1. Со.з = 59,95; Сд.з = 7,19; Сс.п = 21,49 (грн);
2. Сз.в = 119,9 грн;
3. Сз.в = 120 грн;
4. См-г. ток = 10; См-г. фр = 8; См-г. св. = 6; См-г. р = 4 (грн);
5. Сст. А = 66; Сст. Б = 86; Сст. В =89,1; Со.у = 40 (грн);
6. Найточнішим є метод кошторисних ставок на основі собівартості машино-години роботи груп устаткування, другий за точністю — метод середньої вартості машино-години
Тема: Поняття ціни. Система цін татарифів.
Поняття і сутність ціни
Ціна є історична категорія, що виникла й сформувалася в процесі зародження й розвитку обміну. Уже в ході найпростішого натурального обміну доводиться, по суті, використати ціни як обмінні пропорції, що забезпечують еквівалентність обміну. Коли древній каменотес обмінював одну кам'яну сокиру на два горщики гончаря, він виходив з того, що ціна горщика дорівнює половині сокири. Це були своєрідні товарні ціни, що проявляються в пропорціях обміну. Така ціна ще не універсальна й виражена для кожної з обмінюються, у різних одиницях.
Поява товарних, а потім металевих і паперових грошей породило можливість виражати ціну в тих самих одиницях товарного еквівалента, використовуваного як кошти платежу. Тепер уже й продавець і покупець бачать у ціні товару кількість грошових одиниць, яку можна одержати або доводиться платити за одиницю товару.
Ціна опосередковує всі товарно-грошові відносини. У найбільш загальному вигляді ціна є грошове вираження вартості товару. У свою чергу вартість товару визначається суспільно необхідними витратами праці на його виробництво.
Доцільно розділяти два підходи до формування цін: ринковий і виробничий (витратний). При першому підході визначальним фактором ціноутворення є виробничі витрати, насамперед трудові, пов'язані зі створенням, випуском товару. При другому - в основу встановлення ціни лежить кон'юнктура ринку, попит та пропозиція товару.
Прихильниками першого підходу були такі відомі економісти, як Адам Сміт, Давид Рікардо. Ними були закладені основи так званих трудових теорій ціни. Послідовним прихильником таких теорій був і К. Маркс. Він ввів поняття суспільно корисних затрат праці, відповідних середнім умовам і кваліфікації. При такому підході виробничий працю позбавлений конкретних особливостей. Його прийнято називати «абстрактною працею». Суспільно корисні витрати праці на виробництво товару утворюють його вартість.
Згідно цим теоріям ціна товару є грошове вираження його вартості.
З точки зору споживача ціна товару є сума грошей, яку він здатний сплатити продавцю в конкретних ринкових умовах. Дана концепція лежить в основі всіх нетрудових теорій ціни. При такому розумінні у ціні відбивається положення товару на ринку, а саме потреба в цьому товарі, потреба в ньому. Чим вище споживчі переваги товару, тим більшу ціну готовий заплатити покупець.
Сучасні теорії розглядають ціну як результат функціональної взаємодії комплексу ціноутворюючих факторів: попиту, споживчого вибору, пропозиції.
Під ціноутворюючими факторами розуміються такі обставини або умови, які є безпосередньою причиною зміни рівня і структури цін. В умовах вільного ціноутворення вирізняються такі ціноутворюючі фактори.
Фактори попиту. Серед даних чинників виділяють смаки і переваги споживачів, розміри їх грошових доходів і накопичень, споживчі властивості товару, його якісні характеристики.
У ринковій економіці право остаточного рішення про те, які товари будуть купуватися, належить покупцеві. Тому фірма, керована ринком, має у своїх рішеннях виходити з цін, прийнятних для ринку.
Будь-який покупець чутливий до ціни, однак ця чутливість може істотно змінюватися від однієї ситуації до іншої залежно від важливості, приписуваною товару, чи, навпаки, від нецінових жертв, пов'язаних з придбанням товару. Можна виділити дев'ять причинних факторів, або детермінантів, важливості ціни.
1. Ефект унікальної цінності. Покупці не так чутливі до ціни, якщо товар має особливі, унікальні властивості.
2. Ефект обізнаності про аналоги. Покупці менш чутливі до ціни, якщо знають про існування аналогів. Тому важливим фактором споживчого вибору є наявність на ринку товарів-замінників.
3. Ефект труднощі порівняння. Покупці менш чутливі до ціни, якщо товари погано піддаються порівнянню.
4. Ефект сумарних витрат. Покупці менш чутливі до ціни, якщо ціна товару становить лише невелику частку їхнього прибутку.
5. Ефект кінцевої користі. Покупці менш чутливі до ціни, ніж меншу частку становить ціна товару в загальних витратах на отримання кінцевого результату.
6. Ефект розподілу витрат. Покупці менш чутливі до ціни товару, якщо вони ділять її з іншими.
7. Ефект безповоротних інвестицій. Покупці менш чутливі до ціни товару, якщо він застосовується спільно з раніше придбаним основним товаром, що становлять безповоротні витрати.
8. Ефект зв'язку ціни та якості. Покупці не так чутливі до ціни, якщо товар викликає сильні асоціації з якістю, престижем, ексклюзивністю.
9. Ефект запасу. Покупці менш чутливі до ціни, якщо у них немає можливості створити запас товару.
Найбільш численною є група чинників пропозиції, визначають ціну пропозиції. Оскільки ціна пропозиції в значній мірі визначається витратами на виробництво продукції, то до числа ціноутворюючих факторів у першу чергу відносяться: концентрація виробництва, зростання продуктивності праці, технічний прогрес, зниження витрат сировини і вартості робочої сили на одиницю продукції, що випускається.
Створення більш досконалої та складної продукції, при виготовленні якої використовуються більш якісні матеріали (комп'ютерна техніка та інші наукомісткі товари), може призвести до підвищення цін. Однак гостра конкурентна боротьба на ринку такої продукції викликає зниження цін на неї.
Зміна витрат виробництва не відразу приводить до зміни цін. Протягом деякого часу ті фірми, на яких було досягнуто підвищення продуктивності праці або впроваджено те чи інше технічне удосконалення, будуть отримувати надприбуток. Це особливо характерно для періоду пожвавлення і підйому, коли попит на дану продукцію знаходиться на високому рівні і підприємствам не треба придивлятися до дій конкурентів. В умовах же кризи, коли попит падає і конкуренція загострюється, ціни починають швидко знижуватися.
Крім названих факторів, величина коливань цін на будь-який товар залежить від специфіки його виробництва і споживання, а також від тривалості періоду виготовлення. Найбільш різко і швидко реагують на зміну загальногосподарської та світової кон'юнктури ціни на сировину і товари тривалого користування споживчого призначення, менш різко - ціни на напівфабрикати, і ще менше - ціни на продукцію машинобудування виробничого призначення.
Різна динаміка цін окремих товарних груп пояснюється наступним. У результаті короткочасності виробничого процесу для сировини і напівфабрикатів найменша зміна попиту відразу впливає на ціни. Фірми, що займаються виготовленням обладнання (робочий період виробництва при цьому значний), як правило, мають портфель замовлень, певні запаси сировини, а тому при погіршенні кон'юнктури ці фірми мають можливість підтримувати ціни на високому рівні, і проходить досить значний період, перш ніж ціни почнуть падати.
Цільове призначення продукції також позначається на амплітуді коливань цін. Оскільки сировина (наприклад каучук, олово, мідь, сталь і т. п.) має більш широке коло споживачів, ніж будь-яке обладнання, то галузях сировинного комплексу відбувається більш швидке зростання виробництва при пожвавленні кон'юнктури, ніж цін на обладнання.
Ще один важливий ціноутворюючий фактор - ступінь монополізації ринку. Чим вище ступінь монополізації ринку, тим вище рівень цін і менше їх коливання. Підтвердженням сказаного може служити зіставлення руху світових цін на каучук і алюміній. Ринок натурального каучуку не монополізований, крім того, це біржовий товар, який відчуває конкуренцію з боку синтетичного каучуку. Тому ціни на каучук схильні до найбільш сильним і частим коливанням. Ринок алюмінію сильно монополізований, що визначає відносну стабільність цін.
Слід враховувати, що можливості підвищення цін монополіями не безмежні. І тут знову-таки дається взнаки дія різних ціноутворюючих факторів. По-перше, боротьба між монополіями і аутсайдерами є однією з найважливіших форм конкурентної боротьби, яка надає найбезпосередніший вплив на ціни.
По-друге, на рівень цін впливає конкуренція монополій суміжних галузей (наприклад між вугільними та нафтовими галузями, між виробниками міді та алюмінію, алюмінію та олова).
По-третє, на ціни багатьох видів сировини і напівфабрикатів впливає конкуренція замінників (синтетичний каучук, хімічне волокно, пластмаси, замінники шкіри та інша подібна продукція). Підвищення якості замінників і розширення їх виробництва скорочує попит і обмежує зростання цін основних товарів. Значення міжгалузевої конкуренції і конкуренції замінників в останні роки зросло як на світовому, так і на російському ринку.
Не менш важливими ціноутворюючими факторами, що впливають на пропозицію товару, є географо-економічні (місце розташування, клімат, умови енерго-і водопостачання, віддаленість району, економічна освоєність території, транспортні умови, забезпеченість трудовими ресурсами і т. д.).
Поряд з розглянутими ціноутворюючими факторами, які можна віднести до довготривалих, існують фактори, що впливають на ціни протягом порівняно нетривалого періоду, після чого ціни повертаються до колишнього рівня. Прикладом таких короткострокових змін можуть служити сезонні коливання цін (зерно, фрукти, овочі), коливання біржових котирувань, викликані форс-мажорними обставинами (політичні кризи, військові конфлікти, землетруси і т. п.). Короткочасні зміни цін можуть бути досить великими за абсолютною величиною, і це необхідно передбачити, наприклад, при укладанні контрактів.
Оскільки ціна обслуговує оборот по реалізації і / чи придбання товарів, то відповідно в ціні однаковою мірою повинні бути враховані інтереси виробника і споживача продукції, що, у свою чергу, залежить від того, де, коли і за яких умовах відбувається угода (покупка- реалізація).
Для вартісної оцінки результатів угоди і витрат використовуються різні види цін.
І вітчизняний і світовий досвід показує, що використовується безліч видів цін, пов'язаних з особливостями придбаваються (підприємства здобувають сировину, напівфабрикати, комплектуючі вироби і т. д.) і товарів, що продаються.
Незважаючи на безліч цін, що діють на ринку, вони між собою взаємопов'язані. Варто тільки внести зміни в рівень однієї ціни, як його зміни виявляються в рівнях інших цін.
Це пояснюється тим, що, по-перше, існує єдиний процес формування витрат на виробництво, по-друге, усі суб'єкти ринку взаємозалежні між собою, по-третє, має місце тісна взаємозалежність всіх елементів ринкового господарського механізму.
У залежності від того, яка буде ознака узятий для класифікації, всі види цін можна розділити на різні групи.
1. За характером обслуговуваного обороту розрізняють:
Оптові ціни покупки і продажу. Оптової вважається ціна, по якій підприємства реалізують вироблену продукцію іншим підприємствам, збутовим організаціям звичайно великими партіями (оптом).
Роздрібні ціни - це ціни продажу індивідуальному чи дрібногуртовому споживачеві, переважно населенню.
Відпускна ціна на підприємствах громадського харчування - особлива форма роздрібної ціни.
Ціни на послуги населенню - також особливий вид роздрібної ціни.
2. У залежності від державного впливу, регулювання, ступеня конкуренції на ринку розрізняють наступні види цін: вільні (ринкові) і регульовані.
Вільні ціни (ринкові ціни) - це ціни, що встановлюються виробниками продукції і послуг на основі попиту та пропозиції на даному ринку.
Регульовані ціни - це ціни, що встановлюються відповідними органами управління: Регульовані ціни, у свою чергу, можуть бути гарантовані, що рекомендуються, лімітні, заставні, граничні (захисні) ціни.
3. За способом встановлення, фіксації розрізняють: тверді, рухливі, що сковзають ціни. Ці види цін встановлюються в договорі, контракті.
Тверді ціни називають ще постійними. Це такі ціни, які встановлюються в момент підписання договору і не міняються протягом усього терміну поставки продукції за даним договором. Звичайно в договорі робиться застереження "ціна тверда, зміні не підлягає».
4. Рухлива ціна - така ціна, коли в договорі передбачено, що ціна, фіксована в момент укладання договору, може бути переглянута надалі, якщо до моменту виконання договору ринкова ціна зміниться (підвищиться чи понизиться). У такому випадку повинна змінитися ціна, зафіксована в договорі, про що робиться відповідне застереження. Це застереження називається «застереження про підвищення і зниження ціни».
5. Змінна ціна - це ціна, обчислюється в момент виконання договору шляхом перегляду первісної договірної ціни з урахуванням змін у витратах виробництва, за період часу, необхідний для виготовлення продукції. (Наприклад, коли має місце інфляція, стійка зміна цін на ресурси і т. д.)
6. Ковзаючі ціни встановлюються звичайно на товари з тривалим терміном виготовлення, наприклад складне промислове устаткування, судна.
При підписанні договору в цьому випадку фіксується так звана вихідна, базисна ціна, тобто ціна, що застосовується як база для розрахунку, обмовляється її структура, а саме: змінні витрати (витрати на сировину і матеріали, зарплату), частка постійних витрат ( накладні витрати, амортизація), прибуток, а також приводиться метод розрахунку ковзної ціни, яким сторони будуть користуватися.
Перераховані види цін широко використовуються в міжнародній торгівлі.
3. За способом отримання інформації про рівень ціни розрізняють опубліковані та розрахункові ціни. На ці види цін орієнтуються постачальники продукції і покупці при визначенні рівня ціни в договорі чи контракті.
4. Опубліковані ціни - це ціни, що повідомляються в спеціальних і фірмових джерелах інформації. До публікуються цінами відносяться: довідкові і прейскурантні ціни, біржові котирування, ціни аукціонів, торгів.
Довідкові ціни - це ціни, що публікуються в різних друкованих виданнях. Джерелами довідкових цін є економічні газети і журнали, спеціальні бюлетені, фірмові каталоги, прейскуранти
Довідкові ціни можуть бути, по-перше, номінальними, тобто не пов'язаними з реальними комерційними операціями. Номінальні ціни застосовуються в якості бази при укладанні угод. Нарахування знижок, надбавок здійснюється з номінальної ціни. Номінальну ціну часто називають базовою чи базисною ціною, тому що вона застосовується в якості вихідної бази при встановленні ціни на аналогічні вироби, У якості базисної ціни розуміють ціну товару визначеної якості, специфікації, у заздалегідь установленому географічному пункті (так званому базисному пункті). Ці ціни, як правило, завищені в порівнянні з цінами реальних угод. Тому розмір знижок з довідкових цін у процесі переговорів досягає 15-30 і навіть 50%.
Номінальною називають біржову котирувальні ціну за товар, по якому в день котирування не було укладено угод.
По-друге, довідкові ціни можуть бути цінами, що відображають минулі операції, операції, здійснені за минулий період (місяць, тиждень).
Ціни фактичних угод також є довідковими. Однак ці ціни регулярно не публікуються, а з'являються в пресі епізодично.
Ціни пропозиції великих фірм також є довідковими цінами, тому що первісні ціни в результаті вторговування зазвичай знижуються.
Прейскурантні ціни - це вид довідкової ціни, що публікується в прейскурантах, тобто довідниках фірм-продавців. Ціни прейскурантів і каталоги зазвичай надаються фірмами-постачальниками у відповідь на запити покупців.
Розрахункова ціна застосовується в договорах, контрактах на нестандартне устаткування, вироблене звичайно за індивідуальними замовленнями. Ціни на таке обладнання розраховуються й обгрунтовуються постачальником для кожного конкретного замовлення з урахуванням технічних і комерційних умов даного замовлення, а в деяких випадках остаточно встановлюються лише після виконання замовлення.
На рівень розрахункової ціни певний вплив робить та обставина, що спеціальні машини й устаткування найчастіше випускають фірми, фактично пануючі в даній порівняно вузькій області. Вироблене ними устаткування зв'язано з запатентованими винаходами, удосконаленою технологією, наявністю висококваліфікованого персоналу. Відомості про ціни на спеціальне устаткування зустрічаються у пресі епізодично, і їх практично неможливо використовувати для порівняння при виборі рівня ціни.
Ціни попередніх угод використовуються у випадку відносної стабільності цін на машини й устаткування. Вони практикуються при розміщенні замовлень за наявності стійких зв'язків між контрагентами.
5. Вид ціни досить часто визначається видом ринку, на якому вона утвориться. Залежно від виду ринку розрізняють: ціни товарних аукціонів, біржові котирування, ціни торгів.
Ціни товарних аукціонів. Аукціон - це торги, що спеціалізуються на збуті певних товарів. Вони проводяться частіше всього один або кілька разів на рік, частіше всього в традиційній для кожного аукціону формі. Ціни аукціонів - це ціни публічного продажу за максимально запропонованого рівня на попередньо оглянуту покупцем партію товарів (лот). Ціни на аукціонах встановлюються в результаті зміни співвідношення між попитом і пропозицією. Особливістю аукціону є наявність у більшості випадків багатьох покупців і одного або декількох продавців. На аукціонах, на відміну, наприклад, від бірж, продаються реальні товари зі строго індивідуальними властивостями. Аукціонна ціна може істотно відрізнятися від ринкової ціни (бути багаторазово вище її), оскільки відображає унікальні та рідкісні властивості та ознаки товарів, а також у значній мірі залежить від майстерності особи, що проводить аукціон.
Ціни аукціонів використовуються на продукцію лісового, сільського господарства, рибальства, в торгівлі пушно-хутряним товаром, чаєм, дорогоцінними каменями, предметами старовини і мистецтва.
Біржові котирування являють собою ціни спеціально організованого і, на відміну від аукціонів, постійно діючого ринку масових, якісно однорідних, взаємозамінних товарів. На товарних біржах продають сільськогосподарське непродовольчі і лісове сировину (бавовну, джут, шовк, шерсть, пиломатеріали, фанеру), кольорові і дорогоцінні метали, нафтопродукти, зернові і т. д.
Ціни торгів - Це ціни особливої форми спеціалізованої торгівлі, яка заснована на видачі замовлень на поставку товарів або отримання підрядів на виробництво певних робіт, але заздалегідь оголошеним у спеціальному документі (тендері) умов, що припускає залучення до певного терміну на принципах конкуренції пропозицій від декількох виробників з метою забезпечення найбільш вигідних умов угоди для її організаторів.
6. З урахуванням фактору часу розрізняють: постійні, сезонні, ступінчасті ціни.
Постійна ціна - ціна, термін дії якої заздалегідь не визначений.
Сезонна ціна - Ціна, термін дії якої визначений періодом часу.
Ступенева ціна - ряд послідовно зниження цін на продукцію в заздалегідь обумовлені моменти часу по попередньо визначеною шкалою.
Внутрішньофірмові ціни
Трансферні ціни - Це ціни, що застосовуються всередині фірми, при реалізації продукції між підрозділами фірми, а також різних фірм, але входять в одну асоціацію. Трансферні ціни є різновидом оптової ціни. Трансферні ціни одержали широке поширення у господарському обороті в капіталістичних країнах, у тому числі при обміні товарами і послугами в рамках міжнародних монополій, а також в рамках транснаціональних компаній. Розвиток виробничої кооперації стало об'єктивною основою розширення сфери застосування трансфертних цін.
8. За умовами постачання і продажу розрізняють наступні види цін: ціна-нетто - ціна на місці купівлі-продажу; ціна-брутто (фактурна ціна), визначається з урахуванням умов купівлі-продажу (виду і розміру нетоварних податків, наявності і рівня знижок, виду « франко "і умови страховки).
Диференціація цін в залежності від того, хто: продавець чи покупець бере на себе транспортні витрати, розрізняються по виду "франку». Термін «франко» показує, до якого пункту на шляху просування товару від продавця до покупця постачальник відшкодовує транспортні витрати. Наприклад, франко-склад продавця означає, що всі витрати з доставки несе покупець, а франко-склад споживача, - усі витрати оплачуються продавцем.
9. Світові ціни - Це ціни, за якими проводяться великі експортні та імпортні операції, досить повно характеризують стан міжнародної торгівлі конкретними товарами. На практиці світові ціни визначаються за одним товарам (звичайно сировинним) рівнем цін країн-експортерів або імпортерів, по іншим - цінами бірж, аукціонів, по готових виробах - зазвичай цінами провідних у світі виробників, що спеціалізуються у виготовленні продукції даного виду. Світовими вважаються ціни, якщо дотримуються наступні умови:
1) це ціни великих експортних або імпортних операцій, що здійснюються на провідних у цій товару ринках;
2) угод, що носять регулярний характер,
3) угод, що передбачають платежі у вільно конвертованій валюті.
Опубліковані у пресі ціни носять переважно довідковий характер і досить часто істотно відхиляються від фактично сплачуваних покупцем цін внаслідок широкого застосування системи спеціальних знижок. Розмір знижок залежить від характеру угоди, умов постачання і платежу, взаємин з покупцем і від кон'юнктури ринку в момент укладання угоди. У практиці, особливо в міжнародній торгівлі, використовується близько 20 різних видів знижок. Найбільшого поширення набули такі види знижок.
Загальна (проста) знижка - надається з прейскурантної чи з довідкової ціни товару, широко практикується при укладанні угод на машини й устаткування, зокрема, на стандартне.
Знижка за оборот (бонусна) надається постійним покупцям на підставі спеціальної домовленості. У контракті в цьому випадку встановлюється шкала знижок в залежності від досягнутого обороту протягом певного терміну (звичайно одного року), а також порядок виплати сум на основі цих знижок.
Знижка за кількість чи серійність (Прогресивна) надається покупцеві за умови покупки їм заздалегідь визначеного зростаючої кількості товару. Серійні замовлення становлять великий інтерес для виробників, так як при виготовленні машин одного і того ж типу і розміру знижуються їх витрати виробництва.
Дилерська знижка надається виробниками своїм постійним представникам або посередникам по збуту, в тому числі і закордонним. Ці знижки широко поширені при продажі автомобілів, тракторів, деяких видів стандартного устаткування.
Спеціальні знижки надаються привілейованим покупцям, в замовленнях яких особливо зацікавлені продавці. До категорії спеціальних знижок відносяться знижки на пробні партії і замовлення, що мають на меті зацікавити покупця, і знижки за тривалість відносин, за допомогою яких виробники прагнуть утримати постійну клієнтуру.
Експортні знижки надаються продавцями при продажі товарів іноземним покупцям понад ті знижок, які діють для покупців внутрішнього ринку. Вони мають на меті підвищити конкурентоспроможність того чи іншого товару на зовнішньому ринку.
Приховані знижки надаються покупцям у виді знижок на фрахт, пільгових чи безвідсоткових кредитів, шляхом надання безкоштовних послуг, надання безкоштовних зразків.
Знижки за повернення раніше купленого товару в даної фірми в розмірі 25-30% прейскурантної ціни надаються покупцю при поверненні їм раніше купленого в даної фірми товару застарілого зразка, застарілої моделі. Такі знижки застосовуються при продажі автомобілів, електроустаткування, рухливого складу, стандартного промислового устаткування та ін
Знижки при продажі старого устаткування складають іноді до 50% початкової ціни товару.
У сучасній економічній літературі прийнято розрізняти поняття «склад ціни» і «структура ціни». Склад ціни - це її складові елементи, виражені абсолютними показниками (наприклад, витрати і прибутки, виражені в рублях).
Структура ціни - це її окремі елементи, виражені у відсотках. Можна сказати, що структура ціни відбиває питома вага кожного елементу в ціні товару.
Наприклад, роздрібна ціна товару становить 14,3 руб., Собівартість 1 крб., Що складає 5% від роздрібної ціни, прибуток підприємства 1,5 крб. і відповідно 10% від роздрібної ціни, акциз 2 крб., або 14%, ПДВ - 1,8 руб., або 13%, націнка посередника - 1 крб. або 7%, торгова націнка - 3 руб., або 21% від роздрібної ціни.
Традиційно в структурі ціни виділяють наступні елементи:
1) собівартість продукції;
2) прибуток підприємства. Разом: оптова ціна підприємства без ПДВ;
3) акциз по підакцизних товарах. Разом: оптова ціна підприємства без ПДВ;
4) ПДВ. Разом: оптова ціна підприємства з ПДВ (купівельна ціна оптового посередника);
5) постачальницько-збутова надбавка. Разом: продажна ціна оптового посередника (купівельна ціна підприємства торгівлі);
6) торговельна надбавка.
Разом: роздрібна ціна.
Система цін – це сукупність всіх конкретних цін, об’єднаних у певні групи (види) за певними ознаками і пов’язаних у середині та за межами системи багатоканальними зв’язками. Для глибшого розуміння суті сучасної системи цін її склад потрібно розглядати під кутом певних ознак, провівши видову класифікацію цін. Для цього склад системи цін національної економіки розглядаємо за найголовнішими ознаками: сфера (ланка) товарного обміну; обсяг партій продаж; статус; місце застосування; час чинності; рівень застосування.
У залежності від сфери товарного обміну (до уваги беруться не галузі економіки, а сфери обміну, оскільки в одній галузі може бути декілька сфер обміну, наприклад, у торгівлі є дві сфери обміну – гуртова і роздрібна торгівля, у машинобудівній промисловості – до десятка і більше сфер товарного обміну на окремі комплектуючі, вузли і напівфабрикати готового виробу) система цін складається з таких видів цін:
закупівельних на продукцію сільського господарства у сільському господарстві;
гуртових (оптових) на продукцію промисловості у промисловості, а також на значну частину промислової продукції виробничого споживання (вугілля, руди, газ, нафта, електроенергія тощо), що реалізується через посередницькі структури – трейдерів, гуртовий ринок, постачальницько-збутові організації;
гуртово-відпускних на продукцію сільського господарства в заготівлях; роздрібних на споживчі товари у роздрібній торгівельній мережі, включаючи продуктові і речові ринки, на підприємствах громадського (масового) харчування;
скупних на брухт дорогоцінних, кольорових та чорних металів, макулатуру у їх скупній мережі;
кошторисних на продукцію будівельної індустрії;
заставні ціни на скляний посуд у скупній мережі скляного посуду, на коштовності, здані у заставу в ломбарди, на зернові культури, продані сільськогосподарськими товаровиробниками за заставними операціями операторам ДАК „Хліб України”;
цін експорту та імпорту на продукцію, яка, відповідно, експортується та імпортується;
тарифів на різноманітні послуги, як продукцію, що не має матеріальної (речової) оболонки;
цін споживання на споживчі товари довготермінового користування.
Справедливі ціни, що вперше зафіксовані у чинному стандарті бухгалтерського обліку, є цінами за якими реалізуються товари, з вмістом у них розміру операційних витрат і операційного прибутку, запозиченого від цін на аналогічні товари у інших підприємств. У практичному ціноутворенні справедливі ціни не використовуються, хоч у більшості випадків ними бувають. Мета встановлення справедливих цін – оцінка реальних ринкових цін цінних паперів, залишків виробничих запасів, готової продукції і товарів та інших активів підприємств у випадках виставлення їх на реалізацію. Справедливі ціни дозволяють виявити нереальність деяких цін на однойменні активи. У цьому сенсі вони частково співпадають із звичайними та порівняльними цінами і частково виконують їх функції.
Система цін побудована за такими принципами: ланковості; нарахування витрат кожної сфери товарного обміну. Принцип ланковості єдиний для кожної економічної системи і полягає в тому, що вся система цін пов’язана міцними економічним ланцюгом між підприємствами різних ланок чи сфер товарного обміну (виробництва і обігу), кожне кільце яких являє собою конкретне підприємство ланки (сфери товарного обміну), яке мусить мати свої конкретні ціни, без яких не може відбутися товарний обмін на основі розширеного відтворення.
Визначення цін за ринковою методологією передбачає врахування двох головних безпосередніх чинників, під дією яких формуються вільні (ринкові) ціни, а саме: кон’юнктури ринку з одного боку (з боку вільної грошової маси в покупців, яка формує споживчий попит), та з іншого боку – витрат підприємств сфер виробництва і обігу. Перші в основному осереднені в межах часового виміру, але індивідуалізовані у межах асортименту продукції (товарів) та локалізовані у просторовому вимірі у межах окремих секторів і сегментів ринку. Щодо чинника витрат, то вони суто індивідуальні на кожному підприємстві, що зумовлено конкретними індивідуальними техніко-економічними та організаційними умовами роботи суб’єктів сфери виробництва і обігу. Саме ці індивідуалізовані чинники становлять основу появи дискримінованих цін, тобто цін різних за своїм рівнем у часовому і просторовому вимірах, що особливо характерно для роздрібних цін. У межах одного населеного пункту роздрібні ціни на ідентичні товари в один і той же час можуть значно різнитися.
Якщо розсунути горизонт застосування цін, що чинні в одній сфері товарного обміну, на різні підприємства цієї сфери, то неодмінно помітимо там єдині за своїм рівнем ціни на однойменну продукцію, які отримали назву уніфікованих цін. Класичним прикладом чинності уніфікованих цін були державні ціни у планово-директивній економіці – єдині по всій території країни, і територіально обмежені по цінових зонах, поясах і районах.
Уніфіковані ціни – явище широко поширене у ринковій економіці, хоч за часом чинності на конкретну продукцію у даному місці нетривале, поки не поміняються суттєво техніко-економічні умови виробництва та кон’юнктура ринку. В Україні застосування уніфікованих цін стосується усіх їх видів, але періоди незмінності державних і регульованих цін більш тривалі у порівнянні з вільними цінами, хоч законодавчо зазвичай їх термін чинності не обмежується. Національному законодавству суперечать тільки ті вільні уніфіковані ціни, у чинності яких Антимонопольний комітет України вбачає змову суб’єктів ціноутворення з метою монополізації ринку товарів і послуг.
Немає коментарів:
Дописати коментар